Аферисти, злодії та вбивці на високих посадах. Чому ми терпимо це?

Цими днями – роковини загибелі на фронті під Ізюмом Романа Ратушного, киянина, громадського активіста, який не дожив місяця до свого 25-річчя. Прощання з Романом на Майдані Незалежності було велелюдним. Ті, хто знав його близько, згадували, як попереджали юнака: "Куди ти лізеш проти Корбана, там усе куплено, все схвачено, тебе роздушать". Говорили це люди, котрі за віком годилися йому в батьки. І попереджали, бо бажали вберегти від серйозних проблем.

Ратушний не послухав, і прогнозовані проблеми не забарилися. Проти активіста склепали на рівному місці аж дві кримінальні справи. Він боровся проти незаконної забудови Протасового Яру, і забудовників прикривали політики та пригодовані ними судді. Сталося диво – не зіпсований і не наляканий радянською системою молодий українець переміг корупційну махіну, котра працювала бездоганно й перемолола чимало борців із системою.

Цей приклад – справді виняток. Романові та його команді вдалося переламати ситуацію, зупинити забудову й позбутися кримінальних переслідувань лише завдяки активному всебічному розголосу. Боротьба Ратушного швидко вийшла за межі Протасового Яру й загалом – за суто київське інформаційне поле. На його бік стали відомі політики, медійники й діячі культури. Та перемога Добра в даному випадку не означала й досі не означає покарання Зла.

Вдалося відбитися, надавати копняків та щиглів. Проте нечисті на руку забудовники, віддані їм судді, правоохоронці й провладні політики всіх рівнів відступили тут – але на жодного з бодай не вдягли електронний браслет. Жоден не отримав підозри. Натомість є інша підозра: вони та подібні до них непублічно продовжують свої далекі від букви закону справи.

Корупції та безкарності причетних до неї присв`ячені сьогодні не лише публікації в соцмережах та ЗМІ, а й цілі YouTube-канали. Зокрема, в одному з останніх випусків свого шоу журналіст Сергій Неретін говорив про корупцію з її топдослідником, теж журналістом Юрієм Ніколовим. За 15 років пан Ніколов розкрив десятки, коли не сотні різних корупційних схем та називав конкретні прізвища. Свої викриття підтверджував документально. Проте він не може назвати приклади не лише судового вироку для такої особи, а й навіть факту, коли корупціонера позбавляли посади й, відповідно, доступу до годівниці.

Ба більше: співрозмовники з сумом погодилися, що посадові злочини, скоєні посадовими особами за попередньою змовою з групою інших осіб, суспільством майже не обговорюються. Ані в соцмережах, ані тим більше в реальному житті. Точніше, теми піднімаються регулярно, прізвища звучать. Проте в зоні особливої суспільної уваги не опиняються.

Натомість громадяни можуть тижнями обговорювати тему жіночих вагонів. Або – співака Віктора Павліка, який десь намутив собі перепустку через закритий для загального проїзду Південний міст. Або – чи винен Віталій Кличко в загибелі трьох людей від уламків російських ракет біля бомбосховища. Лідери думок можуть не лише більше місяця сварити письменника Юрія Андруховича за спільний виступ із російським колегою Михайлом Шишкіним, а й змусити його виправдовуватися та робити висновки. У нас ретельно шукають і знаходять, хто з акторів, де і коли знімався разом із росіянами і хто підтримує з ними контакти зараз. До істерики доводять тих співвітчизників, котрі дозволяють собі досі перекладати російських поетів та прозаїків. Змушують репера Потапа визнати, що з його треком "Волонтерочка" справді щось не так. А від тих, хто спекулює на патріотизмі брендами на кшталт пива "Герої не вмирають" чи напою "Буча Комбуча", домагаються прибрати неподобство з публічного простору.

Словом, локальні перемоги можна знайти майже в усьому – окрім боротьби з корупцією чи загалом у питаннях люстрації. Мешканцям соцмереж, небайдужим до оздоровлення суспільства, здається: давніша історія депутата від "Слуг народу" Олександра Трухіна, який спричинив ДТП та хотів "тихенько піти в ліс", або ж свіжіша – судді Олексія Тандира, який насмерть збив нацгвардійція на блокпосту, – в усіх на вустах. Але це не так.

