Вашингтон умилостивлює Москву, яка відновлює імперію

Засніжений краєвид і чорний лебідь на обрії – на мій смак, мальовничо. Жах у тім, що Україна опинилась у ситуації, у якій тільки на чорних лебедів і вся надія. Цей птах уже виручив нас улітку, коли афганські таліби виставили на посміховисько Дядька Сема з усіма його крутими військовими ґаджетами. З'ясувалося, що мотивація, зневага й ненависть перебивають зелені купюри, безголовість і старечий маразм.

1 вересня 2021 року після афганського фіаско соціологічна служба Rasmussen Reports повідомила: 52% респондентів жадають негайної відставки президента США Джо Байдена. Білий дім заходився екстренно рятувати свій зад. З офіційним візитом до Вашингтона прибув президент України. І сторони уклали вкрай вигідні угоди про співробітництво в оборонній сфері, відмовившись від будь-яких згадок про Мінські домовленості. Україна дістала можливість зберегти суверенітет, Сполучені Штати – реноме наддержави.

Час сплив. Вщухнули й пристрасті. І на кінець року Джо Байден повернувся до своєї відкладеної місії – умиротворити Україну на російських умовах чи умилостивити Росію коштом України. 7 грудня – відеоконференція президентів США й Росії. 30 грудня – нова телефонна розмова. Тема незмінна: глобальна безпека.

На відео, яке оприлюднила пресслужба Кремля, бачимо Володимира Путіна. Посмішка на ботоксному обличчі, кивки напівлисою головою, рвучкі рухи вже обважнілим тілом. На моніторі мумія на ім'я Джо Байден. Її черевомовлення викликає у співрозмовника всі ці спалахи тілесно-мімічної експресії. Президенти США й РФ досягли порозуміння, стримано повідомляє пресслужба. Але це більше за порозуміння. Це нова Ялта. Усе те, чого домагався Путін, розпочавши 2014 року воєнну агресію проти України: Росія та США ділять світ.

 

Вимоги Росії можна назвати лише неоімперіалістичним маренням. Але, як не дивно, Білий дім погодився їх обговорювати. Напевно, тому, що з'явилися вони після візиту до Москви директора ЦРУ Вільяма Бернса в листопаді 2021-го. Два дні перемовин під кремлівськими зорями – і на виході мапа із червоними лініями, переходити які США й НАТО зась.

Путінські забаганки: перша – припинення військово-політичного співробітництва США з усіма пострадянськими країнами, окрім Латвії, Литви й Естонії, які вже є членами НАТО. Друга – скасування рішення бухарестського саміту НАТО від 2008 року, на якому ухвалили резолюцію про можливість вступу України та Грузії до оборонного Альянсу. Третя – відведення систем протиракетної оборони "від російських кордонів". Тільки питання: а де кордони Росії, беручи до уваги вже фактично завершену анексію Білорусі? Відповідь, вочевидь, у відомому тексті Тютчева "Русская география".

Під путінськими вимогами Байден має поставити підпис. Нова угода, наполягає Кремль, мусить бути оформлена як міжнародно-правовий акт.

Коментар помічника президента РФ Юрія Ушакова: "Нам потрібен результат у вигляді гарантованої безпеки. Президент США з такою точкою зору погодився і відреагував цілком логічно й серйозно".

Коментар пресслужби Білого дому: "Президент Байден закликав Росію до деескалації напруженості в Україні". Круто! Ідеться вже не про окупацію Росією частини нашої землі, а "напруженість". Продовження цитати: "Президент Байден також висловив підтримку дипломатичним зусиллям, які стартують на початку нового року".

А ось і графік "дипломатичних зусиль". 10 січня в Женеві відбудуться російсько-американські переговори, предметом яких є згадані кремлівські вимоги. Потім у Брюсселі – саміт Росія-НАТО. 13 січня – переговори Росія-ОБСЄ.

3 січня відбулася телефонна розмова Джо Байдена й Володимира Зеленського. "Сторони обговорили кроки, які робить Україна в рамках Мінських домовленостей і "нормандського формату", і наголосили на важливості подальших дипломатичних зусиль", ідеться в пресрелізі на сайті президента України.

