Вівторок, 27 травня 2008 17:01
Світлана Пиркало
Світлана Пиркало
Світлана Пиркало

Ми, марсіани

 

Привіт, кумо! У дитинстві я хотіла стати космонавтом. По-серйозному. Теоретично ніби нічого не заважало: фізику й математику я любила, вирости більше 160 см не виходило, а стрибати з парашутом збиралася навчитися потім. Я ходила на позакласні заняття з астрономії, їздила на олімпіади в Харків і мріяла вступити там на астрофізику. Вираховувала: якщо відкриють спосіб космічних польотів зі швидкістю світла, тоді до Проксіми Центавра летіти чотири з половиною роки, рік там — і назад. 10 років — це довго, але ж можна стільки книжок прочитати, а то й написати!

Настав підлітковий вік, і гормони затьмарили зоряне небо. Небесні тіла відступили, й на перший план вийшли земні тіла, особливо власне. Я годинами тупилася в дзеркало на ніс, який здавався мені велетенським, і писала вірші про любов. А потім від постійного читання під ковдрою зіпсувався зір, голова почала крутитися навіть від каруселі, розвалився Радянський Союз і — що найгірше — розвинулися лінощі. Таких не беруть у космонавти.

Але щойно Дарел покликав мене до комп"ютера так, ніби він виграв у лотерею.

— Сьогодні приземляється Фенікс! — вигукнув він.

Той апарат повіз на Марс наші імена

— Це вперше з 1976 року апарат сяде на Марс без повітряних подушок! Вперше за все твоє життя!

Дарел закидав мене деталями космічної місії: і як він входитиме в атмосферу, а потім шукатиме мікроорганізми.

— А головне, — додав він, — що той апарат повіз на Марс наші імена. Я послав їх по Інтернету давним-давно і забув про це.

І мені стало тепло. Моя дитяча мрія майже здійснилася.

Зараз ви читаєте новину «Ми, марсіани». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода