— За освітою художник. Закінчив Харківську державну академію дизайну і мистецтва. Керамікою захоплююся років 35. Гончарна справа цікавила з дитинства. Життя так повернулося, що керамістом став у зрілому віці, — розповідає 56-річний Сергій Журавльов із села Терешки Полтавського району. Приїхав на Національний фестиваль гончарства в селищі Опішне Зіньківського району на Полтавщині, який проходив 29–30 червня.
Сергій Олександрович має майстерню у своєму будинку. Є членом Національної спілки художників України.
— Багато часу приділяю кераміці. Утім, це не основна робота. Викладаю на кафедрі образотворчого мистецтва в Інституті архітектури і будівництва при Полтавському національному технічному університеті. 25 років навчаю студентів гончарства. Одружився зі своєю випускницею. Вже 17 років разом. Світлана виховує трьох наших дітей і допомагає мені в майстерні.
На гончарному фестивалі Сергій ділить ятку зі своїм колегою Сергієм Спасьоновим. Поки товариш спілкується з відвідувачами ярмарку, Журавльов розповідає про свою роботу.
— Глину купляю. Використовую опішнянську і зі Слов'янська возимо. Вони різні. Слов'янська має білий колір, не така вередлива у випалі. До опішнянської треба більше уваги — норовлива при сушінні, — каже. — Виробляю керамічні скульптури та ужиткові речі — наприклад, посуд. Користується попитом. Прикрашаю традиційним орнаментом, найчастіше хвилькою та доріжкою. Ставлю клеймо у вигляді стилізованої літери Ж.
Біля прилавка розглядає кераміку невисока жінка в окулярах та капелюшку — 57-річна Тамара Гончаренко, приїхала із Запоріжжя. Обирає чорну каструлю з кришкою. Глина виблискує металом.
— Щороку обов'язково купую тут керамічний посуд, обожнюю такі речі. Сергія Журавльова знаю давно, один із моїх улюблених майстрів. Сьогодні купую димлений горщик із кришкою. Готуватиму печеню в духовці, — говорить. — Готова останні гроші віддати, якщо сподобається щось.
Сергій Журавльов обережно загортає покупку в папір.
— Димлену кераміку виготовляють шляхом безкисневого випалу. Доводять піч до високої температури, складають до кераміки дрова і запечатують. Глина просочується вуглецем, стає чорна і всередині, — розповідає Сергій. — Димлені вироби не такі гігроскопічні (не вбирають рідину. — Газета), як інша кераміка, бо вуглець забиває пори. Покриття ніби відштовхує воду. Цьому методу понад тисячу років. Походить від етрусків. Техніка називається "буккеро" — чорна кераміка. Має металевий відблиск.
На землі розстелили полотно, на якому виблискують полумиски молочного кольору.
— Ще один метод випалювання — в молоці. При запіканні рідина випаровується. Залишається казеїн (білковий компонент молока. — Газета), який заповнює пори, — пояснює Сергій Журавльов. — Такий посуд можна використовувати в мікрохвильовках, ставити в духовку та піч. На відміну від вуглецю, казеїнове покриття менш стійке, скоріше сходить з посуду.
Поруч розклали тарілі. Широкі й пласкі, мають колір темної цегли, прикрашені світлими хвилястими візерунками.
— Мені більше до душі олійне покриття. Після першого випалу просочую вироби олією. Вдруге випалюю за невисокої температури, близько 400 градусів. Олія теж запечатує пори. Глина стає гладенькою та має більш глибокий відтінок, — каже. — Глянцеву прозору поливу, властиву опішнянським виробам, використовую рідко. Воно не завжди корисно для здоров'я. Та й з часом може потріскатися чи потускніти.
Відвідувачі цікавляться грубим широким посудом рожево-оранжевого кольору.
— Це макітра. Вона повинна бути важка і шорстка, як наждак. Бо в ній труть мак. Тому макітри роблять із чистої глини без покриття, — пояснює людям Сергій.
80 гривень коштували макітри на фестивалі гончарства в Опішні, тарілі — від 200 грн. За каструлі та горщики з кришками просили від 400.
2 
Коментарі