Привіт, кумо! Знову помер український літератор, знову чоловік, і знову передчасно. Поет Ігор Римарук прожив усього півстоліття. Це після Юрія Покальчука й Василя Кожелянка. Кажуть, смерть трійцю любить. Чи то Бог? Хтось із них, словом.
Кілька років тому Бог зі смертю отако прибрали аж чотирьох гарних журналістів, ще молодших. Спершу пішов Михайло Коломієць, за ним Сергій Набока, танк у Багдаді відправив за ними вслід Тараса Процюка, і туди ж поспішив Сашко Кривенко. На похоронах розгублений Микола Вересень усе ходив і допитувався:
— З ким же мені тепер говорити, коли їх нема?
Політики в Україні гинуть не поспіль, але майже всі трагічно. В"ячеслав Чорновіл розбився на машині. Олександр Ємець розбився на машині. Михайло Сирота розбився на машині. Євгена Кушнарьова застрелили на полюванні.
Наші чоловіки взагалі довго не живуть. Середній вік українських чоловіків — 62 роки, як в Африці. У нас усі молоді й безсовісні: депутати, олігархи, журналісти, міліціонери. Бо нема кому їм розказати, що воно таке — бути людиною.
Мій батько помер, як йому не було ще п"ятдесяти
Мій батько помер, як йому не було ще п"ятдесяти, а мені — ледве 20. Таку велику порожнечу в серці одразу прагнеш чимось заповнити. Шукаєш поглядом у натовпі схожу постать, призначаєш собі наставників. Але нового батька вигадати неможливо, живеш собі далі з цією діркою та й годі.
А може, чоловіки покидають нас не випадково? Може, є такий суто український чоловічий день, коли вони роззираються навколо і раптом розуміють, що більше не мають сили жити, і взяти її нізвідкіля? І тоді думають: якось буде й без нас. І якось є. Але не так, як треба.
1 
1
Коментарі
15