Негативні новини змушують людей думати, що в них не все так погано
– Моє ім'я нетипове для Полтавщини. Мамі подобалася співачка Роза Римбаєва. Та й троянди мама любить. Досі їх вирощує троянди, – каже Роза Туманова. – Дехто думає, що я єврейка чи циганка. Я українка, маю козацьке дівоче прізвище – Писаренко.
А Туманова – псевдонім?
– Воно дідусеве. Був росіянином. Його прізвище відчувала своїм і ним підписувалася. Вже у шлюбі офіційно змінила чоловікове прізвище на своє – Туманова.
На Полтавщині говорять суржиком, а у вас гарна українська. З дитинства так розмовляли?
– Моя дорога до української мови й вибирання з полтавського суржику почалося з восьмого класу. Я любила українську класику. Та натхненників у мене не було. Батьки цим не переймалися. До української мови я йшла сама.
Коли їздила пізніше автостопом країною, помітила: що далі на схід, то суржик усе більше забур'янений, ближчий до російської. А вже діти на сході нею й говорять.
Незнайомі люди сприймають мене за львів'янку. А коли я там жила, говорили: у вас чути м'яку вимову.
У вас є троє дітей, займаєтеся господарством, працюєте на землі, ведете блог. Як організовуєте життя?
– Ми недавно переїхали в село. Купила дім. Для родини потрібне спокійне місце. Я з 16 років постійно на орендованих квартирах, втомилася. Місто добре для комунікації та роботи, але там мало простору для дітей. А в селі він є. Ці переваги оцінили під час карантину. Людям довелося сидіти замкненими в задушливих квартирах. А я виходила на ґанок, дихала на повні груди й пила каву.
Важливо переосмислити, чи так уже потрібна та міська біганина. У Львові було складно з оплатою квартири й комунальних, грошей постійно не вистачало. Там заробити складно. Це туристичне місто. Більш-менш добре живуть люди, які мають пасивний дохід чи здають житло. А якщо ти приїхав і шукаєш себе – буде складно. І все ж Львів – прекрасний.
Наскільки розвинена в селі інфраструктура?
– Спочатку хотіла купити будинок у Кобах, де народилася. Але транспорт туди майже не ходить. 80 людей залишилися. Щоб доїхати до Нових Санжар, потрібно наймати таксі за 300 гривень. До вітчима минулого літа викликали "швидку" – мав проблеми із серцем після коронавірусу. Бригада їхала довго. Не врятували.
Купила хату в Ничипорівці. Тут є кілька магазинів, місто неподалік, ходить електричка.
Чи лишається в селах молодь?
– У Кобах усе печально, в Ничипорівці краще. Але за можливості виїздять. Складно жити там, де немає перспективи.
Не хочу віддаватися цілком сільському господарству – хочу мати час і сили на творчість. Город і сад хай будуть для душі. Не хочеться здоров'я в те господарство вкладати. Праця на землі не цінується. Люди гарують, але не багатіють.
Як минає ваш день?
– Як прокинуся, перевдягаю доньку й годую. Старші діти можуть собі сніданок приготувати. Такі навички потрібні всім – уміти готувати, прибирати, скласти одяг. Суспільство досі живе стереотипами, що жінки мають стояти біля плити, обпирати. Я вчу хлопців і прибрати, і помити за собою миску. Шкарпетки вміють прати.
Доки Леля спить, я прибираю та готую. Часто роблю кілька справ одночасно: поставила в духовку кекс пектися, на плиті вариться борщ, а у скороварку вкинула крупу із зеленню, овочами і м'ясом.
Води ще не провели. Доводиться прати вручну. До крові постирала руки. Але це мине.
Часто доводилося стикатися зі стереотипами про жіночність?
– Багато чого в мені називали нежіночним. Зачіска коротка, наприклад. Стриглася до 12 міліметрів. Але від того я чоловіком не стаю. Колишній казав: "Чого не носиш сумочки?" А я все порозпихаю по кишенях – і мені нормально. Або запитував: "Чого хизуєшся шрамами? Вони прикрашають чоловіків". У дитинстві була надто активна, тому маю багато відміток на шкірі. Вони для мене, як спогади. Чому повинна соромитися?
Була сварка, коли на побачення я вдягла штани, а не плаття. Вимагати від мене якогось вигляду – це порушення моїх меж. Людину треба приймати такою, яка вона є, а не ліпити з неї свій ідеал. Вже коли вийшла з тих стосунків, зрозуміла, що зробила правильно. А доки була в них, думала: і справді, я така нежіночна.
Росла з двома братами. Завжди треба було показувати, що вмію не менше за них. Те, що маю характер, ніколи не подобалося чоловікам.
Що вкладаєте в поняття "фемінізм"?
– Це рівні можливості та права для жінок і чоловіків. 52 відсотки українців – жінки, тож, якщо хочемо суспільного розвитку, повинні дбати про більшість. А жінки в нас багато в чому обмежені – кар'єрна стеля, різниця в зарплаті.
Якось намагалася влаштуватися на роботу вантажницею – не взяли. Сказали: тільки чоловіки. Вони не знають, що я пауерліфтингом займалася, що сильна й витривала. Навіть не спитали. Зате алкоголіка візьмуть, бо він – чоловік. Усі жінки не стануть вантажницями чи шахтарками, але вони повинні мати це право.
Жінка найбільш незахищена і вразлива, коли вагітна. Коли треба платити за квартиру, купувати їжу, а на роботу ніхто не бере. Прагну мати незалежність – внутрішню, фінансову.
Чим зацікавив пауерліфтинг?
– Багато хто каже, що це не жіночий вид спорту – тягати метал. А мені подобалося. Стала переможницею в області. Тренувалася тричі на тиждень по годині-дві.
Перед тим ходила на дзюдо, спробувала фітнес. У пауерліфтингу можна перевершувати себе. Бачиш зростання. Є стереотип, що цей спорт дає сильний ріст м'язів. Насправді збільшується їхня сила, а не об'єм. Найбільша вага, яку я піднімала, – 120 кілограмів. Сама важила 54. Зараз цим не займаюся. Але хочу повернутися до штанги.
Як даєте раду втомі?
– Дозволяю собі відпочити та якийсь час працюю на мінімумі. Не намагаюся показати, ніби я залізна. Фільм передивлюся, щось почитаю.
Ви мандрували Україною автостопом. Якою її побачили?
– Я рано вийшла заміж, не бачила країни. Хотілося помандрувати. Тоді мала двох дітей і жила в Нових Санжарах. Лишала їх із татом і їхала. Подорож автостопом подвійно цікава – вигідно економічно і є можливість спілкуватися. Але буває і небезпечно, бо попутники всякі трапляються.
Пізніше робила проєкт "Сама собі журналістка". У подорожах писала матеріали, репортажі й викладала в інтернет, а люди платили, щоб продовжувала.
Була в будинку Василя Симоненка, писала про сексшоп. Зробила матеріал про те, скільки коштує померти, – для нього сфотографувалась у труні. Почувалася там зручно. У мене немає забобонів. Смерть – тема, що не повинна бути табуйована. А люди бояться, і вилазять якісь комплекси і страхи. Тому отримала багато негативних відгуків.
Так само тригерить людей тема сексшопу, особливо якщо перед цим писала про Симоненка. "Розо, – казали мені, – в тебе то високо, то низько". А чому секс – це низько? ХХІ століття, а ми досі боїмося говорити на такі теми. Насправді революції сексуальності українці ще не пережили, не відійшли від совкових табу.
Смерть, секс і скандали – три речі, які люди люблять читати в новинах і про які бояться говорити.
Ви казали, нам притаманне зрадофільство. І якийсь час намагалися знайти хоча б п'ять хороших новин на тиждень.
– Це було складно. Але навіть ті, що знаходила, наприклад наші спортсмени здобули золото чи відкрили родовище – люди розвінчували, нівелювали. Зробила опитування, чи взагалі нам потрібні добрі новини. Зрозуміла, що на тлі негативних людям здається, що в них не все так погано.
У вас на руці набите тату з портретом Олени Степанів – офіцера Української галицької армії. Чому цей образ?
– Олена Степанів – перша жінка в Європі, яку зарахували у військо у званні офіцера. Їй доводилося боротися за можливість захищати свою країну нарівні з чоловіками. Така "солдат Джейн", але реальна й наша, а тому ближча.
Олена була в радянському полоні. Її пильно стерегли, бо вважали, що чоловіки йдуть воювати з обов'язку чи примусу, а дівчина, яка добровільно йде проти Росії, – це справжній ворог. Планую написати книжку про цю українку. Відчуваю з нею суголосся.
Коли переїхала до Львова, з подивом виявила, що живу поряд із вулицею імені Олени Степанів. Потім на свій день народження відвідала тюрму на Лонцького, де її утримували. А в один із наступних перенесла портрет Олени собі на плече.
"Роза надихнула мене говорити українською і допомогла її вивчити.
Вона допитлива, цікава, незвичайна.
Маю гордість називати її другом" – Едуард КОНОШЕНКО, 35 років, волонтер
"Це людина з мого мікрокосмосу. Її щирість, самодостатність, вірність переконанням надихають. Уміє радіти простим речам. Не зраджує собі", –
Віра ЛАХУТА, 40 років, науковиця
"Це була одна зустріч, поділена на 30 тем"
– Вперше побачив Розу Туманову у Львові. Манерами вона нагадала улюблену письменницю Айріс Мердок. Це дитина, яка загубилася серед інтелектуальної неосяжності. Коли чоловік бачить таку жінку – він або закохується, або шукає в ній друга. Ми заприятелювали, хоча це була одна зустріч, поділена на 30 тем з історії літератури, світового мистецтва й національного світогляду, – розповідає поет Сергій САВІН, 24 роки. – Минуло багато років. Та, коли бачу на ключицях Рози квітку Екзюпері, шкодую, що не закохався в неї. Вона сильна, але зовсім не демонстративна, як можна подумати з її дописів у соцмережах. Про неї можна сказати словами Василя Стуса: "Усмішка і задума на її обличчі творить рівновагу щастя".
3 
1
Коментарі