"У нас тут сусіди непрості — половина донецьких"

Через протистояння на вул. Грушевського в Києві з житлових будинків повиїжджали мешканці.

Двері двох під'їздів 5-поверхівки на вул. Грушевського, 4а зачинені. На нижніх двох поверхах працюють фірми, на верхніх — 12 квартир.

— Мы отсюда уже выезжаем из-за беспорядков, — каже в домофон жінка з квартири №18.

Двері квартири №14 відчиняє Ася Власенко, 62 роки. Запрошує до 4-кімнатного помешкання. Вікна виходять у двір, а далі — вулиця, де тривають протести.

— Перші два місяці Майдану в нас усе було спокійно, — жінка сідає за стіл перед ноутбуком і маленьким старим телевізором. Сиве волосся підстрижене під каре, одягнена в брюки і рожеву спортивну кофту.

— Перші два дні після 19 січня (протистояння на вул. Грушевського розпочалися в неділю, на Водохреща. — "ГПУ") я не виходила з дому, бо захворіла, — береться за обмотане марлею горло. — А 22 січня о 8.00 прокинулася від вибухів, будинок ходив ходуном, — дивиться на стіну завтовшки 80 см. — О.9.00 забігали в двір протестувальники, сильно блювали, хапалися за голову й виходили. А десь опівдні через двір бігли чоловік 30 медиків, переважно дівчата, — каже крізь сльози. — Багато хто ніс на собі поранених. Їм услід полетіли три гранати. Весь день була сильна біготня. В десятій вечора у вікнах не світилося, бо всі люди злякались і виїхали. Я почула гуркіт. Десятеро хлопців із протестуючих стукали по вікнах першого поверху, намагались відкрити двері. Подумали, що тут ніхто не живе. Я включила всюди світло і закричала в кватирку: "Хлопці, припиніть!". За хвилину їх не стало.

У цій квартирі Ася Василівна живе 40 років. Останні сім — на пенсії, за професією — інженер-геодезист. Її 40-річна донька Світлана виїхала з чоловіком і двома доньками в Канаду 12 років тому.

Двір Академії наук завалений сміттям. Один прохід перегороджений перевернутим синім мікроавтобусом, другий — білим бусом із пробитими шинами і вибитим склом. Протискаємося у вузький прохід біля стіни. У наступному дворі смикають ручки дверей троє чоловіків у касках.

— Як ви тут пройшли? Ви що не знаєте, що на даху цього будинку лежать снайпери? — каже чоловік із густою чорною щетиною. — Ми — розвідники, — сторожко озирається в бік заваленої сміттям і контейнерами арки. За потьоками на стінах і землі видно, що тут — туалет. — Якщо тут перескочити по гаражах і перелізти через бетонну стіну, можна потрапити до "Беркутів", — на засніженому даху напроти арки видно багато слідів. На крутій горі видніється Жовтневий палац.

— У Маріїнський парк нереально зайти — матюки стоять. То тітушки бухі шляються. Вийшла з собакою погуляти, так до мене почав приставати якиїсь. Познакомитись хотів, до столу запрошував десь там в їхніх палатках на "стопарік". Мєнт відігнав від мене його, — розповідає 27-річна Алевтина Петрів. Одягнута у лисячу шубу та високі чоботи. Живе у будинку №28/2 на вул. Грушевського. — У нас всі сусіди пороз'їжджались. Особливо, коли почали палити резину. Я два дні за містом ночувала в готелі "Колиба".

У воротях при вході до двору будинку, де живе Алевтина, стоять троє солдатів Внутрішніх військ зі щитами. Пропускають за паспортом чи разом із місцевим.

— Я паспорта не беру. Хлопці там із поніманієм, уже вивчили всіх місцевих. У нас тут сусіди непрості — половина донецьких. Так ті перші кудась свінтілі, — заходить до арки. — Ну що, хлопці, сьогодні всьо спокійно? Машину мою не вкрали?

Біля гастроному в Кріпос­ному провулку, неподалік місця протистояння, стоять шестеро бійців зі щитами. Ще двоє — купують печиво. За кілька хвилин ідуть усі гуртом.

— Ще два тижні тому вони по одному до нас бігали скуплятися, — продавщиця, жінка років 50, кидає погляд у слід солдатам, які розпихають по кишенях печиво та "снікерси". — Тепер — тільки з прикритієм. До них не раз люди приставали — "за що ви вбили людей біля стадіону".

"Намагаюся менше фотографувати, щоб не отримати по голові"

Два місяці живе у заблокованому "Беркутом" районі одеський дизайнер інтер'єру 36-річний Дмитро. Півроку тому переїхав до Києва. Винаймає квартиру в Музейному провулку — навпроти Національного художнього музею на вул. Грушевського. За 100 м від його під'їзду стоїть кордон силовиків.

— Щодня кілька разів проходжу повз "Беркут". Відповідаю, куди йду. Завжди пропускають, — розказує Дмитро. — Після 19 січня ходжу в обхід Європейської площі. Хоча по Грушевського можу пересуватися вільно. Та зай­вий раз не хочу. До барикад не підходжу, намагаюся менше фотографувати, щоб не отримати по голові. Це найбільша незручність. Додому зайвий раз не бігаю.

У помешканні Дмитра чути вибухи. У двір залітають петарди.

— Хто мав можливість, із Музейного провулку з'їхав. Не видно машин, — продовжує. — Було страшно, коли над будинком стояв дим від шин — думав, то ми горимо.

Анна БАЛАКИР

×