У статті "Зеленському не вдасться навернути Байдена до реальності" я вже мав нагоду дати психологічний портрет президента США й усього того нафталіну в його голові, який іменується "картиною світу". Байден і Путін зійшлися, мов платонівські половинки цілого. Блукали світом, шукали один одного й нарешті злилися в геополітичному екстазі. Вони – два динозаври з епохи холодної війни. І жадають розрядки. А тому Україна мусить стати рачки. І назвуть усе це "імплементацією Мінських домовленостей".

Здавання Байденом інтересів України – не випадковість. Звернімо увагу на деталь. Уже згаданий Вільям Бернс – експосол США в Росії. Повернувшись із Москви, обіймав високі посади в держдепартаменті. 2014 року вийшов на пенсію й на дозвіллі написав книжку The Back Channel: A Memoir of American Diplomacy and the Case for Its Renewal. 2020-го вона вийшла в російському перекладі під назвою "Невидимая сила. Как работает американская дипломатия". Її варто прочитати. Найкращі сторінки в ній про Україну. Автор мемуарів пише чітко й категорично: членство в НАТО України та Грузії є неприпустимим; пострадянський простір – виняткова сфера інтересів РФ.

Звісно, якби пан Бернс залишався на дипслужбі, то таких одкровень собі не дозволив би. Але статус пенсіонера спонукав до відвертості. І от несподіванка: 19 березня 2021 року Джо Байден висмикнув його зі старечого анабіозу й призначив директором ЦРУ. І на мій погляд, це промовистий крок. До речі, зі мною цілком згоден і директор ФСБ Олександр Бортніков, який, поспілкувавшись із Бернсом, назвав ЦРУ "дружньою організацією". Залишається тільки згадати приказку: скажи, хто твій друг...

Наш обов'язок – реалістично оцінювати ситуацію. Слова американських високопосадовців про підтримку України – лише слова для наївної аудиторії. А справи їхні – послідовні поступки Росії. Безкомпромісна реальність полягає ось у чому: США – не союзник України, а інструмент Кремля в примушуванні нашої країни до капітуляції. Це і є правда. Неприємна й гірка. Але правда.

Потворності ситуації надає лукавство Офіса президента й народних депутатів. Тема тиску на Україну з боку Вашингтона – цілковите табу. А коментатори, навпаки, ніби змагаються в ідилічних оцінках українсько-американських відносин. Виняток – лише завжди прямолінійні оцінки Андрія Ілларіонова. Але він – сторонній спостерігач, який зберігає за собою право на об'єктивність.

Звернімо увагу на показовий приклад маніпуляції громадською думкою. Держбюджетом США на 2022 рік передбачено $300 млн військової допомоги Україні. І це викликає цілковитий екстаз у нашого політичного бомонду й експертного середовища. Але закляття мовчання накладено на той факт, що 2021 року додаткова військова допомога Україні мала становити $200 млн. Однак 11 грудня Білий дім повідомив: передбачену законом про держбюджет допомогу не нададуть. Причина? Вашингтон покладає надії на суто дипломатичні кроки.

Отже, у нас, з одного боку, є факт порушення адміністрацією Байдена закону, який ухвалив Конгрес, – ненадання військової допомоги. Але про це ані слова. А з другого – обіцянка $300 млн. І нас закликають уподібнитися віслюку, який радіє морквині, не помічаючи батога на своїй спині й тієї обставини, що барвистий овоч прив'язаний до надто довгої жердини. А долю такого віслюка в рік Тигра передбачити нескладно.

21 грудня, зустрічаючись із представниками дипломатичного корпусу, президент Зеленський повідомив: Україна представила учасникам переговорів у "нормандському форматі" й США "10 кроків у напрямку реалізації Мінських домовленостей". На жаль, не сказав, із якої ноги крокуватимемо. Про "10 кроків" мають знати Путін і Байден, а український народ не доріс. Президент вважає, мабуть, що нам, тупакам, такі високі матерії недоступні. Гаразд.

