В радянську армію не брали низьких чоловіків

1945 року в Польщі діялося страшне. По сусідах були погроми й насильство. Моя сім'я відчувала, що таке чекає і нас, тому поїхали завчасно. Біля Перемишля в селі Малковичі за ніч убили 150 людей. Мирослав Падовський, родом звідти, потім був моїм викладачем рисунка в інституті. Йому було 10 років. Серед ночі в хату зайшли поляки з автоматами. Батько сидів на кріслі, а мати одягала сина. Батьків розстріляли. Мирослав лишився живий. Виїхав в Україну з чужими людьми.

У Ярославі нас завантажили в товарняк. Їхали чотири чи п'ять сімей і корова. Дорога до Заболотова тривала два тижні, хоча відстань була кілометрів 200. На якійсь станції поїзд зупинився. Родич, який віз корову, вистрибнув із двома відрами, щоб для худоби води набрати. А поїзд рушив. Добре, що їхав помалу. Чоловік біг за нами з відрами. Його рідний брат казав: "Цікаво, чи догадається вилити воду?" Не вилив. Поїзд догнав, і корову напоїли.

Хати нам не дали. Перебивалися на вокзалі просто неба. З дому взяли деякі меблі. Серед них була шафа з великою шухлядою. Я в ній спав. Місцеві допомагали, приносили поїсти. Називали нас поляками, хоч у Польщі на нас казали: українці.

Згодом дали кімнату в двоповерховому будинку. На першому поверсі працювало ательє. Кімната була велика, але туди поселили всіх, хто приїхав, – 14 людей. Всі вони були нашими родичами. Тоді одного з них запросили викладати в Івано-Франківському музучилищі. Він забрав свою родину. Стало трохи вільніше.

Мій батько помер від раку 47-річним ще у Ярославі. Матері не стало в Заболотові за два тижні після переїзду. Мала туберкульоз, якого тоді не лікували. Я залишився сиротою у 8 місяців. Розповідали, що батько був доброю людиною. Набагато старший від матері, вона стала його другою дружиною.

 

У своїй родині мати була наймолодша. Крім неї, батьки мали ще чотирьох дітей. Коли ми зі старшим братом осиротіли, нас розібрали родичі. Я жив у тітки Олени. Наша старша сестра була заміжня за поляком у Варшаві.

Дитинство було важке. Хоча тітка добре ставилася до мене, але мала родину та проблеми. У її чоловіка-інваліда була гангрена. За 20 років переніс 22 ампутації. Його різали по шматочку – й під кінець залишився тільки тулуб. Тітка весь час була при ньому. Ніде не працювала. Коли їхала з ним у лікарню, інколи й мене брала. Іноді я сам возив дядька на перев'язки. Він був комуністом, і нам дали будинок на дві кімнати з кухнею.

На зимових канікулах у першому класі мене як сироту влаштували в санаторій у Яремчі. Там уперше від працівників почув російську мову. Не сподобалося, і за кілька днів утік. На станції застрибнув на сходи гальмівного майданчика першого-ліпшого товарняка. В санаторії забили тривогу. По залізниці передали телефонограми, що пропала дитина. Зняли з поїзда під Івано-Франківськом і повернули назад. Тітка мене забрала додому.

В 1950-х у Заболотові щонеділі були великі ярмарки. Між річками Млинівка і Прут на велику площу з'їжджалися люди з усієї округи. Привозили крам, вироби з дерева, кераміку. Це мене цікавило, і я завжди тітку тягнув туди. Мабуть, тоді мистецтво й заманило. У школі малював стінгазети – в радянські часи на них мусив бути Кремль.

У Заболотові жив до четвертого класу. Тоді інша сестра матері, Ольга з Івано-Франківська, сказала: "Чого тобі бути в такому малому містечку? Треба, щоб ти в люди попав". Забрала до себе. Жив у неї два роки. Тоді ще палили дровами. Тітка була вчителькою і тримала залізну дисципліну. Як ішли в гості до старшої пані, то змушувала цілувати тій руку, а я того страшенно не любив. Ми з друзями дуркували – вилізали на дах, клали на комин скло. Дим ішов у хату. Господарі не знали, що робиться. Заглядають у комин, а там видно небо. Потім стали жалітися. Тітка не витримала й віддала в інтернат.

 

У сиротинці я був щасливий, почувався краще, ніж удома. Отримав свободу. Учителька, яка вела малювання і співи, помітила, що непогано малюю. Почала допомагати, радила працювати багато.

