Коли я вперше побачила Миколу, він носив капелюха. По тому капелюху й по голосу його могли впізнати практично всі, кого знала я, тобто українське національно-демократичне гетто у Києві. Микола не вписувався в рамки, і відчувалося, що бути мозолем на оці насуплених псевдоінтелігентів йому в кайф.
Микола пробухав смерть Брежнєва на дачі у мажорного однокурсника на Осокорках. Микола також був мажором, хоча я не певна, чи застосовував він до себе такий термін. Бухла було багато, тому компанія не вилізала з дачі три дні. А потім, воскреснувши з великого перепою, пішли, розпиваючи з горла останню пляшку шампанського, в магазин за добавкою. Побачивши видовжені обличчя продавщиці та покупців, заволали:
— Почему такие кислые лица? А ну веселиться! — чи щось у цьому дусі.
Високопоставлені батьки відмазали веселу компанію, і з університету ніхто не вилетів.
Микола натхненно лає офіціантів
Але Миколі — чи після цього, чи після іншого такого випадку — довелося піти в навколосвітнє плавання. Тепер у нього нескінченний запас морських байок, він знає, що таке "кінець" і де знаходиться Антананаріву.
Микола барвистий на межі фолу. Він натхненно лає офіціантів, які не несуть йому меню. Він може пожертвувати кар"єрою задля того, щоб довести комусь одному істину, яка не зацікавить більш нікого. Микола — бард, співець ситуацій, що іншим видаються банальними чи кризовими, огранник діамантів, відфутболених байдужими ногами. Як і Анна Ахматова, він вирощує вірші з жахливого непотребу реальності.
Микола говорить про Україну: "Я щодня, ідучи на роботу, цілуючи жінку, говорячи з тобою, будую націю". І я розумію: все, що дратує навколо, — це лише відходи будівництва.
1 
1
Коментарі
16