Я люблю свій супермаркет. Хоча в ньому все коштує трохи дорожче, ніж у конкурентів. У власника мого магазину графське прізвище Шереметьєв. Охоронці в його супермаркеті не ходять слідом за тобою, поки ти вибираєш товар. Вони просто ввічливо нагадають, що ти забув щось оплатити.
Усе по-іншому в сусідньому магазині. Там проходиш через турнікет, а він пищить. Показуєш охоронцеві чек — усе оплачено, а турнікет все одно пищить. Тоді охоронець зітхає і йде розбиратися з касиром. Тут всі одне одного контролюють.
Одного разу я забула про лайм, який тримала в руці. Охоронець помітив це прямо на касі. Мені довелося заплатити потрійну вартість. Відтоді я стараюся не ходити туди за покупками.
Моя подружка — юрист, а її чоловік Боря — міліціонер. Вони знають про різні штучки, які проробляють у супермаркетах, і всі їхні правила. Боря ще любить розповідати, як дурять "тупих охоронців":
— Вот идет наркоша по торговому залу, хвать бутылку — и за пазуху. Это видит охрана. Они его пасут. На выходе все сбегаются, давай на наркошу давить, а бутылки-то нет. Он ее незаметно выложил. А в это время его дружки чистят полки.
Мужики, не поверите, жрать хотел
Ми сміємося. Тут Боря пригадує ще одну історію.
— А один раз нас вызывают — в "Фуршете" задержан вор. Приезжаем. Стоит приличный мужчина и держит палку сухой колбасы. Как нас увидел, сорвал ценник и начал колбасу есть. Мы к нему бросились, давай ломать, а он изворачивается и грызет ее. Уже в отделении составляем протокол. Он сидит, плачет и говорит: "Мужики, не поверите, жрать хотел!".
Боря каже, що вони відпустили його, бо це — адміністративне правопорушення. Кримінал починається з 450 гривень. Не коштує стільки та брауншвейгська ковбаса.
1 
1
Коментарі
1