Привіт, кумо! Мені хочеться міщанства — справжнього, правильного, недосяжного, солодкого, теплого, клейончатого, сервантового, шубного, кришталевого. Із чеканками на стінах, з красиво виставленими шампунями. Із килимами, з піаніно, з в"язаними крючком серветками, з фотографіями суворих дітей у бантиках. Із непохитними судженнями, з обов"язковими привітаннями, з пересудами, з тортами "Наполеон", зі штучними ялинками. Чомусь мені здається, якби у мене все це було, то питання про сенс життя розвіялось би. Я не забувала б важливі дати й дні народження, і точно знала б, що думати з кожного приводу.

У нас завжди чомусь міщанство вважалося негативним явищем. Поважали або праведників — полум"яних робітників та колгоспниць, червоних командирів, дисидентів-патріотів, або грішників: тричі розлучених митців, із сексом, наркотиками і рок-н-ролом. А міщанство — чомусь завжди гниле. Я проти такого уявлення. Міщанство — це сіль землі, і без нього нам нікуди. Хто голосував би на виборах? Хто вигадував би віршовані привітання? Хто вірив би в Бога і в те, що жінку створено з ребра? Проти кого б я бунтувала? Чиєї любові і схвалення я таємно прагнула б?

Я маю шкіряний диван

З роками все більше стараюся влитися в міщанські лави. Як ти вже знаєш, я маю шкіряний диван. Роздумую про піаніно. Але найголовніше — на Новий рік у мене завелося дві кришталеві вази. Мама привезла з Полтави. Сказала:

— Цілий сервант забитий цим гівном. Для кого ми його збирали?

У вази я кидаю монети, щоб чимось їх зайняти, доки не накришу салату олів"є. Вони підказують мені, коли час прибирати й витирати пилюку. Вони красиві. Вони обіцяють, що одного дня я стану опорою суспільства і сплету серветку крючком.

×