Наша мова

 

Ми із сестрою говоримо суржиком. Але не таким, як усі чесні полтавські люди.

— О, яка тішотка найс.

— Та в Сейнсберях на офері купила.

Моя сестра живе поряд. Завжди можна сісти на метро й поїхати до неї на борщ. Нас об"єднує не лише генетичний код, а й мовний шлях від полтавського суржику через українську філологію на північний Лондон. Тому ми одна одну добре розуміємо, а нас — більше ніхто.

— Тьотя Свєта, хеллоу! — кричить Андрійко, який думає, що він Ендрю. Випроваджує він мене так: — Бай-бай, тьотя Свєта! Бай-бай!

Спочатку сестра говорила з малим виключно українською. Він засинав під "люлі-люлі, налетіли гулі" й гадки не мав, що він не в Полтаві. Але це заздалегідь програна битва. Батько, дід із бабою, вулиця, телевізор, сусіди, друзі в пісочниці — все це потроху перемагало мамині люлі, й уже майже перемогло, і маму туди ж затягнуло. Хто ж хоче говорити з рідною дитиною різними мовами? Так вона й говорить — одне слово українською, одне англійською.

Це дивне відчуття, коли твоє рідне маля, найкращий у світі племінничок, балакає не по-нашому. Десь навіть заздриш йому: ти вже 20 років учиш цю прокляту англійську, а акцент усе одно наш, сільський. А йому тільки 2,5 — і вже лунає, як справжній англієць. Але як же хочеться почути від нього рідну мову!

Сестра знайшла ліверну ковбасу

Десь у глибинах бюджетних супермаркетів сестра знайшла ліверну ковбасу. Вона пахне, смакує й виглядає, як наша, тільки порізана дуже тоненько. І я вирішила, що ковбасу цю можна їсти тільки українцям.

— Тьотя Свєта, сосидж, плиз! — запросився Андрій, побачивши в мене в руках пачку.

— Кажи "будь ласка".

— Сосидж плиз!

— Будь ласка.

— Бласка! — сказало дитя і простягнуло рученята по кружальце ліверної ковбаси.

І я вручила йому сіруватий диск, ніби це золота медаль на всесвітній олімпіаді з української мови.

×