Увечері приходжу додому й бачу, що моя 50-річна мама сидить на стільці та плаче. Лівий лікоть заклеєний лейкопластиром. Із-під нього виглядає просякнутий кров'ю бинт.
— Ходила скуплятися в магазин побутової хімії "Астера", а там підлога слизька, ще й прибиральниця її помила, — розповідає. — Підходжу до прилавка з мусорними пакетами — і як поїду. Впала на лікоть і розбила до крові. Усі продавці поховалися, зробили вигляд, наче нічого не сталося. Тільки одна підійшла, взяла серветку, витерла кров. Потім приклала її до рани й заліпила лейкопластиром. Коли попросила книгу скарг, дала неохоче. Спочатку казала, навіщо вона вам треба, воно ж нічого не дасть. Потім просила не писати, бо їх карають за погані відгуки. Але доки говорила, в очі не дивися. І ніхто з персоналу вибачення не попросив.
Коли мати вдома перебинтовувала руку, знову пішла кров. Тепер не може зігнути її в лікті. Я відклеюю лейкопластир. Лікоть спух, на згині капшук, він кривавить. Кажу, треба їхати у травмопункт. Але мати відмовляється. Вона працює на трьох роботах: удень прибиральницею на підприємстві, ввечері збирає гребінці на заводі, вночі миє приватний офіс. Жодну кидати не хоче.
— Краще вже однією рукою працюватиму, — говорить. — До того ж ліва трошки рухається. А як у лікарні гіпс начеплять, то за що будемо жити?
Я розумію її самопожертву, без цих робіт нас заїдять злидні. Жінці її віку в Полтаві знайти роботу майже нереально. Більшість перебиваються такими підробітками. Працедавці не дуже зважають, хворий ти чи здоровий.
Через 2 год. мати починає збиратися на роботу. Недовго думаючи, одягаюся теж. Доки одужає, ввечері ходитиму працювати з нею.
2 
1
Коментарі
1