Особливий з дитинства і до смерті: матір Романа РАТУШНОГО розповіла маловідомі історії про сина

26

9 червня минає рік від дня загибелі бійця 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр" Романа Ратушного. Він поліг під час виконання завдання у складі розвіддозору на Ізюмському напрямку.

Роман Ратушний народився у Києві в сім'ї письменниці й журналістки Світлани Поваляєвої та журналіста, активіста руху "Збережи старий Київ" Тараса Ратушного. У 15-річному віці брав участь у Революції гідності. Згодом очолив організацію "Захистимо Протасів Яр", що боролася проти незаконної забудови у Києві.

Ратушний воював із перших днів повномасштабної агресії Росії. Брав участь у боях під Києвом, у складі "холодноярців" звільняв від окупантів місто Тростянець та інші населені пункти Сумщини. Після цього підрозділ перекинули на Ізюмський напрямок.

Романа Ратушного проводжали в останню путь 18 червня 2022-го у Києві. Тоді з бійцем прощалися у Михайлівському соборі та майдані Незалежності. Похований воїн на Байковому цвинтарі.

До річниці загибелі Романа кореспондентка Gazeta.ua зустрілася із його матір'ю Світланою аби згадати історії з життя Ратушного та прогулятися його улюбленими місцями у Протасовому яру.

ДОРОСЛА ПОСМІШКА

З мамою Романа Ратушного українською письменницею Світланою Поваляєвою зустрічаємося на Протасовому Яру вранці. Молода жінка з виразними рисами обличчя одягнена у довгу сукню з яскравим принтом, у руках тримає холодний лимонад.

Світлана привітно усміхається, але очі видають втому. Вночі майже не спала через російські обстріли, зізнається. Літнє сонце уже почало припікати, тому вирішуємо спершу випити кави в затінку.

 

Роман Ратушний з дитинства був особливою дитиною, запевняє жінка. Її очі натхненно починають горіти, коли згадує сина.

- По перше, я його народила вдома, у ванній, у воду, - згадує Світлана і робить ковток кави без цукру. - Це було моє рішення, я й першого сина хотіла так народжувати, але вночі почалися перейми і довелося їхати в пологовий. У пологовому, порівняно з іншими породілями, я мала добрі як на ті часи умови, навіть дозволили батькові бути поруч. Але все одно, ця совкова каральна медицина… Я вирішила, що другу дитину народжуватиму де завгодно - під парканом, на вулиці - але у пологовий більше ніколи в житті не піду. Під час переймів жінка перебуває у надзвичайно діткливому стані, чужа присутність відчувається за декілька метрів як фізичне втручання, а тут до тебе лізуть з непотрібними уколами окситоцину, рукою в пелюшці намагаються перевірити розкриття матки, потім намагаються забрати дитину, щоб ти відпочила... Жахливо!

Роман народився 5 липня 1997 року в Києві. Пологи приймала вся родина, жартує Поваляєва, і навіть старший син Василь відмовився лягати спати.

 

У мене є фотографія, чоловік з Василем біля ванної, я народжую, на бортику ванної сидить кішка і торкає мене лапою, - мов до чогось тягнеться рукою Світлана. - Рома одразу усміхався, не такою немовлячою гримаскою, а дійсно дорослою осмисленою посмішкою. Він був дуже спокійним, тобто погодували, поклали - дитина спить. Але коли почав повзати й перевертатися, то падав, звідки тільки міг. Пішов майже одразу, не сидів на місці. У ньому дивно поєднувався цей спокій, доброзичливість, світло з такою непосидючістю.

ПЕРШИЙ ПРОТЕСТ

До виховання синів не підходили системно, як це заведено у багатьох родинах, каже. Однак батьки намагалися вчити дітей власним прикладом.

- Умовно кажучи, якщо ти сам не чистиш зуби, ти не зможеш примусити дитину це робити. Я взагалі переконана, що дитина від зачаття - уже сформований розум, особистість з певними кармічними слідами. Дитина - це не твоя власність. Якщо вона з тобою входить в резонанс - круто - у вас є добрі кармічні звʼязки й ви близькі. Якщо ні, то починаються горезвісні проблеми батьків і дітей. Коли батьки не мудрі, то намагаються дитину заламати, переробити на свій розсуд. У мене був такий досвід.

Фото: надані Світланою Поваляєвою

Брат Василь на рік і три місяці старший за Романа, зараз він захищає Україну на фронті. Світлана впевнена, що їй пощастило, бо з синами мала сильний звʼязок.

- Вони самі по собі настільки сильні, світлі, сформовані особистості. Будь яка істота, особливо людська, потребує беззаперечної любові. Звичайно, існують різні баги, але коли тобі 20 плюс, то з тебе батьки так собі, - сміється жінка і заплітає нашвидкоруч волосся у хвостик. - Коли діти вже були підлітками, ми з чоловіком якось запитали їх про наші помилки у вихованні. Старший син сказав, що йому бракувало дисципліни - і це правда. Але я кажу: "Слухай, уявімо ситуацію, де я до тебе застосувала методи жорсткої дисципліни..". Василь відповів: "Ну, так, нічого у тебе не вийшло б".

Хлопці певний час відвідували музичну школу. Доводилося з трубою і саксофоном маршрутками і метро їздити спочатку з Шулявки, згодом з Протасу аж на Оболонь. Музичну карʼєру для дітей ми не планували, хоча вчителі казали, що вони обидвоє надзвичайно талановиті. У дітей, має бути дитинство, має бути вільний час, переконана Поваляєва.

 

Роман не був бунтівником у такому класичному розумінні, він переймався почуттями людей, розумів, що його поведінка впливає на оточуючих. Для дитини, підлітка, та й для більшості дорослих це недосяжна мудрість.

- Прикрощі почалися в дорослому віці, коли його почали переслідувати бандити. Але це вже зовсім інше. На свій перший протест, Помаранчеву революцію, потрапив у 7 років. Діти вчилися в ліцеї, я їх після роботи забирала і везла на Майдан. Мій чоловік, їхній вітчим, був на той момент барабанщиком групи "Королівські зайці", в команді підтримки Ющенка, ну, і взагалі там були всі мої друзі - артисти, музиканти, поети. Діти відчували цей фестивальнй дух.

МАЙДАН

У 2011 році Роман Ратушний брав участь в акції протесту проти ініційованої реконструкції Гостинного двору на Подолі під потреби торговельно-розважального центру. Після ухвалення "закону Колесніченка-Ківалова" у 2012 році був і на мовному Майдані.

- Ромка в Гостинному дворі майже поселився, - згадує ті дні Світлана. - Він там навіть ночував, спав у спальнику. У мене до Революції Гідності не було отих класичних мамських переживань. Не змушувала їх дзвонити мені кожні пʼять хвилин. Бувало всяке, але це ж діти, хлопчики. У нас двері не закривалися, хіба на ніч, бо діти весь час десь пролюблювали ключі й туди-сюди бігали. Ніколи не надзвонювала і не змушувала їх. Я їм довіряла, і вони цю довіру не зраджували. Ставала на їхній бік, могла сказати особисто: "братан, ти зробив фігню", але шпетити їх перед дорослими чи вчителями - табу.

 

Вперше серйозні переживання зʼявилися вже під час Революції Гідності. Романові на той час виповнилося 16 років. Разом із братом постійно був на Майдані.

- Початок Груші, Рома - на автобусі, який розхитували, з якого на бік "беркутів" впали люди, серед них – журналіст, оператор. Ввечері намагався пробратися на сумнозвісну колонаду стадіону. Василь також бився в перших рядах, згодом і під Профспілками в ніч 18-го. І от тоді, коли діти їхали на Майдан поокремо, тоді, коли моїх друзів по всьому місту виловлювали і катували в СІЗО, я почала записувати номери таксі, чергових у шпиталяї, заспокоювалася лише коли діти віддзвонювалися і казали, що вже на Майдані чи в Українському домі.

Світлана також була на Майдані, але не поряд з синами. В мені тоді надірвався якийсь нерв, зруйнувалася цілісність, я почувалася наче матуся-істеричка, зізнається Поваляєва.

 

- Я намагалася це приховувати, але тоді мене почало просто рвати на шмаття, - у голосі Світлани зʼявляється нервове дрижання. – Руйнує усвідомлення того, що якесь падло може в місті виловити твою дитину й катувати в СІЗО - це така безсила лють. Ти хочеш їм усім горлянки повиривати, але що ти можеш фізично зробити?

