Багато чого залежить від мотивації цієї конгресвумен. Навіть правильні питання, які вмотивовані не ідеєю допомогти Україні, а міжпартійними змаганнями чи внутрішньою боротьбою, дадуть зовсім інший результат. Тому форма, у якій це все відбувається, мене непокоїть. Я не сильно вірю, що головним мотивом цієї пані є спроба гарантувати, що допомога Сполучених Штатів надходитиме. Наслідки можуть бути для України не надто радісними.

Є питання, які назріли давно щодо окремих посадовців в Офісі президента. Наприклад, того ж Єрмака. Як він впливає на переговори, яка його роль, яку вагу він має під час ухвалення рішень зараз. Бо всі рішення щодо переговорів з Росією і допомоги Україні мають визначальне значення. Є питання до Татарова (Олег Татаров – заступник голови Офіса президента Андрія Єрмака, був адвокатом ексзаступника голови Адміністрації президента Януковича Андрія Портнова. Під час Революції гідності курирував затримання та просування кримінальних справ проти майданівців. Заявляв, що мітингувальники в центрі Києва загинули від поранень у потилицю. Стріляли в них нібито не поліцейські, а люди поряд. – Gazeta.ua). Претензії до нього висунула не Вікторія Спартц, а українськи журналістами й антикорупційні організації. Є питання щодо антикорупційної архітектури в Україні. Це абсолютно об'єктивні речі, які Україна має визначити.

Якщо ти керуєшся бажанням зробити допомогу Україні максимально зручною, то уникатимеш всього, що дискредитує українську державу й підтримку їй. Я боюся, що це перетвориться на скандал, у результаті якого доступ України до американських фінансів і зброї буде значно ускладнений. Але питань, про які сказала, це не знімає. Бо вони важливі для нас, хоча б для просування в Європейський Союз.

 

Україна там, де може звітувати максимально, мусить це робити. Щоб попередити звинувачення якихось критиків України або апологетів швидкого миру – щоб вони не використовували якісь невідомі речі з використанням іноземної допомоги, щоб її зупинити або зробити її отримання максимально складним. З іншого боку, зараз українська сторона максимально намагається розробити разом з тими країнами, які постачають нам найбільше зброї, насамперед США, Велика Британія, деякі європейські країни, якийсь механізм, який був би зручний всім учасникам процесу. Я в цьому не бачу нічого поганого. Головне, щоб цей механізм не перетворився на бюрократичну процедуру, бо ми й так отримуємо допомогу значно повільніше, ніж вона нам потрібна. Бюрократичний механізм з купою папірців – це зовсім не те, що потрібно Україні, щоб максимально відбити російську атаку до кінця цього року. Завдання України дипломатичне – перевести це питання зі створення системи контролю за отриманою допомогу в розмови про те, як зробити так, що це працювало краще. Щоб всі розуміли, як це використовується, що потрібно ще й не було затримок. Нам треба тиснути на те, що ми відкриті, даємо доступ до інформації. Але водночас все це можна перевести на неадекватні речі. Коли можуть вимагати звіту про кожне пересування якихось систем озброєння на лінії фронту. Але будуть політики й сили, які користуючись цим аргументом, проситимуть саме такі складні контролі. Наше завдання, щоб Конгрес восени не розробив отакого марудного бюрократичного механізму, який Україні тільки зашкодить.

Україну сприймають як жертву агресії. Це важливо, бо наша країна на Близькому Сході майже не була присутня в публічному просторі. Про війну, яка тривала вісім років, мало знали. Те, що зробила РФ з лютого, сприймається чітко – Росія агресор і винна у воєнних злочинах. Це плюс для України. Офіційна позиція Катару така, що ця країна мусить дотримуватися нейтралітету. У політичниї оцінках чи фінансовій або збройній позиції не пристають до жодної зі сторін. Але водночас у всіх документах і заявах Катар наголошує на відданості територіальній цілісності України та розумінні, що наша країна діє згідно статуту ООН. Ідеться про право нації на самозахист. Але офіційний нейтралітет не означає потурання російській агресії.

Зі ставленням до розвитку подій і завершення конфлікту тут уже складніше. Але це специфіка не тільки Близького Сходу. На Заході теж розглядають позиції різних домовленостей. Хоча на нас ніхто й не тисне.

Катар, безумовно, зацікавлений у тому, щоб посісти місце Росії на енергетичному ринку. Звідки РФ зараз вилітає безповоротно. По південній гілці нафтопроводу "Дружба" залишається 10 відсотків. Це ніщо. І ембарго на газ буде. Можливо, наприкінці року чи на початку наступного. Це означає, що Росія втрачає свій найбільший експортний ринок, яким був ЄС. Замістити Китаєм чи Індією вона не буде спроможна. Більше того, у Китай нафту продають зі знижкою більше 35 відсотків. Катар про свою зацікавленість не кричатиме з трибуни, але вже це робить. У планах до російсько-української війни було збільшити видобуток газу з 77 мільйонів тонн на рік до 110. Минулого місяця Катар вже підписав контракт із французькою компанією на збільшення протягом наступних декількох років обсягів газу. Тобто у цієї країни є плани зайти на європейський ринок. І всі технології у Катару для цього є. У них все відпрацьовано, потрібен покупець. Тут всі зірки зійшлися. Вони й далі підписуватимуть договори.

