"Усередині все закам'яніло, зачерствіло. І до цього часу не заплакала"

Як жителі Мощуна об'єднуються й разом із "циганами" відбудовують своє село

– Люди, люди, є хто? – з вікна автівки лунали вигуки. "Рендж Ровер спорт" повільно сунув сільською вулицею. Так колоритний плечистий бородань з дредами, вкритими патріотичними татуюваннями руками й ногами, одним із перших у березні вишукував потерпілих і вцілілих від російського вторгнення жителів сіл довкола Києва. Якось зустрів знайомого військового, той здивувався: "Що ти тут лазиш?" - "Маскуюся під цигана", - посміялися, але прізвисько приклеїлося. Так 46-річний письменник, музикант, режисер, журналіст (автор відомого проєкту "Служба розшуку дітей") і волонтер із 2014-го Руслан Горовий став "циганом", його команда – "циганським табором", машина – "кибиткою". Десь на складі Руслану трапився капелюх як у циганського барона, "дружаня намальвав шеврон і так все закрутилося". Закрутилося так, що вже 5 місяців пару-трійку разів на тиждень команда Горового їздять селами Київщини. Там уже не треба кричати: "Люди, чи є хто?", всі знають "циган", чекають, просять про допомогу і її отримують. В одну з таких поїздок взяли і журналістів "Країни". Разом із Русланом Горовим їдемо в село Мощун Бучанського району. Це близько 20 км від столиці.

 

-– Багато років не керував авто, але в лютому довелося сісти, - розмовляємо дорогою. Руслан сів у редакційну машину, яка їде за його "коником". – Спершу почав вивозити людей з моста з-під Ірпеня до вокзалу в Києві. Усі, хто зі мною зараз, евакуювали свої родини, потроху ми познаходили один одного, об'єдналися. Лєна Нечаєва займається військовими, Рома Гуржій – ліками, а оскільки в мене "чорний пояс по бабушках" і я балаболка, мені сказали: на тобі громадський сектор. Всі разом їздимо по селах. Спершу знаходили людей, які пережили це все, і нікуди не виїжджали взагалі. Привозимо їм замовлення: ліки, одяг, чайник, бак для душу, мультиварку, мікрохвильовку, інвалідний візок. З кимось роззнайомилися: о вже 5 адрес додалося. І так обростаємо: до когось кілька разів заїхали, а є родин 20, якими опікуємося постійно, бо не вигрібають самі, і ніхто не допоможе. От є жінка, двоє діток, меншому 1,5 рочка. Кацапи забрали чоловіка і нема ні живого, ні мертвого до цього часу. Як їй бути?

Трасою все частіше трапляються понівечені, обпалені чи геть зруйновані будинки.

– Потім люди, які тікали з сіл, повернулися, відбудовуються, у них свої потреби: молотки, сокири, розвідні ключі, шланги для води та інший реманент.

Питаю, хто фінансує "циган".

– Спочатку потратив свої запаси, зокрема 12 тепловізорів купив на фронт. Тепер гроші дають українці за кордоном, мої друзі, які стали там на ноги давно. Я ж по світу багато їздив по світу з книжками (у Горового видано 15 книг), фільмами (5 фільмів) –знайомився. І вони самі питають, чим допомогти. Люди з Америки, Іспанії, Німеччини, Ірландії. Ми не збираємо гроші з українців всередині країни, бо це перекладання грошей з кишені в кишеню.

Додає, що зараз не може займатися творчістю.

– Те, що зараз робимо, - допомагає мені в дзеркало зранку дивитися. А чИтання не можу, один раз з Юркешем (музикант Юрко Юрченко) зробили спільний вечір, зібрали 70 тисяч. І це дуже важко далося. А от руками працювати, прості фізичні дії - нормально. Єдина творчість зараз: пишу есе про поїздки, щоб зафіксувати моменти, та історії людські на ютубі викладаю.

– Он хароший руський висить, - відволікається у вікно. – Славіком звати.

Перед в'їздом в Мощун, біля блокпоста, на гілці муляж солдата гойдається від вітру.

– Це центральна вулиця, хто, як може парканчики відбудовує, - минаємо площу із знаком-сердечком "Я люблю Мощун", магазин, на зупинці - накиданий хаотично одяг.

