Привіт, кумо! Із днем народження. Сподіваюся, устриці з шампанським смакували. У мене також був невеличкий ювілей: учора виповнилося рівно п"ять років, відколи я в Лондоні. Ми сходили в театр і повечеряли в японському ресторані. Схоже, життя поки що складається непогано, тьху-тьху-тьху. А дякувати за це все, як не дивно, треба моїй мамі.
Пам"ятаєш, на останньому курсі університету нам спало на думку поїхати до Ірландії на заробітки? Хтось розповів, що в Дубліні можна працювати прибиральницями в готелі — чотири сімдесят на годину, сорок вісім годин на тиждень. Ми збиралися пропрацювати десь рік, зекономити по три тисячі доларів і повернутися до України. Тут за такі гроші ми б завели бізнес: по парі ларків із пивом і цигарками.
Ми майже поїхали: уже знайшли, де позичити гроші на хабара якимось сумнівним особам, які мали нас провезти до Ірландії. Але мама сказала: "Свєто, не мороч голову. Ви з Юлькою — філологи, журналісти, вчителі, хто завгодно, але не прибиральниці в готелі. Проте якщо ви почнете мислити, як прибиральниці, ви ними станете. А повернутися назад буде дуже важко".
Уже п"ять років, відколи я в Лондоні
Цей аргумент нас зупинив. Ми лишилися журналістами, і саме ця професія мене привела до Лондона. І чим далі я тут живу, тим краще розумію, наскільки мама мала рацію. Наша прибиральниця — колишня вчителька історії. Наш сантехнік — кваліфікований зубний лікар. Один знайомий стариган розповідав навіть, що познайомився із стриптизеркою середнього віку родом десь із-під Саратова, авіаційним конструктором зі стажем. Тут — сотні тисяч людей із освітою і мріями про кар"єру за спеціальністю. Вони хотіли приїхати на короткий час — але так і залишилися прибиральницями, няньками, будівельниками. А ми — ні.
Мама знала, що казала.
2 
1
Коментарі
8