Щодо війни в Україні це нічого не міняє на офіційному рівні. Це не змушує Катар зайняти відверто проукраїнську позицію, як ЄС чи США. Але Катар перебуває у специфічній ситуації як для Близького Сходу. Ця країна не може й не хоче бути в конфронтації зі своїми сусідами. Катар перебував у повній блокаді, яку тільки нещодавно зняли. Поряд із цим розробляє спільне рудовище з Іраном – тому не можуть собі дозволити перебувати у конфронтації із цією країною. Але водночас у Катару тісні зв'язки із США. І це багато в чому стримало сусідні країни від можливого вторгнення під час блокади. Але Катар є країною Перської затоки, має свої традиції дипломатичного маневрування. І поки що Катар більшою чи меншою мірою посідає виважену як для Близького Сходу позицію – офіційно підтримує Україну, є учасником "Рамштайну". Хоча не надає нам збройної підтримки і не робитиме це найближчим часом. Але політично вони перебувають у тренді. Є частиною міжнародних відносин, не запроваджують санкції проти Росії, але заморозили будь-які інвестиції в російську економіку. Хоча до цього потоки були істотні. Раціональна співпраця зі Штатами відіграє таку роль – Катар має нейтралітет, але дрейфує в бік близької для нас позиції.

Щойно Росія почне сипатися, позиція таких країн, як-от Катар, буде на боці переможців.

Можу сказати про інформаційний простір. Росія присутня в Катарі як чинник інформаційної війни. Можна сказати, що українського голосу там не було. Україна не займалася Близьким Сходом, так само як і Африкою. І зараз ми це відчуваємо і в ООН, і в переговорах щодо продуктової кризи. Наша заходоцентричність, з одного боку, показує свої плюси – отримуємо допомогу і зброю. Але є й мінуси, тому що світ не обмежується лише Європою. І коли нам потрібна підтримка з різних регіонів, треба створити ізоляцію для Росії, то виявляється, нашого голосу там не було. А РФ була. Вони працювали там десятиліттями. Деякі експерти працюють 20-30 років. Вони є впізнавами на інформаційному фронті й добирали ключі, як спілкуватися з місцевою аудиторією.

Росія розігрує декілька карт, щоб піймати місцеву аудиторію. Не тільки в Катарі. Щонайменше весь Близький Схід і Північна Африка. Росія грає з темою антиамериканізму. А США мають не зовсім позитивну репутацію серед арабських країн через активну підтримку Ізраїлю, який перебуває у хронічному конфлікті з Палестиною. Більшою мірою – через Ірак. В очах арабського населення те, що зробила Америка – це інтервенція та повне знищення цієї держави. Зараз це бідна і недієздатна країна. І роль США у цьому в очах місцевого населення є визначальною. Росія намагається максимально прив'язати російсько-українську війну до протистояння Росії та США. Україну зображують як маріонеткову державу. Будь-який російський експерт говорить, що Україну не треба підтримувати, що вона не самостійна, неспроможна ухвалювати жодні рішення. Тільки відтворює накази Вашингтона. Намагаються принизити український спротив – ніби це Америка воює руками українців. Третій момент – вони просувають, що Росія має право на всі злочини та агресію за тією підставою, що протистоїть колективному Заходу.

Арабська "Аль-Джазіра" за тиждень до повномасштабного вторгнення запустила марафон. Тема російсько-української війни була номер один за кількістю сюжетів і коментарів. Там запустили формат з експертами в студії, які були там майже щодня і в режимі реального часу все коментували. Була здивована, що цей марафон запустили. Це показало, наскільки для арабського світу є важливою ця тема. Вони вважають, що це кричуще порушення міжнародного права – права про непорушність кордонів. Моє враження, що така увага до України пов'язана з тим, що принцип непорушності кордонів і це вторгнення відгукуються особливими спогадами й колективним болем для арабського світу. Це Палестина. Україну порівнюють саме з нею. Після цієї поїздки перериватиму будь-яких українських політиків, якщо чутиму, що Україна хоче бути другим Ізраїлем. На Близькому Сході Україна – це Палестина, яка піддається агресії. Весь цей досвід – депортації населення з окупованих територій, масова міграція і біженці, окупаційний поліцейський режим.

