Зеленським жорстко маніпулюють

Коли Зеленський виступав на сцені й з'являвся у фільмах – його любили. І що цікаво, у нього не було зіркової хвороби. Журналісти, які спілкувалися з ним іще кілька років тому, зазначають, що він був відкритою і приязною людиною. І цим позитивно вирізнявся поміж інших акторів Студії "Квартал-95". А знаєте чому? Бо він був на своєму місці й знав собі ціну.

Люди, що мають уявлення, як робиться шоу-бізнес і скільки зусиль треба докласти, щоб із команди КВК зробити комерційно успішний проєкт, – ставились і, напевно, й досі ставляться до нього з повагою. Щоб жартами заробляти на життя і давати роботу ще десятку осіб – для цього дійсно треба мати талант. І водночас банально не бути лохом, що важливо. Такий симбіоз рис має не кожен актор. А Зеленському він притаманний. І тому він досягав успіху в індустрії розваг. І цей успіх був заслужений.

Але Володимир Зеленський зійшов зі сцени до глядацької зали й улаштував політичне реалітішоу. А це вже дещо інший жанр. Тут правила й критерії інші. Він чекав на оплески, а наразився лише на критику й претензії.

 

14 грудня колишній керівник Офіса президента Андрій Богдан дав велике інтерв'ю журналісту Дмитрові Гордону. Хронометраж розмови – понад три години. Але вони варті перегляду. Інтерв'ю вже розібрали на цитати. Утім, коментатори не закцентували уваги на важливій психологічній деталі, до якої привернув увагу Богдан: Зеленський мислить шаблонами шоу-бізнесу. На сцені й у кіно слово й жест, окрема сцена і їхня послідовність – цінні самі собою. Вони – засіб досягнення художнього ефекту й емоційного відгуку аудиторії, але вони ж і мета. Мистецтво не змінює світ, а лише пробуджує емоції. Максимум – дотягується до почуттів людини й спонукає замислитися над своїм життям. І в цьому сенсі мистецтво самодостатнє й не терпить дидактики.

Усе життя Зеленського минуло на сцені й кінематографічних майданчиках. Він почуваєтся і мислить як людина із шоу-бізнесу. І дивно було б, якби, кажучи мовою психології, його коґнітивна й афективні сфери були іншими. Запиляти відосик – це вже я цитую Богдана – для Зеленського й означає зробити. Кинути слово, створивши медійний ефект, й означає керувати державою. Він не розуміє, що після кожної його навіть мимовільної репліки з місць мають підриватися тисячі чиновників, щоб відбити сказане в законах, постановах і наказах. Втілити у фінансовіх потоках. А ті, своєю чергою, матеріалізувати в обертах турбін і кіловатах енергії, товарах і послугах, прокурорських провадженнях і передислокаціях військових підрозділів. Не розуміє, що його слово – не кінцева мета, а лише засіб, який зрушує триби державної машини. Однак, щоб ця машина оберталася, потрібні контроль і відповідальність. А це вже не свято, а марудна робота апарату, яку президент не розуміє і якої цурається. А ще потік його свідомості – гра слів і скетчі – не піддається перекладу юридичною мовою. Суперечливі емоції, мабуть, переживають чиновники після кожного відеозвернення.

Зеленський став президентом з іміджем простого хлопця, якого хочеться дружньо плеснути по плечу. З яким можна побігати поміж струменями фонтану, а спекотного дня випити розливного пива з пластикового горнятка, стоячи серед вулиці в тіні розлогого дерева. Прикол у тім, що таких простих хлопців до біса повно біля кожної пивної ятки. Але жоден із них ніколи не стане президентом.

Тоді імідж Зеленського не суперечив його Я. Був справжнім. Залишімо за дужками всі політтехнологічні чинники – впізнаваність особи й позитивні конотації образу. Бо крім образу, було й дещо інше – очікування, якими жила країна. Перемога Зеленського й справді була "електоральною революцією". Зеленський – і тут немає жодного перебільшення – став продовженням Євромайдану. Спробою країни вирватися з безглуздої нескінченності корумпованих режимів. Провінційної безпросвітності. Марності революцій і контрреволюцій. Надією застрибнути нарешті в нормальне життя. І зрештою, не бачити на екранах телевізорів сановні рила – достеменні ілюстрації з гоголівських "Мертвих душ".