БЛАГОСЛОВЕННА МІСЦИНА

Надворі парко, як збирається на дощ. Знайти затишне місце у затінку густих крон тут можна на зелених галявинах Протасового Яру, де між дерев губиться свист автомобілів. Тут неподалік майже усе життя прожила родина Романа Ратушного.

- Тут був рай для хлопців, - каже Поваляєва.

Імʼя Романа стало відомим на весь світ після спроби недобросовісних забудовників із ТОВ "Дайтона Груп", яку вважають наближеною до бізнесмена Геннадія Корбана, забудувати зелену зону столиці. Поклали око на Протасів Яр. На його місці хотіли звести 40-поверхові висотки.

 

Молодий активіст не міг залишитися осторонь свавілля можновладців і став на захист рідної місцини, де провів усе дитинство.

- Ну як це зароджується, коли ти живеш на своїй землі? Це твій дім на якомусь глибинному рівні прожиття, твоя матриця. Нещодавно Артур Харитонов знайшов факти, які доводять, що нашій громаді вже 105 років. Тобто це не просто давнє місце, де ходили мамонти за первісних часів, а й місце суспільної синергії часів УНР.

Світлана показує на телефоні повідомлення від Артура Харитонова, близького друга Романа. У тексті пише: "Завдяки віднайденню раніше втрачених накладів часопису "Рідний Край: газета Гадяцького земства" під редакцією Олени Пчілки стало відомо, що громада Протасового Яру (а також Батиєвої гори та Нововокзальної вулиці) брала участь у перших в історії України демократичних місцевих виборах від липня 1917 року - до Київської міської думи (ради)".

- Ромка був би щасливий, він завжди відчував цю тяглість. Ми хочемо на фестивалі "Протасів Яр", у день памʼяті Романа, провести лекцію з історії громади Протасового яру - мовить Світлана із захопленням в очах. - Ми з Артуром зустрілися, обговорюємо цю історію і він раптом каже: "Уявляєш, як би у Роми зараз горіли очі, як би він вхопився за цю знахідку!". Ви ж самі бачите, наскільки тут благословенна місцина. Ромі з братом було де розгулятися. Отам на галявині вони грали в футбол. Бруковані вулички Кондукторська, Локомотивна, вони трохи схожі на Андріївські узвіз, вулиця Нечуя-Левицького, сади, схили, яри, провулочки, сторічні хатинки – цілий дивовижний всесвіт для дитини.

На Батиєвій горі, що поблизу Протасового, жила мама Світлани з двома сестрами. Їх уже немає в живих, але там вони провели юність.

 

- Вони жили в кінці вулиці, яка тепер називається іменем Романа Ратушного, - з подивом піднімає очі жінка. - А моя двоюрідна сестра досі там живе, на вулиці свого племінника. Я народилася на Шулявці, але коли сюди уперше потрапила, одразу почулася вдома – ніби упізнала рідний простір.

ТІТУШКИ Й СУДИ

Боротьба за збереження Протасового Яру почалася ще влітку 2017 року. Місцеві жителі помітили масову вирубку дерев.

- До того жили собі, ніхто не цікавився, наприклад, кому належить ця земля. Ще ж Сан Санич Омельченко почав цей "распіл", Потім Черновецький добив це все діло остаточно. Громади як такої не було, попри те, що тут достатньо свідомі люди - усі, які були на Майдані, потім пішли на війну, волонтерять. І тут виявляється, що ми не в себе вдома і що ця земелька вже давно комусь належить.

 

Коли люди побачили, що вирубують дерева, звʼязалися з активістами й підняли галас. Одразу забудовники зупинили незаконне знищення Протасового Яру. Раптом наступного року встановили паркан аж до підйомника, загородивши всю гору.

- І почали там щось мутити, встановлювати бетонні будівельні паркани, будку, - розказує Поваляєва про події 2018-го. - Зібралися всі сусіди. Я подзвонила Ромі, він був на роботі, кажу: "Ромка, тут таке робиться…". Поприходили якісь люди з ВО "Свобода", з "Батьківщини", ще хтось. Я знаю, що таке проплачені активісти, які просто очолюють і зливають протести за гроші. Прийшов Рома, побачив усе це й одразу сказав: "Хлопці, дякую вам, до побачення, ми самі розберемось".

