"Аналітики Пентагону розглядають різні варіанти закінчення війни. У жодному з них Україна не програє" – публіцистка

Цікавість і зануреність, співпереживання є частиною людської природи. Виживання виду важливіше за виживання однієї особини, з погляду природи. Саме тому в разі нападу на плем'я чи групу люди відчувають потребу кинутися в боротьбу. У психології це називається альтруїстичною поведінкою. Коли людина не думає про себе, нехтує власною безпекою заради порятунку іншого. Із цим пов'язаний феномен, коли люди в безпеці відчувають провину. Про неї навіть говорять волонтери, які допомагають українській армії. Це інстинкт виживання, який змушує нас цікавитися ситуацією та реагувати на неї. Але цей механізм спрацьовує всупереч власній безпеці. Тож якщо вам не потрібно читати чи бачити подробиці – краще цього не робити. Для того, щоб усвідомлювати масштаб трагедії, достатньо знати загальну інформацію.

Особисті історії жертв емоційно заряджені. Вони потрібні для слідчих, документалістів. Ми занурюватимемося в них після війни, коли зможемо плакати й горювати. Зараз ви асоціюєте себе з жертвою і втрачаєте сили. Ви не можете уявити, що людина пережила. Необхідно бути на місці захисника жертви, якого вона в той момент не мала. Коли ми приймаємо людей і робимо пожертви на армію – ми саме в такій ролі. Якщо ви емоційно поставили себе на місце жертви, то ви не здатні давати відсіч і надавати допомогу. Можна спробувати знайти того, кому потрібна допомога. Для вас долучитися до допомоги представників нації продуктивніше, ніж плач за тим, хто помер. Ми з окупантом розрахуємося. Зараз треба казати собі: "Я маю вижити, щоб перемогти".

Треба ходити в кафе, магазини, доглядати за собою, якщо є можливість, до тих закладів, які передають гроші військовим. Тому що війна спрямована на те, щоб позбавити нас життя. Маємо пручатися цьому. Що більше матимете сил та емоційного здоров'я, то корисніше буде для виживання нашої спільноти.

Коли ви відчуваєте провину й безсилля від таких історій – треба їх відкласти на потім. За відчуття провини треба загадати, що це лише інстинкт виживання. Він сформувався на початку історії людства. Коли найбільшою загрозою були хижі звірі. Але треба нагадати – на нас напав не лев. Це сучасна війна. Кожен, хто збирає гроші, надає допомогу, зустрічає біженців, поширює повідомлення уряду й Генштабу – дає набагато більше користі. Також треба нагадати, що під час будь-яких бойових дій відсоток виживання у війську набагато більший, ніж серед мирних мешканців.

Ще одна проблема – підлітки, які зляться і ненавидять агресора. Вони не думають про навчання, занурюються в новини. Гнів на ворога – це здорова реакція. Краще битися, ніж складати руки. Але треба пояснити дитині, що навчання – це вклад у перемогу. Російська навала спрямована на те, щоб зруйнувати нас як сучасну націю. Тому навчання дитини – це її спротив.

Ми зараз всі в травматичній ситуації. Проживання травми починається з гніву. Якщо ви його відчуваєте, то не треба в собі це душити. Гнів на агресора, а не сусіда чи себе. А далі настає механізм сублімації – як я можу відіграти агресію, що я можу робити? Допомагати людям, зокрема.

Накопичення невисловленої агресії – це небезпечно. Можна писати гнівні листи Путіну. А потім знищити їх. Побити посуд чи пляшки. Для людей, що перебувають в окупації, які не можуть публічно висловити свій гнів, можна порадити взяти рушника чи ганчірку. Зачинитися в безпечному місці і викручувати її, як роблять із випраною білизною. Треба докласти всіх зусилль, напружити плечі, спину. Наче ви душити загарбника. А за кілька хвилин розслабитися. Так ви звільните весь адреналін, який виробляється в організмі. У жодному разі не можна карати себе, не ховати гнів. Мовляв, бути злим – це погано. Зараз це не працює.

 

Не треба перечитувати історії катувань і згвалтувань, знищення мирних мешканців, проєктування цих новин на своїх рідних. Замість цього спробуйте увійти в роль захисника – шукати можливості вивезти рідних.

Треба докладати зусиль, щоб покращити власну безпеку. Якщо є повідомленні, що треба евакуюватися, то краще це зробити. Справа навіть не у жахливих історіях. Треба сказати собі, що для військових безпечніше воювати там, де немає мирних мешканців. Ви спрощуєте ведення бойових дій і рятуєте їм життя. Це не втеча і страх. Це ваша участь у боротьбі.

