Ексклюзиви
Вівторок, 23 вересня 2008 15:43
Світлана Пиркало
Світлана Пиркало
Світлана Пиркало

Цур, я позивач

 

Привіт, кумо! Років із десять тому жив у мами квартирант на прізвище Козлов. Вона тоді нещодавно овдовіла, він — теж, хотів переїхати в Полтаву, щоб знайти роботу. Мама його навіть прописала. А за рік підполковник Радянської Армії Козлов сів мамі на голову, і вона його попросила з хати. Роз"їхалися мирно, тільки лишилося його виписати. Але то того папірця нема, то іншого. А Козлов у селі живе, із паспортом радянського зразка. З таким хіба померти можна, а виписатися — тільки через суд.

Отож приїхала я в Полтаву, а мама каже: завтра слухають справу, ходімо разом.

Наш районний суд виявився в колишньому дитячому садку. Бетонні сходи досі з барвистими смужками, на стінах намальовані опецькуваті квіти. І почалася гра, без дітей, але із правилами.

Прийшла молода жінка. Сказала, що вона — суддя, назначила маму позивачкою, а мене — третьою стороною. Ми, обидві в піджаках, поклялися, що усвідомлюємо відповідальність.

— Позивач, які ваші вимоги? — запитала суддя, яка старалася не розреготатися від опису виселення радянського офіцера.

Підполковник сів мамі на голову

— Якщо дасть Бог і цей суд, то прошу виписати пана Козлова, бо він повернувся жити в село й трохи запив, — сказала мама.

— Сідайте. Третя сторона?

Я встала й додала, теж за правилами:

— Виписка громадян Козлових із вищезгаданої адреси відповідає дійсному стану речей і є в інтересах усіх зацікавлених осіб.

— Сідайте, третя сторона, — дозволила суддя, сходила десь подумати й задовольнила наш позов.

Гра закінчилася. Ми з мамою пострибали по калюжах на автобус. Услід нам вікнами, в яких застигли намальовані ведмедики, дивився колишній дитсадок. У ньому вже не буде інших ігор.

Зараз ви читаєте новину «Цур, я позивач». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода