Асад побачив мене здалеку. Я йшла з роботи, він — на роботу. Він — мій колега з Пакистану, журналіст, який пише мовою урду. Ми давно збиралися вийти на каву, але все щось заважало. Я знаю, Асад має дурну звичку повторювати, що він найрозумніший і найвродливіший у світі. Це жарт, але все одно трохи дратує.

Ми з Асадом переїхали в Лондон в один день. Захід його шокував. Перший рік він постійно цмулив пиво і поплескував мене по плечу. Ніяк не вірив, що може пити й торкатися до жінки на людях. Асад зустрічався із пакистанською дівчиною, але не сподобався батькам. Потім зустрічався з індійкою, але його мусульманська мама не пережила б їхнього шлюбу.

Ми купуємо зелений чай, і я запитую, як його любовне життя зараз. А ніяк, каже. У нього нова мрія: поїхати назад у пакистанське село й працювати в бібліотеці. Поки що в Лондоні він не знайшов нареченої, яка хотіла б жити під Карачі. У Пакистані зараз кепські справи: племінні вожді, Талібан, насильство. Але Асада це не лякає.

Він ніяк не вірив, що може пити й торкатися до жінки на людях

— Життя минає, — каже він. — Ідуть роки, і в житті стаються речі, яких ти раніше навіть не припускав. Я не був на похороні свого дядька. Ти уявляєш собі, що таке дядько, який живе в селі?

Я зізнаюся, що ні. У мене немає дядька, і від пакистанського села я далека.

— Це дядько, який вітає тебе в домі твого діда. Це дядько, який учить тебе простої мудрості, передає тобі традиції, звичаї, не розповідаючи про них, а дотримуючись їх. Який на посиденьках розказує найкращу небилицю й вирощує найсолодші манго. Ось цей дядько в мене помер, а я з ним не приїхав попрощатися.

Асад допиває чай і йде на роботу. Ще трохи, і він повернеться в хату свого діда. І стане сільським дядьком, учителем мудрості, для дітей своєї сестри, які мріють про Лондон.

×