Найкращий варіант – виїхати. Якщо не виходить, то треба сховатися якомога глибше. Видалити месенжери. Подумати тверезо, як себе рятувати. Не співпрацювати з ворогом. Постаратися менше виходити на вулицю. Чекати на порятунок і визволення. Бо ситуація на фронтах змінюється – українська територія буде звільнена, але потрібен час. Не треба вступати в суперечки з окупантами. Якщо ви не є силами спротиву, яких готувала Україна, то не треба аматорськи партизанити. Тому що ви наражаєте на небезпеку себе та інших людей. Водночас стежте й запам'ятовуйте тих, хто пішов на співпрацю з росіянами. Тих, хто був наводчиком, здавав патріотів. Це також питання виживання нашої спільноти.

Вони герої. Нам всім подобається, коли українці виходять із прапорами проти танків. Але якщо люди не готові до такого, то краще від них цього не вимагати. І навіть якщо українці цього не роблять, це не значить, що вони не пручаються. Не значить, що вони сприймають ситуацію як належне.

Бути свідком подій і вижити – вкрай важливо для покарання злочинців. Не змушуйте людей виходити на вулиці в шаленій небезпеці, якщо вони не готові. Божевіллям є – сидіти в безпеці й нав'язувати людям бажання ризикувати життям заради того, щоб потім викладати красиві фото. Набагато важливіше людям в окупації поширювати безпечні й захищені канали, де можна повідомити СБУ чи військових про розташування ворожих сил.

У цих людей спрацьовують інші механізми. Їм потрібно звернутися до спеціаліста. Потрібно пройти стадії горя. Вони якраз є жертвами, навіть якщо щодо їхніх родичів чинили звірства, а не щодо них безпосередньо. Їм треба відпустити травму, а це тривалий і болісний процес. Краще робити це зараз за допомогою спеціалістів. Є багато безплатних служб. Багато хороших психологів практикують підвішені консультації – коли їхні клієнти платять за консультації для інших людей.

Ми досі під ударом агресора. Наша психіка намагається мобілізуватися, відкинути емоції. З іншого боку – не проживши горе, людина може увійти у важкі психологічні стан, як-от депресія, ПТСР.

 

Треба розуміти, що ми повернемося після перемоги. Аналітики Пентагону говорять, що є різні варіанти закінчення війни. У жодному з них Україна не програє. Якщо ви за кордоном, то нагадайте собі, що ви так допомагаєте військовим. Ви не змушуєте їх корегувати плани. Ходіть на акції протесту. Готовність боротися за свою країну вражає європейців. Це допомагає добитися постачання зброї.

Є жінки, які вивезли дітей за кордон, а їхні чоловіки – на фронті. Треба розуміти, що цим ви їм допомагаєте. Тому що той чоловік буде вільніший і спокійніший у бою, якщо знатиме, що сім'я в безпеці.

Зґвалтування під час війни відрізняється від цього злочину в мирний час. Це злочин влади – для нападника важливе не сексуальне задоволення, а відчуття влади над жертвою. На війні це загострюється. Загарбники ґвалтують, тому що так метафорично каструють наших військових. Щоб показати, що ті не можуть захистити наших людей. Часто це роблять у присутності чоловіка чи дитини – саме із цієї причини. Нападник насолоджуються насильством не над жертвою, а над країною, яку він прийшов загарбати.

Поради, як врятуватися, – зробити вигляд, що ви несповна розуму чи обпісяти себе працюють у мирному житті. Але не під час війни. Одна порада – виживіть. І не розраховуйте на те, що загарбники висловлюватимуть співчуття. Покора не врятує життя – якщо є можливість, то треба тікати. Тому що на війні після зґвалтування часто відбувається знищення людини. Бо вона вже об'єкт їхньої помсти Україні.

Потрібна допомога психолога. Ви зробили все, щоб вижити. Цього достатньо. Далі треба опрацьовувати травму зі спеціалістом. Жертви зґвалтувань на війні часто не можуть спрямувати гнів на агресора. Бо факт виживання полягає в тому, що перестали відчувати. Коли все закінчилося, здавалося б, можна злитися на злочинця, але вони не можуть. Якщо ви відчуваєте сором, ви заморожені, ваші почуття спрямовані на себе, то треба до спеціаліста, і випустити агресію проти конкретних нападників. Ви маєте повне право ненавидіти їх.

Ця рана ніколи не загоїться. Пам'ять нікуди не піде. Якщо сховати спогади, то це потім повернеться відлюдкуватістю, неспроможністю довіряти людям і собі. Тому треба відпускати гнів і відновлюватися.