Мене тягнуло до спорту. Займався легкою атлетикою, ходив у спортивну школу, мав доброго тренера. У випускному класі виникла дилема: йти в мистецтво чи спорт. Дочка тітки Олени викладала в музпедучилищі у Львові. Подзвонила і сказала, щоб я приїхав, бо є робота. Її чоловік влаштував мене на телебачення постановником сцени.

У двоюрідної сестри в училищі треба було оформити стенд. Покликала допомогти. Коли працював, у клас забігла дівчина, щоб пограти на інструменті. За якийсь час підійшла й каже: "Я вам за цю роботу двійку поставила б". Потім ще раз забігла. Знову моя робота була їй не до вподоби. Набрався сміливості й запропонував провести її додому. Коли прийшли під хату, говорить: "Ходіть, подивитеся, як треба малювати", – взяла за руку та затягнула в майстерню батька – львівського скульптора Євгена Дзиндри. Він автор кам'яних левів, що стоять на площі Ринок біля львівської Ратуші.

Чоловік був невисокого зросту – через це його навіть в армію не взяли. Мав непропорційно довгі, міцні та жилаві руки. Люб'язно мене прийняв, показав майстерню. Я ходив із відкритим ротом, не міг уявити, що колись потраплю в такий храм мистецтва.

За рік ми з дочкою Дзиндри одружилися – і я став жити в їхньому домі. Взяв прізвище дружини. Її батько мав двох дочок і не хотів, щоб воно зникло. А мені непринципово. Вважав, що в родині всі мають бути під одним прі­звищем. Євген Васильович батька замінив. Його дружина Ольга була за матір. Сувора для дочок, але зятів любила.

Євген Дзиндра був родом із села Демня поблизу Львова. Мати перед смертю попросила батька, щоб той не тримав його коло себе в селі, а відпустив. Той виконав її волю. Дзиндра поїхав учитися до Львова.

Мене тягнуло до тестя-скульптора, відчував, що можу багато навчитися. Щодня бував у його майстерні. Перший рік після одруження продовжував працювати на телебаченні. Потім тесть влаштував на кераміко-скульптурну фабрику.

Робота була важка. Заливали гіпсові форми. Разом із кам'яною масою, що важила до 50 кілограмів, тягали їх за зміну по 80 штук. Через два роки вирішив вступати в інститут. За першим разом не вийшло. Та почув, що є абітурієнти, які намагаються вступити вчетверте, а дехто – всьоме. Мені вдалося з другої спроби. Вчився на факультеті кераміки, на вечірньому відділенні, і працював.

Допомагав тестеві у скульптурі. Він отримав замовлення зробити у Трускавці меморіальну дошку першовідкривачу мінеральних вод Теодорові Торосевичу. Виготовляли її вдвох. Він портрет, а я – декор і текст. Це наша перша спільна робота.

Якось я щось майстрував самостійно. Євген Васильович подивився, говорить: "Та хто так робить?" То було трохи гостро, і я так само відповів: "Я роблю!" Він нічого не сказав. Потім на моєму ювілеї цей епізод згадав, виголошуючи тост. Зізнався, що тоді не образився, а був втішений. Побачив, що маю тверду думку.

Дзиндра був добряк. Водночас принциповий і вимогливий. Очолював художню раду при Спілці художників. Молоді скульптори, як приходили, то спершу питалися, чи він є. Як був, то робіт не здавали. Вони мали бути досконалі. Якщо ні, то завертав і просив виправляти.

Поїхав від Спілки у Хмільник на курорт. З ним була художниця Стефанія Гебус-Баранецька. Дзиндрі сподобався головний лікар, запропонував зробити його портрет у гіпсі. На відпочинку не мав матеріалів. Медик дістав усе необхідне. Художниці Дзиндра сказав, що мусить допомагати. Вона замішувала гіпс. Потім розповідала, що ще ніколи так не відпочивала.

Тесть хворів на рак. Як виліпив останню роботу в глині, то з рук упав інструмент. Йому стало зле. Заніс його до кімнати. Більше він нічого не зробив. Помер 1983 року.

Після розвалу Союзу, 1993-го, левів Дзиндри біля Ратуші хотіли демонтувати. Тодішній мер надіслав нам листа. Пояснював, що на них радянський герб. Я пішов у мерію і запропонував поміняти на тризуб. Погодилися. Так зберіг роботу тестя.

×