"Не можна, щоб велика корупційна риба відбулася легким переляком" - Ярослав Юрчишин про законопроект щодо угоди зі слідством

Такий принцип поширений у країнах розвиненої демократії, де виходять з того, що правосуддя має на меті не лише покарання. Його ключова функція – виправлення наслідків злочину. Тому коли людина повертає не лише пряму шкоду, яку вона нанесла потерпілим, а й супровідні збитки, тобто в даному випадку витрати на судовий процес, видатки на адвокатські послуги потерпілої сторони, на слідчі дії тощо - утримання її у тюрмі стає не обов'язковим.

 

Безперечно. Вона залишається тим або тією, хто скоїв злочин. Єдине, що таку людину позбавляють від ув'язнення, а повернуті нею кошти розглядають в тому числі й як інвестицію в утримання пенітенціарних закладів. Суто економічна логіка в цьому є. Якщо людина виправила вчинену нею шкоду, то в принципі, для держави не критично важливо, аби вона перебувала в ув'язненні.

Так. Наприклад, якщо її злочин стосувався фінансових махінацій, то таку людину – після укладання з нею угоди і отримання компенсацій – позбавляють дозволу мати активності у фінансовій сфері. Якщо вона вчинила корупційний злочин, на неї поширюється обмеження щодо заняття посад у тій чи іншій царині або ж загалом – на державній службі (що залежить від важкості злочину). Тобто такий механізм є, він став надзвичайно популярним після достатньо ефективної боротьби з італійською мафією, коли ключовий підхід був "краще бідний мафіозі на свободі, аніж багатий у тюрмі".

Є ряд проблем, які присутні в українському законопроєкті.

Передусім це таке питання: чому ми застосовуємо підхід, викладений у законопроєкті щодо антикорупційних злочинів, і не застосовуємо його стосовно інших правопорушень, які не спричиняють шкоду життю чи здоров'ю людини? Тобто, якщо сталося пограбування із пораненням людини (або – тим паче – її убивством), то тут ні про які угоди зі слідством мова іти не може. Тут – вирок та ув'язнення. Але якщо йдеться про фінансові махінації чи про онлайн-пограбування, після якого злочинець повертає всі витрати, то чому для такого виду правопорушень угода неможлива?

От власне... Це те, на що неодмінно звернуть увагу наші європейські партнери, бо тут йдеться про розсинхронізацію підходів у нашому кримінальному законодавстві. А це, між іншим, базова річ. Ми чомусь надто часто фіксуємося на антикорупції, на корупційних злочинах, хоча, якщо подивитися на пропорції, то вони складають невелику частку злочинів.

Так, антикорупція – це дійсно суспільно важлива річ, але ми маємо знаходити механізми ефективної протидії й іншим злочинам. При цьому слід взяти до уваги, що наша система правосуддя перебуває на етапі реформування, тож дуже часто розслідування справ розтягується на роки, а це означає, що нам слід мати більш швидкий та ефективний механізм встановлення справедливості.

Ні. Є й другий момент, ще більш критичний. Це те, що запропоновані механізми дають можливості і антикорупційним органам, і самим корупціонерам зійтися на етапі найменших втрат. Що я маю на увазі? Припустимо, в якомусь міністерстві існує схема маніпуляції на тендерах. А підписує тендерні угоди, скажімо, керівник якогось департаменту. Над ним стоять, власне, ключові бенефіціари цієї схеми, тобто ті, хто справді отримує прибуток. Це цілий ряд посадовців рівня заступника міністра чи міністра. Логічно, що коли антикорупційні органи виявляють схему, вони у першу чергу виходять на виконавців.

Саме так. Тоді слідство вийшло на виконуючого обов'язки керівника департаменту пана Хмельницького, по якому було багато свідчень. Зараз він під арештом. Але якби існувала можливість укласти угоду по цій справі відповідно до запропонованого нині законопроєкту, то скоріше за все, на цьому б все й скінчилося б.