Громадяни охочіше згадають Віктору Павліку активну підтримку Віктора Януковича, ніж діючим нині посадовим особам – підтримку Партії регіонів, комуністів, ОПЗЖ, Антимайдан, згадку в корупційному контексті. І вишенька на тортику: тих, хто співпрацював із ворогами або сам ухвалював незаконні рішення, самі ж громадяни на найближчих виборах готові переобрати на цю ж посаду вдруге, втретє, вшосте. Храми московського патріархату не втрачають парафіян навіть нині, коли влада нібито взяла офіційний курс на боротьбу з російською релігійною агентурою. Парафіяни просто звикли до такої парафії, це їхнє повсякдення.

 

Та й справа "вагнерівців" побула в ширшому інфополі недовго. Про неї регулярно згадують. Але так само регулярно доводиться пояснювати пересічному українцеві, де там собака заритий і в якому пункті відбулася реальна, а не фейсбучна зрада. Тоді як перепустка співака Павліка – ганебний, неприпустимий злочин. За який винного треба карати, і вже покарали: концерт у Німеччині скасовано.

Журналіст Юрій Ніколов зробив єдино правильний висновок: корупція – це нудно, складно, нецікаво. Команда Романа Ратушного свого часу перевела боротьбу з незаконною забудовою Протасового Яру в формат, дуже подібний до фестивального. Ось одна з причин, чому їм тоді вдалося хай не посадити винуватців, але зупинити свавілля. Публічні акції й постійні згадування прізвищ винуватців всує виводять сірих людей із тіні. Чиновники, котрі рулять корупційними схемами, мають один загальний, об`єднавчий психотип: вони нецікаві, нудні, безбарвні, позбавлені креативних навичок. Вони крадуть гроші чи мають справу з грішми. Гроші люблять тишу. Великі гроші – велику тишу.

Більшість знаменитих аферистів є плодами творчої уяви письменників. Тому й цікаві, бо важко знайти реалістичний аналог. Скількох іменують остапами бендерами? Але чи справді кожен із них – "великий комбінатор"? Аналогічно з серійними вбивцями. Читаючи новину про чергового такого, уявляєш собі особу з інтелектуальними здібностями Ганнібала Лектера. Насправді це особа, яка читає по складах. Довго ловили такого не через його метикованість, а навпаки – через криворукість, непрофесійність й корумпованість правоохоронців.

З аферистами всіх мастей у нас така сама історія. І з корумпованими посадовцями. Й нечистими на руку, недоброчесними, антиукраїнськими перефарбованими політиками. Медійників теж туди: глядачі Єдиного марафону давно пробачили частині "марафонців" роботу на Віктора Медведчука та інших проросійських пропагандистів. Причина та сама. Вони нецікаві, їхні дії не зрозумілі, їхні порушення не зачіпають емоційних струн та не провокують нічий персональний травматичний досвід. Наприклад: "Я любила цього артиста, а він виявився падлюкою". Чи: "Мені подобався цей митець, але він на фото з ОПЗЖшником".

Є ще одна обставина. Вона – в особливостях українського національного характеру. Вище згадувалося, що переважна більшість українців є рабами або заручниками звичок. Наприклад, ходять до найближчої церкви. Дарма, що вона московська – вона ближче, це важливіше. З хабарниками, крадіями й загалом сучасним безкарним "панством" те саме: до них звикли. Звикли, що вони крадуть та зловживають за замовчуванням. Моя мама не дивувалася чиновникам часів Леноніда Кучми й щиро казала: "Аби я була на високій посаді, я б теж найперше влаштувала вас і забезпечила безбідне майбутнє". Навіть умовного начальника ЖЕКу люди, котрі мешкають у зоні його відповідальності, сприймають як недружнього, чужого. Й замість вимагати від "начальства" щось вирішувати, намагаються уникати будь-яких контактів.

Натомість наші люди покладаються на публічних осіб. Наше суспільство формуюється не візіями, а візуалом. Тому публічність та пізнаваність уява переважної більшості трансформує у впливовість. Публічні особи в зоні особливої уваги та під прицілом. І тому проблеми з бомбосховищами в Києві перекладають на мера Кличка, якого цілий світ знає в обличчя – а не на маловідомих та мінімально публічних, нецікавих чиновників із районних адміністрацій. Проте якщо перевести таких персонажів не просто в публічну площину, а на одну територію з діячами попкультури, вони поступово стануть вразливішими. Адже публічність – їхня ахіллесова п`ята та кощієва смерть.

×