Показова реакція Кремля. Того дня, 21 грудня, Путін розмовляв телефоном із новим канцлером Німеччини Олафом Шольцем. Цитата із пресрелізу: "Київ, як і раніше, наполегливо ухиляється від виконання зобов'язань за Мінськими домовленостями".

Сподіваюся, "10 кроків" Зеленського розпочиналися з виведення збройних підрозділів РФ з окупованих територій Донбасу, розформування армійських корпусів ЛДНР і передаванні Україні контролю над українсько-російським кордоном. Але Путін одразу відкинув ці пропозиції. Відтоді ані Зеленський, ані Байден, ані Шольц, ані Макрон про "10 кроків" не згадували. На порядку денному лише російський варіант "мирного врегулювання": вибори в ОРДЛО й фіксація "особливого статусу" Донецької та Луганської областей у Конституції України. І на додачу – Всеукраїнський референдум, який легітимізує російську перемогу над Україною. А ентузіазм, із яким керівник ОП Андрій Єрмак розповідає про майбутній референдум, свідчить, що на Банковій уже обмірковують "кроки" з реалізації кремлівських вимог.

Зараз, коли я пишу цей текст, украй важливі події розгортаються в Казахстані. 2 січня розпочалися мітинги під соціально-економічними гаслами. У ніч із 4 на 5 січня протести переросли в масові протистояння із силами правопорядку. Велелюдні марші, підпалені автомобілі, світлошумові гранати, заблоковані дільниці поліції, взяті приступом адмінбудівлі – усе, як ми в Україні любимо. Уранці 5 січня президент Касим-Жомарт Токаєв повідомив про відставку уряду, опівдні, що Нурсултан Назарбаєв іде з посади голови РНБО Казахстану. Цей державний інститут очолив Токаєв. О 21:00 надійшла звістка: президент Токаєв звернувся до організації договору про колективну безпеку з проханням про надання військової допомоги задля протидії "терористичній загрозі". Реакція ОДКБ миттєва: Росія та Білорусь доправлять "миротворців" у Казахстан. В аеропорту Алмати, повідомив Токаєв, підрозділи військово-повітряних сил уже ведуть бої з "терористами", які "захопили п'ять іноземних літаків". Отже, російські десантники вже в Алмати. Казахи намагаються заблокувати їх вихід з аеропорту.

2 грудня 2021 року фонд Олексія Навального поширив інформацію: президент Токаєв – агент ФСБ.

Влада Токаєва була номінальною. Управлінські важелі залишались у руках Назарбаєва. Але звернімо увагу на перебіг подій. Масові протести одночасно спалахнули всією країною. Органи правопорядку виявилися на подив пасивними. Минає лише три дні й уся повнота влади опиняється в Токаєва. Хто організував протести? На мій погляд, очевидно.

Протестний рух розділився. Частина маніфестантів створює картинку для російських ЗМІ, підпалюючи автівки. Інша частина виступає із засудженням агресії РФ проти України й вимогою не визнавати окупацію Криму. Кремль скористався нагодою. Війська РФ вже в Казахстані. Путін брехнею, залізом і кров'ю збирає уламки СРСР.

Чорний лебідь знову рятує Україну. Казахи шмарклі не жуватимуть, а рішуче протидіятимуть агресії. Китай і Туреччина будуть вимушені реагувати на повзучу анексію. Байден триматиме паузу, пам'ятаючи, що пострадянський простір – сфера інтересів РФ. Позиція США залежить від реакції ЗМІ, конгресменів і сенаторів. Події в Казахстані – шанс для України. Але ним ще треба вміти скористатися.

Як скористатися? Не грати в чужу гру, а нав'язувати власний порядок денний. По-перше, денонсувати Мінські домовленості. По-друге, згадати, що армія – це не масовка для новорічних шоу. По-третє, збагнути, що критерій ефективності уряду – економічне зростання, а не персональна лояльність.

Чорні лебеді – прекрасні птахи. Сподіваймося, що вони все ж станцюють на могилі х*йла.

×