Роман Ратушний тоді наголосив, що потрібно боротися, але законним юридичним шляхом. Жителі обʼєдналися в громаду під лідерством молодого хлопця.

- Ніхто не хоче, щоб забудували чудовий лісопарк біля твого дому, але і відповідальність за боротьбу ніхто не хоче брати на себе. А тут прийшов такий світлий, класний, розумний хлопчина, ну то от нехай він і робить. Але у Роми була унікальна здатність об'єднувати людей, бачити в них найкращі здібності, не просто нарізати задачі, а давати такі, з якими саме ця людина може впоратися. Він вмів надихати, запалювати людей. Забудовник нагнав "тітушні" у нас почалися бійки з тітушками, повалення парканів, перекривання вулиць.

 

До протесту представники громади намагалися підходити творчо, не провокуючи агресію. Хотіли показати: тут живуть еволюційно розвинені люди, які можуть довести свої права і без "мордобоїв".

- Це довга історія. 2018 рік, ми почали ініціювати суди, тривали заміси з тітушками. Тут стояло боцманівське мурло, волало, мовляв, ми тут усі - ветерани. Там дійсно були люди, які воювали, різні ситуації бувають, були бійці, яким пообіцяли квартири у новому ЖК "Турбійон". З нашого боку також були ветерани - і з батальйону "Донбас", і айдарівці - усі добровільно. Тобто це не були найняті люди. Вони просто в очі спитали: "Хлопці, за що ви воювали? Щоб зараз для бандитів відвойовувати землю у громади?"

Згодом ветерани, які підтримали будівництво, зрозуміли, у чому справа й пішли.

 

- Залишилися тільки бандюки, але і з ними розібралися, - сміється іронічно Світлана. - Ми почали влаштовувати концерти, шипувати дерева, аби їх не могли пиляти. Деревам такий метод не шкодить – лише бензопилам. Думали, якщо дійде до глобального запеклого протистояння, будемо приковувати себе до дерев, але до цього не дійшло. Рома постійно говорив, що треба ініціювати всі можливі юридичні процеси й боротися в судах. Бо ці всі протести з тітушками - це картинка для преси, яка підсвічує, але не вирішує проблему.

ВЕСЕЛА ЛЮТЬ

Поступово громада на чолі з Ратушним виграла майже всі суди. Деякі процеси й досі тривають. Окрім цього, Корбан подав на Романа в суд за "образу честі й гідності".

- Ну Корбан, честь і гідність - це прекрасний оксюморон. Вже після Роминої загибелі наші чудові адвокати виграли цей суд. Люди, які мали якісь владні й фінансові ресурси теж почали тиснути: скажімо, Ромі погрожував катуванням і вбивством Андрій Смірнов.

 

Світлана дістає з тканинного шопера пачку міцних цигарок, підпалює і скидає попіл на тротуар. Мружить очі від сонця й поспіхом переходить на прохолодний бік вулиці, до зеленої алеї з деревʼяними лавками.

"Страх - це не конструктивно. Страх лише руйнує, якщо йому дозволити себе захопити", - казав Роман Ратушний. Погрози викликали у нього веселу лють. Деякий час йому довелося переховуватися від бандитів.

 

- Ці дикі люди, такі самі, як русня, вони повʼязані з руснею. Оці бандити, рішали, "колі-катлєти" - настільки тупі, що не розуміють: в еру цифрових технологій неможливо діяти старими кагебістськими методами. Ну у Роми що, немає інтернету? Так, він не міг публічно десь зʼявлятися, не міг ходити на судові засідання, але навіть у міжнародних конференціях він брав участь онлайн. Так само коли його посадили під домашній арешт (20 березня 2021 року Ратушного відправили під цілодобовий домашній арешт за рішенням Печерського районного суду. Його підозрювали в хуліганстві. Доказом прокуратури став знімок, на якому Ратушного нібито впізнали свідки. На фото - чорний фон і білі крапки на ньому. - Gazeta.ua). Ну добилися того, що у нас місяць вдома тривав фестиваль.

Зараз громада успішно продовжує боротьбу у судах. За підтримки активістів і друзів Романа цьогоріч вперше стартував фестиваль "Протасів Яр". Це наш культурний щит, броня, яку бандити пробити не зможуть, підсумовує Поваляєва.

