Привіт, кумо! На вихідних ми з чоловіком їздили на інший кінець Лондона гуляти.

Спочатку я хотіла йти на виставку радянської фотографії, а він — на концерт альтернативного панк-року. Але потім він вичитав, що в районі Хаммерсміт проходить фестиваль співака Боба Ділана, із лекціями, документальними фільмами й піснями, і що найкраще — без самого Ділана з його скрипучим голосом. А я знаю, що в тому районі є розпродажі, а якраз закортіло нових рушників. Скупившись, ми пішли в затишний паб.

— Коли я вирішив переїхати в Лондон, — зітхнув Дарел, — думав, що тут в усіх пабах грають під гітару, горить камін. А насправді усі просто напиваються, як свині, а працювати треба більше, ніж в Америці.

Моє уявлення про Лондон до переїзду було таке: по вулиці Піккаділлі крокує Лайма Вайкуле. Її обганяють Шерлок Холмс і доктор Ватсон, поспішаючи до трупа на Парк Лейн. Над ними на парасольці пролітає Мері Поппінс.

Працювати тут треба більше, ніж в Америці

А колега розповідав випадок з середини 1990-х. Лондонському перекладачеві, прикріпленому до делегації кримських політиків, треба було повезти одного з них на шопінг і посадити в таксі на вокзалі Вікторія. Із розставленими пальцями кримчанин попхався поперед усіх у черзі. Англійці такого дуже не люблять.

— Слиш, ти скажи от етім, — прорік політик, — шоб не виступалі, я дєпутат кримського парламента!

Перекладач коротко пояснив депутатові по-російськи, куди йому йти: у кінець черги. Але депутат не здався, як ми з Дарелом, і не став підлаштовуватися під вражий Лондон. Того ж дня, за народні гроші, він замовив собі особистого перекладача з Криму.

×