За останні роки вже забулися всі принади президенства Петра Порошенка. Іловайськ, Дебальцеве, Мінські домовленості, спроба продавити у Верховній Раді закон про "особливий статус" Донбасу. Бонусом – інфляція, падіння гривні, обвалення банків. Корупційні скандали. Немислиме за масштабом підлості поводження з Міхеілом Саакашвілі. Нападки на Савіка Шустера, програма якого перекочувала в YouTube. І на додачу – всюдисущий і недоторканний Віктор Медведчук – медіамагнат і єдиний переговорник із Москвою. І з такими здобутками Порошенко сподівався на перемогу?

Голосуючи за Зеленського, країна рубала гордіїв вузол усіх договірняків і кланових ігор. Розпочинала з чистого аркуша. З надією. Невизначеною, безґрунтовною. Але надією. Зеленський уособлював цю абсолютно більшовицьку спробу зруйнувати старий світ і азартно заходитися будівати новий. Країна була згодна на спроби й помилки. І дивилася на нового президента, мов на Крихітку Цахеса – зачудовано, із широко заплющеними очима. І довго не втрачала віри в правильність вибору.

В інтерв'ю Богдана є цікавий фрагмент: єдине, чого я не можу йому пробачити, – зради ідеї. Ми хотіли збудувати нову країну. А він змарнував шанс.

У міркуваннях Богдана є чимало натяжок. Є іронічні ескапади, сказані ніби серйозно, і жарти, які краще б залишалися тільки жартами. Але процитованим словам я вірю. Гадаю, колишній керівник ОП і справді жив ідеєю побудови нової країни. Але в мене є сумніви, що сам Зеленський мав уявлення, які суспільно-політичні й економічні реформи він хоче втілювати. Склалося враження, що в діалогах із Богданом він його просто дзеркалив. На курсах акторської майстерності є така вправа на емпатію – повторення рухів і міміки партнера. Актор Зеленський був поряд із Богданом таким, яким той хотів його бачити. Але в інших колах – дзеркалив інші ідеї, емоції та очікування. Він не хамелеон, а лише професіонал.

Нині Зеленський переживає глибоку психологічну кризу. Країна розсипається. Йому розповідають: "все пучком". І він вірить. Точніше, переконує себе, що вірить. Але один із нейронних зв'язків нашіптує: навкруги повна лажа. Енергетична криза, яка може обернутися техногенними катастрофами. Захмарні ціни на газ і вугілля, а отже, і неконкурентноздатність переробної промисловості. Звідси неминуче скорочення робочих місць, купівельної спроможності й податкової бази. Плюс зростання тарифів до рівня, який населення буде неспроможне подолати. Цілковитий провал у зовнішній політиці. США, Німеччина, Франція перейшли від діалогу до ультиматумів: Мінські домовленості в російській інтерпретації треба виконувати. Порошенко вже намагався. Потратив на це п'ять років. Тепер черга Зеленського шахраювати й намагатися ошукати всю країну.

Президент і гадки не має, що робити з економікою. Навіть не уявляє, як виконати вимоги Путіна-Байдена, Шольца-Макрона. Як запобігти соціальному невдоволенню та прогнозованим протестам. Медійний досвід підказує йому, що потрібні позитивні новини – історія успіху. Але не всі журналісти згодні "фільтрувати" подання інформації. І Зеленський вдається до найгіршого з усіх можливих рішень: оголошує бойкот телеканалам "Україна" й "Україна 24". Чиновникам і народним депутатам від "Слуги народу" заборонено з'являтися в студіях. І це помилка. За даними опитування, яке провів у листопаді Київський міжнародний інститут соціології, 49,6% респондентів вважають, що в основі рішення – нетерпимість до критики, і тільки 20,2 – упередженість телеканалів. Зазнала краху й розпіарена програма деолігархізації. За даними КМІС, 36% опитаних вважають це популізмом; 20,7 – спробою взяти під контроль телеканали, що належать олігархам; 18 – кроком до справедливості; а 17,5 – бажанням Зеленського та його оточення переділити власність і стати олігархами.

