Там, де віками намолені святі храми миродайним духом віри віяли, — палац росте, міддю критий. На прахові сотень у вірі спочилих — вирвою бовваніє мурованиця штучного озера з каскадами водоспадів і будинком рибалки в центрі на рукотворному острові. Неподалік — критий стадіон, боулінг-клуб, навіть майданчик для гелікоптерів.
"Cлухал иволгу и наконец заснул. Видел во сне Межигорского Спаса, Дзвонковую криныцю… Скоро ли увижу все это наяву?" — писав Тарас Шевченко у своєму "Щоденнику" 18 червня 1857 року. За 14 років і п"ять днів до цієї гіркої сповіді, під час першого приїзду "в Україну милу" вже не кріпаком, а вільною людиною, академічним художником, Тарас Шевченко побував у Межигір"ї. Тамтешній монастир, який, за переказами, постав волею Хрестителя Володимира, — колишня духовна покрова Січі Запорозької, що пишнотою храмів, засиллям чернецтва, неоціненним багатством давніх книг і фоліантів, "силою впливу на православний мир не поступалася Києво-Печерській лаврі".
Дослухався Тарас предковічного шуму діброви, вечірнього петропавлівського благовісту, милувався мерехтливою місячною доріжкою на Дніпрі, а потім на плоту проти монастиря під місячним сяйвом слухав і занотував до альбому пісні місцевих селян.
Під зоряним куполом ночі, у напівмаренні, заколиханому Дніпровою сагою, було по-дитинному трепетно чути народні пісні й легенди про легендарного фастівського полковника Семена Палія. На відстані зору від його могили, посеред круч межигірських, в обителі козацької Покрови знайшла вічний спочин його нескорена, згорьована, неповітана душа.
Хто ж цей сивий
Попрощався зі світом?
Семен Палій, запорожець,
Лихом не добитий.
Вікову межигірську святиню, яку осквернили, але не скорили ані люті ординці, ні бундючна шляхта, ні самодурство розтлінної "самиці-імператриці", повергли в прах і тлін усесвітні шинкарі, "партійні цадики" малоросійської колонії СРСР.
Обитель, про яку ще за Козацької України казали, що стоятиме, доки тектиме вода в Дніпрі й стоятиме Військо Запорозьке низове на землі, — за часів сталінізму мала нещастя впасти в зизе око тоді всеможним постишевим іже з балицькими. У Межигір"ї мало вирости вовче лігвисько — заміська резиденція сталінського правителя України Павла Постишева. На початку 1935 року з"явився секретний протокол засідання політбюро ЦК КП(б)У "О строительстве в Межигорье". Ним виділили 300 тис. рублів на нищення історичних святинь, скромно пойменоване "разборкой церквей и зданий", ще півмільйона — для будівництва господарського двору, "на устройство освещения, канализации и элементарного благоустройства межигорской усадьбы", і нарешті 1 млн — "на постройку дач".
Утім, навіть більшовицькі "гауляйтери" почувалися на цій оскверненій ними святій землі тимчасовцями. Навіть така моторошна азійська всеможність мала свої межі, за якою неминуче наставала гірка розплата: для Хрущова — поганьблення й ізоляція, для Постишева чи Якіра — розстрільна куля.
Яким чином державну резиденцію, величезний комплекс із відповідною інфраструктурою, комунікаціями, секретним зв"язком, зі 140-гектарним масивом золотої землі (це "лігвисько", за оцінкою експертів, тягне на 300 мільйонів доларів) "прихапала" маловідома фірма?
Ситуція змінилася з незалежністю України, коли до державного стерна пролізло поріддя, для якого влада — засіб самоутвердитися не просто необмежено, а назавжди.
Новий "постоялець" межигірського кубла, тодішній прем"єр-міністр України Віктор Янукович, відомо, до свого сходження у "верховенство влади" пройшов, як кажуть, "Крим і Рим". Очевидно, у цих специфічних університетах засвоїв: своя пайка — святе. Отримавши в користування державну резиденцію "Межигір"я" на правах глави уряду, Віктор Федорович осів у ній, здається, всерйоз і надовго. У лютому минулого року він розповів британській телерадіокомпанії Бі-Бі-Сі, що орендує в "Межигір"ї" невеличку ділянку землі, "близько півтора гектара, на якій знаходиться будинок, площею близько 250 квадратних метрів, не більше... У цьому будинку я живу з 2006 року, з того часу, як президент Ющенко підписав відповідний указ". Віктор Федорович зізнався, що вклав свої кошти в ремонт цього будинку, а "після того, як у 2007 році "Межигір"я" було приватизоване структурою... я не пам"ятаю її назви, я з цією компанією уклав угоду про оренду... І поки що живу. Мене це зовсім не влаштовує. Як і розмови навколо цього, як і вартість оренди, — я сплачую 11 тисяч гривень щомісяця".