Бо у вас, в принципі, немає такого обов'язку – навіть якщо є підозра щодо складних корупційних схем – здавати свого партнера по злочину. Бо вам важливо повернути шкоду, сплатити штраф тощо. І знову ж таки – обрахунок шкоди є теж дуже чутливим питанням. Тут важливо, щоб не було відчуття несправедливості і щоб існувало об'єктивне пояснення того, чому саме так, а не інакше була визначена сума збитків.

Так. Щоправда, з іншого боку, існує Спеціалізована антикорупційна прокуратура, яка завжди буде мати певну дискрецію (право вирішувати питання на власний розсуд, – Gazeta.ua). І вона може не затвердити угоду.

Але тепер уявіть себе на місці прокурора. У вас є перспектива роками працювати над тією чи іншою корупційною схемою, і не факт, що ви дійдете якогось висновку. А тут приходить людина, і каже, що вона – винна, і що вона принесла кошти, які дійшли конкретно до неї. "Окей, – каже така людина, – я не буду обіймати свою посаду, я отримаю вирок та обмеження, я із цим погоджуюся. Ось вам гроші, ось вам штраф, підпишемо угоду та й по всьому".

Проблема в тому, що, скоріше за все, цій людині дадуть гроші усі, хто стояв вище неї, всі, хто з бізнесу був включений у цю схему. І це є найслабша сторона законопроєкту, який ми обговорюємо. Тобто велика корупційна риба відбудеться легким переляком, просто скинувшись грошима на користь того, хто візьме на себе провину на низових ланках.

Так, і це третій проблемний момент. І тут постає питання, а чи варто взагалі на чиновників найвищої категорії – таких, як міністри, мери, голови військово-цивільних або обласних державних адміністрацій , тощо – поширювати можливість укладання угод? Адже суспільством (і особливо в часи війни) такі угоди будуть сприйматися як відкуп, а це, власне, так і є. Бо людина відкупилася, щоб не сісти в тюрму.

Стратегічно це добре. Бо ми насправді не так часто можемо довести провину чиновників настільки високого рівня. Особливо, якщо вони підкріплені олігархічним капіталом і довкола них метушаться одинадцять адвокатів, як це було свого часу у Насірова (Роман Насіров – колишній голова Державної фіскальної служби України, фігурант ряду антикорупційних проваджень, – Gazeta.ua). Тут є ризик затягування процесу, а це традиційно зменшує в рази можливість отримати адекватний вирок.

Я вважаю, що цілком логічно, принаймні на час війни і на певний час після війни, обмежити можливість для осіб в категорії А (а їх перелік достатньо невеликий), укладати угоди зі слідством. І це може бути певним превентивним механізмом для них, який сформує розуміння, що уникнути покарання не вдасться. І це та річ, яку ми можемо ефективно комунікувати з нашими європейськими партнерами.

Бо тут, з одного боку, існують певні світові стандарти, а з іншого – специфіка наших умов. А в наших умовах є великий запит на суспільну справедливість, а тому важливо показати, що корупціонери, які продовжують займатися на своїх посадах (а в нашому законодавстві існує перелік так званих "корупціогенних посад") протиправною діяльністю, не матимуть можливості укладати угоди зі слідством.

Так, стосовно цього доведеться посперечатися з нашими європейськими колегами...

Тут проблема в тому, що вони обстоюють рівне застосування законів до всіх категорій громадян. Але в їхніх умовах відповідальність високопосадовців є навіть вищою за відповідальність інших категорій громадян...

Я розповів про ті речі, які цілком реалістично покращити до другого читання законопроєкту. Тим більше, що профільний комітет прийняв рішення щодо підготовки до другого читання за процедурою 116-тої статті регламенту верховної Ради. Це спеціальна процедура, яка дозволяє вносити навіть ті зміни, які попередньо не пропонували до першого читання. Так що шанс утримати у підсумку цілком адекватний механізм є, як на мене, достатньо високим.