Усе залежить від того, як ми прцюватимемо з травмою. Наприклад, для євреїв великою травмою був Голокост. Але народ Ізраїлю пережив її. Ознака, що я прожив травму, – я перестав бути жертвою. Важливо не ставити себе на місці жертви, тому що це не ваше місце. А для жертви важливо відчути, що в якийсь момент вона стане воїном. Треба зрозуміти, що ви зможете піднятися і не дасте загарбнику зруйнувати своє життя.

У Росії за період путінського режиму відбувся процес дегуманізації суспільства. Одягати чужі труси мало б бути гидко. Або вдягти на дитину ті речі, які вкрадені в загиблої дитини. Це ніби надівати на себе чужий біль. Але росіяни цього не помічають.

У Росії Путін пробудив чорне й приховане зло. Востаннє таке було 1917-го. Коли очевидці розповідали про гіпертрофоване насильство. Це те, що чекає на Росію в майбутньому. Вони сподіваються, що впаде економіка й тоді вони розпочнуть перебудову й відродження. Жоден 1991 рік вони не заслужили. Тільки 1917-й. Тому що, коли російське суспільство, де пробуджена вся чорнота, усвідомить свою поразку та що їм доведеться платити за рахунками, вони спрямують всю свою злобу одне на одного. Не підуть у Кремль, а кинуться на своїх сусідів. Хвиля крові повториться, їхню країну колотитиме кілька років.

Казали, ніби припинення війни залежить від бажання України. Але нам не залишили вибору. Ми можемо або битися, або померти. Це видно на прикладі Бучі. Такі ж масові страти відбувалися не території окупованого Донбасу та Криму. Тільки таємничіше. Вони хочуть "приєднати" до себе Херсон і Маріуполь, але вбивають людей. Говорять про захист так званих Л\ДНР, але женуть чоловіків на смерть. Для того, щоб виявити вогневі точки. Вони називають їх "братами". Страшно уявити, як вони поведуть себе там, де вважають, братів немає.

Росія вимагала нашої покори, скласти зброю. Коли казали, що від цього залежить мир, то вони не просто брехали. Вони всіх колективно наражали на небезпеку. Про яке перемир'я можна говорити? Росіяни не віддадуть нам території і людей, яких захопили. Це мир, щоб вони залишилися на захоплених землях і безкарно коїли злочини. Перемир'я в цьому випадку – тільки потворство злочинам проти українців.

Росіяни ненавидять всі народи. У них діє абсолютно нацистський наратив. Вони накачані пропагандою власної величі. Але приходять у наші села і розуміють: у чому велич, якщо в них у багатоповерхових будинках немає туалету? А у нас у кожному селі асфальт, всі комунікації, техніка. І люди на все це заробляють самостійно. Ми своїм існуванням суперечимо їхній маячні про якусь унікальність. Вони намагаються знищити все те, що нагадує про власну бідність. Їхній вибір – продовжувати вважати себе великими, і тоді знищити нас. Або усвідомити власну ницість і почати вибиратися з дна. Це важка праця, яка має початися з думки, у якому лайні вони живуть.

Один із тих, хто говорить, що на Київ треба скинути ядерну бомбу, – це колишній нардеп Ілля Кива. Місцеві колаборанти дають списки українських активістів і родин військових. Таких людей не можна брати на роботу. За людиною, яка любить Пушкіна і Росію, може стояти іноземний шпигун.

Нам потрібне очищення влади від колаборантів. Якщо людина претендує на державну посаду, роботу судді, поліцейського, хоче доступ до зброї та державної таємниці, то має пройти перевірку.

Перші тижні вони наступали скрізь. ДРГ ловили навіть у Львові. У певний момент фронт стабілізувався. Ми чітко розуміємо, де є тил. Звісно, залишається загроза ракетних ударів. Але інтенсивність війни вже змінилися. І ситуація прогнозованіша. Звучить сирена – ідемо в бомбосховище. Так живе Ізраїль, і ми можемо. Здатність наступати в Росії впаде і ми звільнимо ще більше територій. Нам нададуть системи протиповітряної оборони і в міста прилітатиме дедалі менше бомб і ракет.

За кілька місяців росіяни вже нікуди не зможуть наступати й ми їх вибиватимемо. Рано чи пізно ми десь зупинимося – там буде лінія фронту, окопи. Там триматимуть росіян. І так триватиме до остаточної поразки Росії. Коли вона зможе витримувати цю лінію фронту, бо там почнуться проблеми всередині. Це буде період, коли ми зайдемо в Крим і Донбас, який росіяни не зможуть тримати. А Росія відбиватиметься від численних озброєних банд і сепаратистських рухів всередині.