Привіт, кумо! Жувачка є? Даси пожувати?

Жувачка — я жодного разу не чула, аби хтось на Полтавщині уживав слово "жуйка", — була валютою наших дитячих років. Жувачка з обгортки, тобто не така, яку вже жував цілий паралельний клас, підіймала тебе в очах однокласників десь трохи вище Бога. Уперше запльовані жувачкою тротуари я побачила років у двадцять. У СРСР її жували до ночі, а вранці починали жувати знову. Жувачку, яка втратила смак, можна було змішати із крихтою свіжої жувачки, або зажувати разом із м"ятною цукеркою, або навіть умочити в варення. Якщо хтось із друзів мав імпортну і жував її тільки кілька хвилин, я теж могла собі дозволити жуйнути раз-другий.

Коли до Полтави приїхали перші американці, десь 1988 року, їх просто осадили фанати жувачки. Але американці трапилися тупі й не знали, що з собою везти. Привезли, здається, підручники з англійської. А треба ж було жувачку! Молодь лишилася невдоволеною. Підручники дісталися мені.

Я змовчала, хоч усередині все кипіло

Тому моє серце крається, коли люди не розуміють, що таке жувачка. От учора — чоловік спитав, чи є в мене жувачка. Звісно, є. Він узяв цілу пачку і висипав собі до рота! Я змовчала, хоч усередині все кипіло. Але через п"ять хвилин він її всю разом виплюнув. Це було занадто!

— Та ти хоч знаєш, що таке жувачка? — напала я на нього. — Як ти смієш її випльовувати?

Чоловік щось там почав про те, що в ній уже немає смаку, що він її вже не хоче, що цих жувачок — цілий магазин... Що ж, деяких речей іноземцям ніколи не зрозуміти. Людей, які можуть жувати жувачку, доки вона не розпадеться на хімічні елементи, не переможе ніхто.

×