— Анічко, я ізвіняюсь за дзвінок, но думаю про вас уже два тижні, — чую по телефону від незнайомця. Дзвонить на особистий номер. Виходжу в коридор поговорити. — Як почув ваш голос, зразу і влюбився. Уже, як малолєтка. А вроді ж взрослий мужчина.
Перша думка — помилилися номером. Дорослих шанувальників не маю. З'їдає цікавість. Чоловік називається Іваном. Каже, голова одного із сіл області. Півмісяця тому я йому телефонувала за інформацією. Залишила номер мобільного.
— Переживаю, аж руки трусяться, — несміливо продовжує. — Ваш заманчивий голос постійно сидить у голові. Насмілюся предложити свіданіє. На днях буду в Полтаві, із задоволенням попив би кави.
Запитую, скільки йому років.
— 40, — відповідає. — Тільки не лякайтеся. Я нормальний, не жонатий, дітей не маю. Дуже неудобно таке питати, а скільки ж вам?
— 23, — кажу.
— То ще й красіва, молоденька, — зітхає.
Домовилися попити кави біля редакції.
— Це найкраща новина за день, — сміється. — Надіюся, вас не розчарую.
Із сільським головою не зустрілася, мала багато роботи. Дзвонив разів 15. Перестала відповідати, бо чоловік здався надто настирливим.
Однокласник розповів про приятеля Юрія, який познайомився через інтернет із дівчиною. Довго просив її приїхати в гості. Та відмовляла. Якось обмовилася, що мріє про кошеня.
— Той дурачок зразу купив шотландську висловуху кицьку за 600 гривень, — розказує товариш. — Дєвушка вже наступного дня була в Юрка на порозі. Забрала кішку, й погнала додому. А він ще й рахунок їй постійно поповняв. Так гроші надсилав. Страшне, як упадав. Тільки дєвушка настойчивості не оцінила. Правду кажуть, чим більше жінці даєш вніманія, тим вона менше цінуватиме, — зітхає.
2 
1
Коментарі