По кому дзвенять бубенчики?
По нас, пані та панове "майдауни", по всіх нас. Не важить, хто з нас стріляв по "беркутах", хто за відсутності зброї пригощав їх камінням і "коктейлями", а хто взагалі нікого не кривдив, лише розносив під вогнем бутерброди чи бинтував поранених. Ми всі — злочинці, і влада, приведена на Печерські пагорби Майданом, недвозначно нам про це заявила.
Мене абсолютно не цікавить, чи дійсно Іван Бубенчик "завалив" двох ментів, чи прибрехав для красного слівця. І жодним чином не тішить, що прокуратура "знайшла вихід із ситуації" — змінила (абсолютно довільно та безпідставно) одні статті Кримінального кодексу на інші, такі, що передбачають "амністію". Навпаки — це набагато гірше й небезпечніше, бо може зійти на гальмах.
Нагадую основи права — амністують злочинців. Їх пробачають, звільняють від покарання — але вони лишаються злочинцями. Більше того, щоб скористатись амністією, слід визнати себе злочинцем і покаятись.
Не знаю, чи скористається Бубенчик амністією, це його вибір. Особисто мені амністія від ворогів не потрібна. Я мав можливість скористатися нею раніше — коли нам її пропонував Янукович. Пригадуєте цю "солодку пропозицію": ми забуваємо про вбитих і закатованих "беркутами", до 17 лютого розходимося по домівках, а Овоч (Віктор Янукович. — ГПУ), так і бути, милостиво нас пробачає? Ми тоді послали вбивць з їхньою амністією куди слід і відповіли їм так, як належить відповідати вбивцям. Було б щонайменше принизливо прийняти цю саму амністію за чотири роки, після стількох втрат і здобутків. Я до цього не готовий. Натомість готовий відповісти так само, як тоді — з поправкою на набутий військовий досвід.
"Справа Бубенчика" — не випадковість і не помилка. Вона абсолютно логічна й неминуча, вона з невідворотністю настання світанку витікає із недовершеності нашої революції.
Давайте будемо чесними перед собою: ситуація, в якій тисячі громадян жбурляють у правоохоронців каміння та "коктейлі", а десятки чи сотні дозволяють собі стріляти по людях у формі, не є нормальною. Загинули більше ста людей, тисячі отримали поранення, сотні назавжди лишилися каліками. Тут не можна сказати "ну, тойво, проїхали — забули", "ой, погарячкували, якось незручно вийшло" чи звести все до того, що "всі потроху неправі". Мав місце злочин, притому злочин тяжкий. Лишилось визначитися, хто був злочинцем.
Варіантів є лише два, і вони взаємовиключні.
Перший: 16 січня 2014 року президент Янукович у змові з членами уряду та групою депутатів Верховної Ради вчинив спробу антиконституційного перевороту шляхом незаконного обмеження гарантованих Основним законом прав та свобод громадян, і це кваліфікується як державна зрада. У цьому випадку всі, без винятку, дії на виконання подальших наказів учасників змови були співучастю у злочині. А всі, знову ж таки — без винятку, дії громадян, спрямовані на захист і відновлення конституційного ладу й придушення заколоту, були абсолютно законними, навіть героїчними. Будь-який умовний Бубенчик має за стрілянину по "беркутах" під час вчинення ними злочину (співучасті у державній зраді шляхом виконання наказів путчистів) отримати не звинувачення, а державну нагороду.
Другий варіант: перевороту Овоча не було, і тоді всі ми справді злочинці. Ми — путчисти, які вчинили збройний бунт проти легітимної влади, повалили її і під час бунту здійснили насилля над правоохоронцями. За це слід серйозно карати. І якщо повалена влада вертається, реставрується — не важить, під тим самим прізвищем "гаранта" чи під будь-яким іншим, важливе правонаступництво, — далі вже їй вирішувати, що з нами робити, карати чи милувати. У нас, злочинців, тоді лишається тільки одне "право" — просити собі амністію. Ну, або вдатися до рецидиву "злочину".
Будь-який варіант "амністування" Бубенчика нічим не різниться від його засудження, бо фактично означає другий варіант трактування подій 2014 року. Себто, означає реставрацію "домайданної" України, реставрацію вже не лише де-факто, а офіційну й узаконену.
У цій "реставрованій" Україні кожний із нас житиме не як переможець у Революції гідності та повноправний громадянин, а як амністований злочинець. Так мусили жити амністовані Микитою Хрущовим (перший секретар Центрального комітету Компартії СРСР 1953–1964-го. — ГПУ) після років концтаборів герої Організації українських націоналістів і Української повстанської армії: тихіше води — нижче трави. Щоденно очікували нічного дзвінка в двері, зі знанням, що за будь-яку непокору влада миттєво змінить свою тимчасову "милість" на гнів і поверне амністованих назад до ГУЛАГу.
У країні, де події 16 січня 2014-го кваліфіковані як державна зрада і путч, також будуть дискриміновані громадяни. Жоден правоохоронець, жоден суддя, жоден держслужбовець, які виконали будь-який наказ путчистів Януковича після 16 січня, не матимуть права посідати будь-яку державну чи виборну посаду. Для цього не потрібні будуть "атестації" та "ради доброчесності". Це автоматично витікатиме з їхнього статусу злочинців — співучасників спроби перевороту. Стаття "державна зрада" — важка, і термін давності за нею довгенький. Може, ми і вирішимо амністувати багатьох із них, щоб не перевантажувати тюрми всяким дрібним непотребом. Але це вже буде наша справа та наше право. Однак навіть після амністії вони залишаться помилуваними злочинцями, без права бути хоч якось дотичними до держави.
Ці дві України не можуть існувати одночасно на одній території. В якій із двох країн хочете жити ви?
Для мене відповідь очевидна й однозначна. Якщо заради цього треба знову, як тоді, ризикнути всіма здобутками попереднього життя, та власне самим цим життям — що ж, доведеться. Бо життя "амністованого злочинця" мені не до вподоби.
Як і 2014-го, виключно від нас залежить, яке трактування подій 16 січня, а отже — яка з двох взаємовиключних версій України — стане офіційною та буде зафіксована у законах, судових рішеннях і майбутніх підручниках історії. Як "офіційна" завжди затверджується версія переможців. Переможемо — все стане на свої місця. Програємо — хто захоче, зможе спробувати просити собі амністію.
Якби "справи Бубенчика" не було, її вартувало б вигадати. Прокуратура геніально нагадала нам про ілюзорність нашої перемоги, незавершеність Революції гідності та необхідність доводити її до логічного завершення — бо інакше реванш і реставрація стануть неминучими. Логіка революцій не має винятків і не визнає компромісів: або повна легітимація революції, закріплення її перемоги та показове й невідворотне покарання "колишніх", або ж таке саме показове й невідворотне, але вже стосовно "бунтівників". Кара "бунтівників" буде цілком заслужена — нема чого починати революції, якщо не готові доводити їх до перемоги.
Тож дякуємо прокурорам за "музику" — це на їхніх блазнівських ковпаках весело подзвонюють бубенчики. І це або подзвін по нас, або театральні дзвіночки до нового акту нашої незавершеної революції.
Євген ДИКИЙ, біолог, колишній командир роти батальйону "Айдар" сайт "Обозреватель"
8 
35413
Коментарі