Інформаційна війна працює проти президента. Найпоказовіший приклад – "Вагнергейт"– скандал, який докладно висвітлював телеканал "Україна 24". Жовтень: із темою обізнані 51,5% опитаних. Листопад – уже 65,7. Водночас 37,4% певні: зливання інформації відбулося з найближчого кола президента, 20,3 – що це лише прояв непрофесіоналізму найвищого політичного керівництва України. І не скажеш, який із варіантів для президента кращий: одні вважають, що він наблизив до себе російського шпигуна й захищає його, а другі називають просто профнепридатним.

Негативізм наростає швидко. За дослідженнями КМІС, лише за місяць із 61,7% до 65,9% зросла частка осіб, які переконані: справи в країні рухаються в неправильному напрямі. Водночас із 22,7 до 18,6 знизився відсоток оптимістів.

Конфлікт із медіями не зарадив і персональному рейтингові Зеленського. Уже в грудні 2020 року КМІС зафіксував падіння довіри до 21,9%. Саме стільки респондентів повідомили, що проголосували б за чинного президента. У червні, коли йшов судовий процес над Медведчуком, соціологи відзначили зростання симпатій до 23%. Одначе за пів року показник довіри впав нижче торішнього – 20,2%.

Мов звір в облозі з усіх боків, Зеленський буде вимушений іти на імплементацію Мінських домовленостей. А це болісна для суспільства проблема. Ось дані опитувань за липень-серпень, які надав "Центр Разумкова": "60% вважають, що спочатку має відбутися виведення із цих територій російських військових, обеззброєння бойовиків і встановлення контролю України над своїм кордоном із Росією, а вже потім вибори. Лише 13% дотримуються думки, що спочатку на цих територіях мають відбутися вибори".

Як Зеленський, рейтинг довіри до якого 20%, зможе змінити думку абсолютної більшості українців? А ніяк. Він спробує надурити. Нова фішка – електронне голосування. КМІС уже поцікавився думкою громадян: "Більшість респондентів (65,9%) негативно ставляться до можливого запровадження голосування через інтернет, позитивно – 29%". Отже, президенту доведеться ламати суспільство. Один уже намагався. Тепер ламає олівці в Ростові.

Президент утратив довіру з однієї простої причини: йому вже нема, що запропонувати людям. Власна порожнеча його поглинає. Звідси й жага до проявів уваги – спроба чимось пломбувати діру. В ОП йому розповідають про уявні здобутки, марні надії та вигаданих ворогів. А в парламенті влаштовують гротескні овації. І це жахає. Бо Зеленський завжди був чутливим до стилістики. І якщо йому зраджує естетичне чуття, якщо він купується на фальш і моветон, то це означає лише одне – руйнацію базового психологічного новоутворення – глибоку особистісну кризу.

Роздратованість, окрики, заклики журналістів до субординації – усі ці негативні емоції свідчать про спроби психологічного захисту. Президент зіткнувся з проблемами, які неспроможний розв'язати. Він не має до них ні коґнітивного, ні емоційного, ні поведінкового ключа. А тому й почувається розчавленим. І йому страшно. Відтак вимагає, щоб усі довкола проявляли до нього гіперболізовані знаки уваги. Переконували, що він не порожнє місце.

І тут постає важливе питання: найближче оточення інтуїтивно реагує на психологічну потребу президента чи свідомо й професійно ним маніпулює? Акції возвеличення в північнокорейському стилі – це просто дурість нардепів чи постановна подія? Вважаю, ми маємо справу із жорсткими й продуманими практиками психологічного маніпулювання.

×