В арабському світі, де щодня в Палестині живий конфлікт, російсько-українська війна відгукується. Бо якщо уявити, що світ проковтне окупацію території України 2022 року, заплющить очі, то на що тоді можуть сподіватися інші конфліктні території, які були окуповані давно? Вони не можуть сподіватися на деокупацію, якщо так станеться в центрі Європи. Це в арабському світі розуміють. Другий момент – це продовольча безпека. Єгипет, Туніс, Ліван максимально залежні від постачання зерна з України. Третій момент – можливість витіснити Росію з енергетичного ринку й посісти її місце.

Я далека, щоб називати цю ідею бизькосхідним НАТО. Бо там не йдеться поки що про реальний військовий союз зі спільними діями. Більше того, все це перебуває у стадії зародку. Але ця ініціатива за форматом регіональної безпеки важлива. І це основна мета поїздки Байдена на Близький Схід. Раніше США ставили на перше місце питання нафти й газу, коли це треба було. І друге питання – розв'язання ізраїльсько-палестинського конфлікту. Зараз останній практично усунутий з порядку денного, його важливість заморожена. Зараз США займаються зондуванням підґрунтя того, щоб помирити Ізраїль і частину країн Перської затоки на базі опозиції до Ірану. Це ще не повноцінний безпековий альянс, і не факт, що це буде щось схоже на НАТО. Але є обмін інформацією, розвіданими, зараз обговорюють спільні дії у сфері протиповітряної оборони.

Якщо це вийде, то такий прототип регіональної системи безпеки має всі шанси на реалізацію. Це означатиме абсолютно нову ситуацію на Близькому Сході.

Для нас є плюси і мінуси. Великий мінус в тому, що на кону в протистоянні Росії із Заходом стоятиме більше. Зараз у нас розпал війни. Байден намагається організувати цей регіональний альянс між Ізраїлем та Перською затокою. Якщо це вийде, то ставки в переговорах з Росією будуть вищими. РФ може спробувати торгувати своєю дружбою, зближенням з Іраном. Не знаю, наскільки вона може надати підтримку, бо це Колос на глиняних ногах. А Іран не хоче повернення до тих санкцій, які майже всі були зняті великими зусиллями 2015-го. Якщо переговори будуть в осяжній перспективі, умовно восени, то Росія ще буде достатньо сильною, щоб торгувати дружбою з Іраном і присутністю в Сирії, дружбою з рядом країн в арабському світі. Якщо переговори щодо українсько-російського питання проходитимуть наступного року, коли Росія буде ослаблена браком доходів від нафти й газу, фінансовими санкціями, боргами, черговим етапом дефолту, тоді торгувати Кремлю не буде чим.

З плюсів для нас – те, що формується така антиіранська – антиросійська коаліція в іншому регіоні світу. Тобто не напряму антиросійська. Але проти одного з головних союзників РФ. Тиснути на Росію в українському питанні можна через обмеження її впливу в інших регіонах світу, зокрема, на Близькому Сході. Поступово розвивати й проштовхувати ідею, що Росія має потрапити під режим санкцій тих же країн Перської затоки. Тобто якщо поставити Росію в один ряд з Іраном, то вона автоматично опиняється в опозиції до країн арабського світу.

Ніколи. Вона може бути поставлена тільки перед фактом необхідності виконання цих умов у разі її воєнної поразки. Добровільно – ні. Поки РФ військовим чином може тиснути на Україну, тримати в окупації частину наших земель і намагатися проривати фронт далі, то робитиме це. Єдиний варіант примусити Росію сідати на стіл переговорів – максимально знешкодити її армію. Їхні солдати – гарматне м'ясо – не закінчаться. Але максимально знизити їхню боєздатність і знешкодити будь-які можливості здійснювати наступальні операції можна. Це єдиний шлях, який дозволить сподіватися, що в певний момент Росія буде змушена відводити війська або сідати за стіл переговорів про режим виведення.

Другий варіант – гроші. Газове ембарго має бути й санкції, максимальна фінансова ізоляція також. Коли Росія залишиться без грошей, вона буде договороздатніша.

Цього не буде.

Те, що в нас гинуть люди, на жаль, жодним чином не прискорює процеси в технічному плані. Якщо є графік постачання за лендлізом у жовтні, то ми його не прискоримо. Єдиний варіант – що більше Україна вимагає, стукає в усі двері, то більше шансів, що отримаємо те, що треба. Другий момент, як прискорити це – доводити ефективне використання зброї. Те, як ми зараз використовуємо CEASAR, HIMARS, M777 – це найкращий аргумент, що Україні треба давати не 12 HIMARS, а втричі більше. Дозованість має не політичне обґрунтування, а суто технічне. Україні дають на випробування невелику кількість озброєння і дивляться, як армія справляється, чи вона його опанувала, чи не потрапить цей вид зброї до рук противника. Для того, щоб це перевірити, минають тижні й навіть місяці. Тому треба показувати, що ми ефективно із цим працюємо. Також дипломатія – публічна й непублічна.