Ексклюзиви
Середа, 11 січня 2006 20:33
Світлана Пиркало
Світлана Пиркало
Світлана Пиркало

Про українську качалку

 

Привіт, кумо. Пам"ятаєш, як нас завжди дратувала приказка "б"є — значить любить"? Ця жорстока народна дурість, яка прикидається мудрістю, поламала багато життів і кісток. Навіть у наші дні під страхом громадського осуду тримається разом родина, де п"яні перегони з сокирою чергуються із сімейними вечерями.

Але, виявляється, зростає кількість жінок, які самі луплять своїх благовірних. У Британії активно обговорювали інцидент із головним редактором найтиражнішої газети "Сан" Ребекою Вейд. Посеред ночі, оповитої алкогольними туманами, вона відлупцювала свого чоловіка так, що його забрали в лікарню, а її — в поліцію. Іронія ж у тому, що ця газета веде галасливу кампанію проти домашнього насильства.

Я теж люблю людей і проти насильства. Я, можна сказати, — гуманістка. Але коли приходжу додому після нічної зміни, а на столі порожні бляшанки з-під пива, риб"ячі хвости, а в попільничці — бички, рука мимоволі тягнеться по качалку.

На столі — порожні бляшанки з-під пива, а в попільничці — бички

Та, на жаль, качалки в мене нема. А готувати я люблю, тому залюбки зварганю гасконське кассоле чи суп з лангустинів.

Проте мій чоловік, американець, добре знайомий з ідеєю качалки. Це було чи не перше, що я пояснила йому про українських жінок. Однак чоловіки — такі істоти, яким словесного попередження мало. Вони думають, якщо в тебе зріст — півтора метра, а в нього два, то фізичної загрози — жодної.

Тож я щойно замовила собі по Інтернету красиву качалку з червоною калиною. А Толстому, який щось плів про непротивлення злу насильством, можу порадити понюхати попільничку з бичками у критичний день. Тоді й поговоримо.

Зараз ви читаєте новину «Про українську качалку». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода