45 років не бачила брата Ганна СОРОКА
1935 року На запрошення нашого священика до села приїхав єпископ Іван Бучко. Вітали його пишно – повісили синьо-жовтий прапор, хор одягнувся у вишите. У нашій церкві Святого Михаїла єпископ благословив громаду. Ночував у священика. Ми з сестрою Марисею вистелили зіллям дорогу до ліжка, де він спав.
Напівсироту Василя мої батьки взяли до себе, щоб помагав. Жив у нас. Тато його вдягав, годував і платив гроші. Любили його, як рідного. Раз пішов Василь на поле якогось поляка. Нарвав цибулі і приніс. Батько сказав: "Де взяв? Верни". Більшовики забрали Василя до армії, звідки він не вернувся.
Поляки в селі не робили на наші свята, а ми – на їхні. А ще вони давали гроші на нашу дзвіницю. Наприкінці 1930-х приїхали поляки в село з каральною акцією – мали злапати 20 чоловіків за політику. Четверо з них, багачі, сховалися в дідича (поміщик. – Країна), інші перечекали в Городку. А один на прізвище Портах тікав конем, коли його зупинили. Спитали: "Чи ви не знаєте, де є Портах?" Показав у протилежний бік: "Поїхав он туди". Так уникнув кари. Тоді сильно побили Іваніва й Гавриляка. Перший у лікарню не пішов, лежав удома. За два місяці помер. Залишив жінку і трьох дітей.
Вчилася у старенькій школі, що розвалювалася. У нашому господарстві тато організував майстерню з виробництва щіток – для взуття, підлоги. Виручені кошти віддав на будівництво нової школи. По грошу давали і ті, хто здавав молоко на молочарню. Школу відкрили за німців. Першого ж дня священик її покропив. У кожному класі повісили освячений у церкві хрест.
Повстанці забрали з молочарні п'ять блоків масла по 5 кілограмів. Німці почали слідство. Забрали керуючого Петра Телюка і його заступника Йосифа Филипіва. Били обох. Не пройшло і півроку, як Йосиф помер. Похорон зробили великий, гарний. Вбрали його, як до шлюбу, бо був ще хлопцем. Я причепила йому на груди квітку із синьо-жовтою стонгою (стрічка. – Країна).
Німці закликали чоловіків чистити трасу від снігу. Хлопи взяли шуфлі (лопати. – Країна) в руки й полетіли. Наш сусід Іван Гузар чогось довго збирався. Його вивели на подвір'я в одній сорочці й сильно били райпачами (палиці з плетеної лози. – Країна). Я плакала. Після того він не міг робити. Десь за півроку помер.
Жив у селі Шмілько. За Польщі робив у молочарні, а як прийшли перші совєти – працював у своєму господарстві. Розказували, що він і директор школи Кабушкін перестріли Івана, який мав антирадянську листівку. Нарадили йти з ними до Городка. Там хлопця замордували. Згодом Шмілько подався в совєтську армію. Коли прийшли німці, разом із нею відступив. Люди з села тоді постріляли його батьків і сестру. Казали: кров за кров. Після війни Шмілько приїхав до села в цивільному, хотів розізнати про долю рідних. Але нічого толком не довідався.
Багато людей із села вивезли в Німеччину на роботу. Списки формував голова сільради. Дійшла черга до зовсім юних. Мій тато сказав: "Не можна всю молодь відправляти до Німеччини". Він задумав скинути сільського голову. Якось уночі зібрав у нашій стодолі вісьмох господарів. Стали радитися. Батько не хотів бути головою. Висунув Гринька Юринця, але той відмовився. Сказав: "Я – інвалід, маю багато дітей". Поставили Савку. Як прийшли другі більшовики, його заслали в Сибір.
Брат Осип сказав, що буде відходити з хлопцями до лісу. Але просив не говорити батькам. Ладила йому броцак (рюкзак. – Країна): впхнула щітку, мило, пасту, рушник, білизну, сорочки і коц (ковдра. – Країна). Поклала і свою хустку, щоб мене згадував. То була потрібна річ – хусткою можна й рану перев'язати. Сіли вечеряти. Мене стала совість мучити: брат може загинути, а попрощатися ніхто не встигне. Сказала: "Тату, наш Осип нині відходить. Ви 1918 року не здобули України, то він іде здобувати". За півгодини під'їхала фіра з хлопцями, й Осип скочив на неї. Наступного разу побачилися 1991-го в Торонто.
Покликали до сільського магазину. По боках від мене на лавці сіли двоє. Спитали: "Когда вы приехали с Германии?" Відказала, що взагалі там не була. Стали тягти за коси. Один розірвав на мені одяг і сильно стиснув груди. Кричала несамовито. Благала секретаря сільради Гука: "Скажіть, що не було мене в Німеччині". Відповів: "Я там знаю, де ти була". Тут прибіг місцевий Гринько: "Панове, в Німеччині була не та дівчина". Та Ганна, яку вони шукали, додому не повернулася. Згодом писала рідним із Канади.
На щедрий вечір 1946-го вночі біля нашої хати стала фіра. Була на подвір'ї, коли підійшли двоє старших чоловіків: приймай подарунки. Занесла в хату три стоси листівок. Наказали розклеїти тієї ж ночі. Це було небезпечно, бо в селі стояв гарнізон. Але наказ мала виконати. Половину листівок дала Миколі, який приїхав до батьків зі Львова, де вчився. Клеїли на парканах, стодолах і деревах звареним у воді борошном. Раптом підійшла подруга Катруся. Спитала, що роблю. Відказала: "Якщо комусь хоч слово скажеш, відріжу язика, а хлопці приб'ють печатку на чоло і пострижуть наголо". Катерина мовчала до смерті.
У ніч перед виборами до Верховної ради СРСР у лютому 1946 року на сільській школі, де мали голосувати, повстанці повісили синьо-жовтий стяг. Більшовики запримітили його о четвертій дня, бо одна старша жінка ніяк не могла відвести від прапора очей. Скоро зняли. Батько, який весь день разом із двома чоловіками охороняв у школі урну, після голосування привів до нас на гостину трьох більшовиків. Один із них, Симеренко, взяв качалку і став бити мене по спині. Тато скочив і закричав: "Що робиш? За що б'єш бахура (дитина. – Країна)?" Той відказав: "Я даю їй лиш п'ять, а 20 – дарую". Мав на увазі 25 років тюрми за те, що помагала повстанцям уночі перед виборами. Вони зайшли до нас після того, як повісили прапор. Дала їм хліба і вареного м'яса. Потім через городи повела до стодоли, що була за кілька хат від нашої. На випадок облави, сказала тікали в бік Мохнатиці (назва пасовища. – Країна).
Уночі прийшли шестеро повстанців. Із ними був поранений у плече "Бас". Узяла теплу воду, йод, бинти. Витягла з волосся шпангу (шпилька. – Країна). Хотіла дістати кулю, але вона пішла ще глибше. Перев'язала рану. Він стогнав від болю, марив: "Мамо, дай пити. Мамо, мені так рука болить". Плакав, а я й собі. Бачила, що лишати зброю біля нього небезпечно. Сховала ніж і автомат. "Баса" залишили на ніч у своїй хаті, а самі подалися до іншої. На другий день прийшла зв'язкова "Орися". Піднесла йому тарілку з зупою. А він до неї: "Ти де була? Коло мене хто ходить? Марш звідси, щоб я тебе не бачив!" Шпурнув ту тарілку так, що вона розбилася. Через деякий час з'явилися хлопці. Став до них кричати, чого лишили його беззбройного. Пояснила, чого зброю у нього забрала. Все повернула. Разом повечеряли, і вони пішли. "Баса" забрали з собою.
На Спаса 1947 року більшовики поранили Івана Гаврилишина з УПА. Того вечора він прийшов у село привітати сестру з народженням сина. Стрибки (від російського "истребительный батальйон" – воєнізовані формування, створені з місцевого населення для боротьби з підпільниками. – Країна) за ним пильнували і влаштували засідку. Побачили Івана й почали стріляти. Поранений він якось дійшов до хати Тані Маціївської, яка жила на околиці. Вона прийняла Івана, намагалася врятувати. Але за кілька годин він помер. Таня відтягнула його у стодолу, загорнула у сніп і накрила жолобом. Під час обшуку більшовики все перерили, але туди заглянути не додумалися. У той час у селі померла жінка. То Івана таємно вночі поховали біля неї. Більшовики ходили по цвинтарі, шукали свіжу могилу. Священик підтвердив, що ховали тільки жінку.
У день святого Михаїла (21 листопада. – Країна) 1948 року тата забрали вдруге – за політику і за те, що був "куркуль". Деякий час тримали в тюрмі на Лонцького у Львові. Спочатку возила передачі, а потім їх перестали приймати. Три місяці ми не знали, що з татом. Із Полтави він написав, що його засудили на вісім років таборів. Спершу відправили в Караганду, потім перевели в Іркутськ. Ми йому послали сорочку, кальсони, борошно і тютюн – щоб їжу вимінював. Через деякий час усі посилки стали повертатися назад без жодних пояснень. Раз поїхала забирати чергову повернену посилку в Городок. Перед тим як віддати, поштарка здерла наклеєну на ній карточку. Там було написано, щоб посилок від нас більше не приймали. Зрозуміла: тата не стало. Невдовзі мій племінник Андрій, який робив у поштовому вагоні, поїхав у той табір. Йому сказали, що мій тато помер 1 лютого 1951 року. 10 лютого, нічого не відаючи, я брала шлюб із Михайлом.
Як прийшли розкуркулювати, то забрали всю худобу і реманент. Усе наше поле відійшло колгоспу, а стайню і стодолу довжиною у 25 метрів розібрали. Залишили без даху над головою. Наш міліціонер сказав: "Займіть собі хату. Але нікому не говоріть, що я таке радив". Казав про хату, господарів якої виселили у Сибір. Міліціонери тримали там своїх коней. Ми з чоловіком вибили двері, та й зайшли зі своїми пожитками. У Городку начальство радилося, що з нами робити. Вирішили нам ту хату віддати, бо чоловік був ветераном війни.
У травні 1951-го вивезли маму з найменшим братом Стахом у Тюменську область на спецпоселення. За два роки він женився. Мати лишатися там не хотіла. Назбирала грошей на дорогу і втекла додому. Я працювала бригадиром у колгоспі. Сказали йти додому, бо там мене чекають дільничний і якийсь чоловік із МДБ (Міністерство державної безпеки. – Країна). Їх і маму посадила за стіл. Поставила самогонку, сало і цибулю: "Тепер буде заміна: мама лишається, а я поїду замість неї". Знала, що мене не візьмуть, бо маю чоловіка-фронтовика. Коли гості трохи захмеліли, підійшла до того чекіста і всунула йому в кишеню пару рублів. Сказав приходити наступного дня до нього в Городок на розмову. Так і зробила. Він говорив: "Є розпорядження – коли втікача зловили в дорозі, слати назад. А як застали дома, то залишити в спокої". Більше нас не чіпали.
6 
35413
Коментарі