В обід біля кіоску з пиріжками зустрічаю однокурсника Романа. Стоїть у потертих джинсах і старій футболці.
— Після того, як женився, кромє взуття, нічого з одежі собі купить не можу. Усе на сім'ю уходить, — виправдовується. — З жінкою у її родітєлєй живемо.
Роман дістає з кишені 2 грн.
— Усе, що у мене осталось. Даже на пиріжок не хватить, — червоніє. — А все через любящу жену. Більше 5 гривень у день не дає.
Береться руками за голову, кілька хвилин мовчить.
— Недавно тесть сейф для грошей купив. Усім ключі від нього роздав. А мені каже: "Доки у нас живеш, доступу до грошей не матимеш", — зітхає.
Запрошую знайомого до кафе. Там пригощаю чаєм із тістечком.
— Це саме вкусне, що їв за останню неділю, — каже Роман. — Дома дєньги ховають, нормальної їжі не дають. Я саме позже з роботи приходжу. Мені тільки гречнева кашка та супчик остаються.
Питаю, чого не подає на розлучення.
— Терплю уніженія заради дочки. Не хочу, аби вона без отца росла, — стенає плечима. — Но у тебе, Сєрьога, ще є шанс спасти свою жизнь. Ти, главне, ніколи не женись.
Допивши чай, однокурсник біжить на роботу. Кілька місяців тому іншого знайомого дружина вдарила ножем у плече за те, що прийшов п'яний із дня народження. Тоді все скінчилося добре, та тема весілля почала мене лякати. Мабуть, у найближчі 10 років я одружуватися не буду.
2 
1
Коментарі
2