 

- Уся активна історія зі спробами забудови почалася наступного ж дня після другого туру виборів, у яких переміг Зеленський. Вмить тут опинилися Корбан і вся ця дніпровська історія. У 2019 році я довго перебувала то у розпачі, то в депресії, але Рома казав: "Ма, ну ми не можемо з цим нічого вдіяти. Це демократичні вибори. Маємо працювати з тим, що є".

ДОРОГА СМЕРТІ

24 лютого Світлана прокинулася вдома. Її розбудив Рома і сказав, що по Борисполю бʼють балістичними ракетами.

- Я сіла в ліжку і питаю: "І що я можу зробити з цим?". Рома перекрив воду і сказав: "Я пішов у військкомат. А ти можеш бодай не загинути уві сні". Він зібрав загін Протасового Яру – друзів, членів громади. Один з них, Євген "Стус" Черепня досі в 93-й воює. Рома намагався через своїх знайомих потрапити в Збройні сили. Вони цим маленьким підрозділом не дали втекти Медведчуку. Їздили з аеророзвідкою в Лютіж, Мощун.

 

Пізніше Ратушний добився, щоб його прийняли до складу 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Був радів тому, що потрапив до легендарного командира Богдана Дмитрука.

- І взагалі радів, що в 93-й, що поїхав звільняти Сумщину, Тростянець. Це був такий дитячий захват. Ми всі знаємо, що і як неслося на Київщині. Рома подивився на це все сафарі і сказав, що треба йти в ЗСУ - там хоч якийсь порядок. Роман перший час жив в офісі ГО "Протасів Яр", бо сказав, що це нечесно: пацани всі сплять там, а він буде ходити додому. Бачила його майже кожного дня, Василь стояв на Вишгородському напрямку. Є навіть єдина фотка, де ми всі втрьох на блокпості.

 

До багатоповерхівки, де живе родина Романа Ратушного, йдемо звивистими провулками житлових дворів. Від легкого вітру бринить зелень, малюючи химерні тіні на сухому асфальті. Алея біля будинку засаджена рясно молодими деревами. Їх підвʼязали з боків, земля біля стовбура мʼяка - нещодавно поливали.

- Коли ми тут поселилися, оця галявина була імпровізованим футбольним полем, - оглядається довкола жінка. З балкона Роминої кімнати його видно. А потім тут кілька років тому хотіли зробити автостоянку, Рома наш сквер відбив. Тепер тут – дерева, квіти, здається, скоро люди ще й бурячки посадять.

Світлана розповідає, що часто переписувалася з сином. Надсилав їй фото, 4.5.0. - на сленгу українських військових означає "усе спокійно".

- Ніхто не був готовий до таких масштабів, тому я думаю, що так, його це шокувало. Але Рома був безстрашним, першопроходцем. Його захоплював будь-який шлях. "Зрадою" і ниттям ніколи в житті не займався. У нього був такий тип свідомості, який одразу брав реальність в роботу. Усе, що відбувалося, було для нього щиро цікавим, він одразу вчився.

У Київ приїхав в кінці травня на похорон загиблого воїна Едуарда "Ахіллеса" Трепільченка. Загинув у Романа на очах від прямого влучання з танка.

 

- Я таким Рому не бачила ніколи. Якщо ви бачили людей в стані адреналінового шоку після бою або людей з контузіями, коли вони багато і не надто звʼязно говорять... А Рома ж завжди був чудовим оратором, вправно і чітко формулював. Ось тоді я зрозуміла, що це фізіологічна реакція. Бо він розказував про пекло, про шматки людської плоті на деревах, про дорогу смерті. Коли Рома ще воював на Київщині, мені, звісно ж, було страшно, та коли він поїхав з Києва, у мене все всередині обірвалося.

З побратимом прощався 25 травня. За кілька тижнів Роман Ратушний загинув у бою під Ізюмом на Харківщині.

 

- Переписувалися, але у мене в цей час почався якийсь незбагненний лячний психічний стан, реактивний, - жінка починає важко дихати й прибирає волосся з чола. - Я зрозуміла, що опинилася по той бік здорового глузду. Тепер я думаю, що просто відчувала лихо, бо це було за тиждень до. Дізналася випадково наша координаторка і зателефонувала моєму чоловікові.

СІРА ЗОНА

Про смерть сина спершу довідався чоловік Світлани. Почав обдзвонювати всіх, щоб точно підтвердити інформацію і щоб звістка не дійшла недбалим чином до матері.