Що ж то за притичина, що якась нахабна фірма, назву якої Янукович навіть пригадати не може, взяла та й просто так, "нате вам здрастє", прибрала до рук державну резиденцію, ще й ледь не з самим Віктором Федоровичем на доважок. А до того ж обдирає бідного "рандаря", як липку: за будиночок площею 250 квадратів і за 1,5-гектарну ділянку в райському прикиївському куточку бере вартість оренди двокімнатної квартири, та й то не в центрі столиці.
Насправді ж, як казав Шельменко-денщик, "усе це так, тільки трішечки не так".
Наприкінці позаминулого року Віктор Янукович пояснював довірливим мирянам, що у столиці має у власності лише квартиру і жодної іншої нерухомості. Жалівся: ремонт у ній ніяк не закінчиться, тому мусить тимчасово проживати на державній дачі.
На той час уже рік діяв президентський указ, яким межигірська держдача передавалась Януковичу в довічне користування. Та й подальша доля всього цього кубелечка на той час уже була визначеною: воно стало приватним. Яким чином державну резиденцію, величезний комплекс із відповідною інфраструктурою, комунікаціями, секретним зв"язком, зі 140-гектарним масивом золотої землі (це "лігвисько", за оцінкою експертів, тягне на $300 млн) "прихапала" маловідома фірма?
За прем"єрства Януковича і його розпорядженням резиденцію "Межигір"я" в червні 2007 року передали з підпорядкування Кабінету Міністрів в управління Мінприроди, очолюване партійним соратником Віктора Федоровича Василем Джарти. Далі об"єкт, загальною вартістю вже 112 млн грн, за свідченнями голови Контрольно-ревізійного управління Миколи Сивульського, опинився у статутному фонді компанії "Надра України". А оскільки Національна акціонерна компанія зазвичай займається тим, що під землею, а не тим, що на землі, то з легким серцем знайшла таку собі приватну фірму "Медінвесттрейд" і великодушно провела з нею "рівноцінний" бартер: ми вам "Межигір"я", ви нам — два особняки на столичній Парковій алеї. Діставши "Межигір"я", "Медінвесттрейд", за словами Сивульського, перепродав його товариству "Танталіт", яким нібито володіє підприємець з Арабських Еміратів Цимбалов і який начебто планує звести на місці колишньої святої обителі, козацьких поховань і могили Семена Палія "центр сімейного відпочинку і здоров"я" — звісно, для столичної, прости Господи, "еліти".
Тим часом поґвалтоване "Межигір"я" відгородили від світу білого глухим 5-метровим сталевим "муром". Ззовні вздовж цієї "бастилії" — кілометрові дощаті тротуари, "смоленський тракт" для охорони.
Віктор Янукович відвідував Святий Афон, спокутував гріхи. А народ наш звіддавна клеймував лицемірів, ласунів до чужого, тих, у кого Бог на язиці, а дідько в серці, — шпетною примовкою "афонський пройдисвіт"
Жителі Нових Петрівців розповідають: у часи прем"єрства Віктора Януковича до паркану навіть близько не підпускали. І Дзвінкова криниця, і віковий дуб коло неї, що пам"ятає Тараса, тоді були "запретною зоною": і горобець не пролетить, і миша не прошмигне. Тепер полегшення: стараннями працівників місцевого Національного музею-заповідника "Битва за Київ у 1943 році", силами сільських активістів, православної громади місцинка, яку Шевченко так беріг у своєму серці, набула "божеського виду": впорядкували джерело, спорудили каплицю. Та чи надовго такі вольності? Височенний гнітючий глухий сталевий паркан — поруч. Мимоволі сахаєшся — наче од колонії суворого режиму чи лепрозорію, де проказа живе. Отут би, на тому глухому тюремному бастіоні, приклепати на віки вічні "щит", що ними вся Україна наїжачилася, — "Почую кожного".
За кілька кроків од тієї сталевої загороди віковий крислатий дуб рясним ізсохлим гіллям волає до небес. Своїм розложистим корінням ловить розпачливий стогін козацьких, чернечих кісток, якими рясно засіяні межигірські хащі, і від тої розпуки конає. Дерево слід невідкладно полікувати. Воно потребує ретельного фахового догляду. Але хто цим серйозно займатиметься — із таким "сусідством"?
За "бастилією" шумлять верстати і несамовито валують кури. Вибравшись на пагорб, бачу їх цілу птахоферму, з індиками впереміш. Поряд у вольєрі гарують страуси... Видно, любить яйця господар. Чи не після сміховинно-жалюгідної івано-франківської яйцеатаки любов прорізалася?
У Межигірській обителі за високим парканом, на прахові сотень у вірі спочилих — вирвою бовваніє мурованиця штучного озера з каскадами водоспадів і будинком рибалки в центрі на рукотворному острові. Неподалік — критий стадіон, боулінг-клуб, майданчик для гелікоптерів.
Віктор Янукович відвідував Святий Афон, спокутував гріхи. Усі ми, звісно, не святі, проте народ наш звіддавна клеймував лицемірів, ласунів до чужого, тих, у кого Бог на язиці, а дідько в серці, — шпетною примовкою "афонський пройдисвіт".
3 
1
Коментарі
4