"Крадене треба розрізати до нєузнаваємості"

 

4 червня в Ленінському районі Полтави міліція закрила нелегальний пункт прийому брухту. В кожному районі міста їх понад три. Більшість незаконні.

Пункт на вул. Матвієнка огороджений 2-метровим цегляним парканом. У дворі чоловік у синій футболці розвантажує ЗІЛ. Сортує метал на дві купи. Попід стінами іржаві залізяки, діряві ночви, уламки пральної машини. Навпроти ящики із гвіздками та шайбами. З двоповерхового приватного будинку виходить власник пункту, Анатолій. Має калькулятор. Запитую про ціни.

— Мідь 35 гривень за кіло, бронза 15, залізо 1,5 гривні, — відказує. — Метал должен бути чистим, без кусків ізоляції. Якщо желєза багато, по місту й приміських селах організуєм грузовік, 10 гривень час.

У черзі восьмеро людей. Із пункту виходить хлопець.

— Серьоня, за желізяки копійки получів, — звертається до товариша.

— Та ти гоніш, — говорить той. — Шо ж дєлать?

— Пашлі по дворам.

— Та манав.

— Не кіпєшуй, я одно мєсто знаю.

Звертають на вул. Кропивницького.

До пункту під'їжджає чорний "ланос". Виходить водій у сонцезахисних окулярах.

— У Терешках закінчую стройку. Багато желєза осталось. Хочу договориться, щоб грузовою машиною сюда вивезти.

До воріт підходить чоловік із дірявим мішком, набитим трубами та шматками алюмінію. В руках літрова напівпорожня пляшка "Хлібного дару".

— Здавав на металолом розпиляну міну, — говорить. — Правда, учєбну, без серцевини. Дістав від знакомого воєнного. Ще одна лежить у гаражі.

Запитую, чи приймають крадене.

— Якщо труба чи лист заліза, то хто ж доведе, що воно чиєсь, — усміхається. — А так виженуть, треба розрізати до неузнаваємості й мішати з другим металом.

Біля пункту спирається на палицю 73-річна Галина Гальченко. Запевняє, сюди несуть крадені люки:

— На сусідній вулиці Залізній їх за ніч покрали. Так люди нові встановили й замаскірували. Приварили на цеп, прикрили бетонними плитами, дошками та листям.

У сусідніх дворах глухі огорожі з табличками "Обережно, злий пес".

— Ходять зрання до 10-ї вечора, пройти страшно, — розказує місцева, не називається. — Якось чіпляється один, питає, чи маю які залізяки. Кажу, ні. Не вірить, проситься у двір перевірити. У мене серце в п'яти, дала десятку, щоб відчепився.

За воротами пункту 38-річний Олександр Санченко фарбує паркан.

— Залізо найчастіше несуть алкоголіки, наркомани, бомжі, — розповідає — Пункт прийому металобрухту працює без документів вісім років. Чув, у місті один такий накрили. То показуха. Тут менти ходили, але лавочку не тронули. Кажуть, долю мають.

Із базару повертається тутешній 55-річний Василь Олексійович:

— Метал здавав п'ять років. У кожному районі є пункти. Багато незаконних. Доки не знайшов роботу, лазив по свалках, у селах виносив із дворів желєзки, які не так лежали, — сміється. — Сначала носив по пунктах, сюди, на Профсоюзну, Ранкову, а потім віз тільки на металобазу на Супрунівці. Там ціни на гривню більші.

×