Спасибі, синок, що розбудив

Із товаришем на зупинці "Фурманова" в Полтаві чекаємо автобус. Поряд дві жінки.

— Донька устроїлась бухгалтером в якусь контору, — хвалиться перша. — Але не подобається, дуже нудно.

— А мій син пішов водітєлєм на міжміських рейсах, — каже інша. —  Розказував, на дорозі скучати не приходиться. Раз із Полтави по маршруту їхав. Підходить бабця, років під 80, у руках ціпок, сама аж трясеться. Просить: синок, розбуди, як Лубни проїжджатимем. Той пожалів, погодився. Бабця на переднє сидіння сіла й заснула. А Толька про неї згадав, як від Лубен кілометрів на 5 завіз. Соромно стало, думає, як же вона добиратися буде. Розвертає автобус і шурує назад на автостанцію. Пасажири в крик, матюкаються. Толька підходе до бабці, каже — вставайте, приїхали. Та роздира очі й видає: "Спасибі, синок, що розбудив. Мені донька казала, як Лубни проїжджатиму, щоб не забула лікарство випить". Салон у регіт. Толька покраснів увесь, розказував потом, що готовий був її задушити.

Жінки сміються, сідають у "кільцевий" автобус.

— Сам у подібну історію потрапив, — говорю товаришеві. — Їхав у село за Хоролом. У тому районі вперше в житті. Водій же місцевий. Прошу зупинити маршрутку на повороті до села. Той пообіцяв. Сиджу, дивлюсь у вікно, жодного вказівника не видно. Тут автобус зупиняється біля поля. Водій просить вибачення, говорить, таблички з назвами сіл познімали ремонтники, міняють на нові. Того він проїхав поворот, треба вернутися кілометрів 10 назад. Я в шоці, почав сваритися, щоб таки відвіз, а він тільки відмахнувся, мовляв, і так з графіка вибився. Каже, щоб або тут виходив, або далі їхатиме. 4 кілометри мусив іти, доки попутка підібрала. Тепер, як їду в такі села, доїжджаю до райцентру й викликаю таксі. Дорожче, зате надійніше.

×