- Чоловік негайно з вокзалу повернувся назад, хоч мав їхати у справах і вже стояв на пероні. У Роминого побратима, який лежав у шпиталі, зʼясував, що - так. Приїхав до мене додому. Це так дивно, ми 23 роки живемо разом, і чоловік мені дзвонить і пише сто разів на день. Таких сюрпризів, щоб він зненацька приїхав без попередження, не буває. Але в цей день я була в якомусь тихому прозорому трансі, раптом почала прибирати, подивилася фільм про 93 бригаду пам'яті Ахилеса -там були кадри з Ромою, фото з його фейсбуку. Раптом приїжджає чоловік - і мене це чомусь не дивує. Він примудрився ніяк не показати нічого, пішов гуляти з собакою.

 

У цей момент Світлані приходить повідомлення Тараса Ратушного, батька Романа. "Ти давно з Ромою списувалася?", - питає.

- "Є інформація, що Рома в полоні" - нервово каже Поваляєва.

Жінка сповільнює кроки, щокілька секунд зупиняється посеред дороги й мов повертається у той день.

- Коли повернувся чоловік з собакою, то застав мене страшному стані. Я навіть говорити не могла – тільки показала йому переписку. Він починає плакати і я не розумію цієї реакції: адже, достеменно ще нічого не відомо. І тут він піднімає на мене очі і каже: "Рома загинув". - замовкає на кілька хвилин і важко видихає з грудей розпечене повітря.

 

Довго намагалися тримати паузу і просили всіх друзів не публікувати нічого в інтернеті. Якби ці виродки дізналися, кого вони вбили, ми б не змогли забрати тіло, пояснює Поваляєва.

- Двічі або й тричі пацани робили виходи й не могли забрати тіло з сірої зони, яка прострілювалася танками. За чергової спроби настала та сама горобина ніч - шквал, злива – небеса допомогли Рому забрати. Абсурдне відчуття: радість у такому всепоглинному чорному горі. Радість, від того, що Рому повернуть додому і поховають, що він не буде повільно змішуватися із землею у якійсь забутій богом посадці серед дохлих москалів.

Після загибелі сина, найбільше підтримував чоловік, згадує.

- Мені настільки не хотілося нікого бачити, настільки було боляче. Не хотіла ні з ким спілкуватися, та навала журналістів тривала і тривала, а я розуміла, що в памʼять Роми мушу з ними говорити, не маю права відмовитись. У мене зʼявився такий кам'яний покер-фейс, ніби зовнішній мозоль – тільки б не плакати, не дати привід спекулювати моїм горем. Через місяць ми втекли у Трипілля. Мій чоловік і мій пес допомогли мені – ні, не пережити, - вижити.

Старший син Василь зараз воює. Зрозуміти, як саме він переживає загибель брата, важко - закрився емоційно, але зовні зберігає своє фірмове, незмінне почуття гумору.

 

- Зараз бачу, що в соцмережах розганяється тема, ніби Київ забув про війну. Мене це засмучує. Якщо це й не ІПСО, то робиться корисними ідіотами, емоційними людьми, які бездумно підхоплюють будь-яку зраду. Ви що, хочете, аби ми тут обмазались сажею, ходили в дранті, у сльозах і демонстрували усім своїм виглядом, що у нас війна? Ви знаєте, що у людей в житті відбувається? Може вони ганяють машини або купують дрони, може вони приїхали з фронту на пару днів! Може, у цих людей загинули близькі. От я сиджу у ресторані і пʼю каву - що ви про мене знаєте? Мені здається, цю тему педалюють люди, які не прожили цей рік в Києві або живуть деінде.

 

Підходимо до зеленого паркану, обплетеного плющем. У траві галявини стоїть масивний камінь з табличкою: "В памʼять захисників, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Громада Протасового Яру".

- Рома посадив калину і встановив цей камінь, - показує Світлана, а над ним на флагштоку майорить український стяг. Неподалік - старий деревʼяний стовп, - Поки не встановили флагшток, Ромка з пацанами на нього лазили й вішали прапор. Хотів ще облаштувати сквер з доріжками, лавочками, таку затишну зону для громади. Зробимо. Намагатимемось зробити все, як ти мріяв, Ромку.

×