-За це вбивати треба, - сердиться Горовий, - шмотки викинуті, як свиням. А ну пригальмуйте, он хатка-мазанка, в ній у бабусі всі її діти зібралися, бо дві їхні хати згоріли. Їм мультиварку привозили, старшим - ціпки. А в цьому розваленому будинку мужика застрелили. А там Ліда живе, їй дах будемо передєлувати. З цієї вулиці нічого нема, - визирає у вікна то на той, то на той бік. – А щас побачимо домік, де "Сватів знімали", тут дурачок Мітяй жив, - від будинку збереглася лише фасадна стіна. Поміж бур'янів буяють троянди. - А - тут бабуся Юхимівна, їй хату повністю зробили. Моя знайома картину намалювала і продала, перші гроші на дах пішли. Потім через "циганське радіо" кинули клич: майстер підбив потолки, поміняли вікна, - всім світом стяглися. Але тут хоч є світло, а куди ми їдемо, нема.

Спершу прямуємо в кооператив "Пуща-Водиця", що одразу за селом. Крім нього, ще є шість менших. Колись тут підприємства роздавали землю своїм працівникам під будівництво дач. Згодом їх продавали, зводили нові будинки, в яких люди почали жити постійно. Після 24 лютого 2022 року Мощун і кооперативи стали для ворогів воротами на Київ. 90 відсотків будівель знищили в перші два тижні, трансформатори спалили. Світло в селі відновили пару місяців тому, а в кооперативах – ні, бо невідомо кому, за документами, належать їхні трансформатори. Не було там і комісії з фіксування руйнувань.

– Дачі постраждали дуже сильно, орки йшли – бомбили, потім наші їх вибивали. Палало до неба. Ми знайшли тут людей, які об'єдналися, так легше. Воду спільно протягнули, завали розібрали, хатки укріплюють. Ми зараз маленький генератор Ігорю закинемо, він рукастий і розумний хлопець, - проїжджаємо повз єдиний засаджений картоплею город, - цього літа це виглядає не як норма, а як дивина. – В нього завжди весь реманент лишаємо, він роздає людям, фотки присилає.

– Доброго здоров'я! – "цигани" ручкаються й обіймаються із засмаглим будівельником 35-річним Ігорем Непевним. Шмат другого поверху його хати наче вигризено. Дошки стримлять, як кістки.

 

– Дивися, що я тобі припер, – Горовий відкриває багажник. Там, крім генератора, є шланг для поливання на 50 метрів, лопати, граблі, шурупокрути. – Пайдьот?

– Канєшно, піде, – Ігор крутить у руках новеньку лопату. – Я згадав, куди ми свої діли. Як ребята окопувалися, їм повідносили.

– Покажу щас свою хату, – проводить через залишки арки з дрібненьких троянд за хвірткою.

Хоч у дворі прибрано – звідси й від трьох найближчих сусідів вивезли шість КамАЗів сміття, у хаті вся підлога засипана уламками та битим склом. Ігор каже, що сам будував дім вісім років, з яких п'ять жив тут на другому поверсі з дружиною і двома дітьми.

Із першого дня війни він спостерігав за бойовими діями з балкона.

– Отам – Буча, там – Ірпінь, там – Гостомель і аеропорт, де літак "Мрія", – показує висот­ки за полем і лісом. – Я бачив, як бої йшли, як десант спускали. 24 лютого ще по-божескі бахкали в нас, 25-го – перша хата горіла, 26-го – орки йшли через поле, 28-го літаки дуже низько літали, ми нащитали 57 штук К-62. Мої малі, Іванці – 6 років, Колі – 7, як солдатів побачили, давай плакати. Кажу: "Наталко, їдемо". Я із Хмельниччини.

Ігор повернувся додому першим – у середині квітня.

– Прильотів багато було, – заводить у дитячу з двома ліжками. Одне у формі машини, друге – в рожевих тонах. Зовнішня стіна вивалена. У спальні подружжя з іншого боку будинку: "кровать ціла осталася, то хотя би не купляти", "у телевізор чудом не попали" і ціла ікона Святого Миколаєва – "ну тут ясно - Миколай же!"

Чоловік водить кімнатами, любовно показує, де тільки-но поклеїли шпалери, де робив так дах "для себе ж", щоб коли дощ стукав черепицею, шуму не чути.

– Думали, одна планіровка буде, тепер усе переінакшимо. З другого поверху перейдемо на перший, за зиму построїтися, щитаю, можна. Буде менша площа, але нічого, за опалення платити менше. Руслан вікна дав, поставлю. Волонтери здорово підсобляють: прошлий раз ліхтарі сонячні привезли. А я додумався, як від них мобілки заряджати.

З телефона лунає трек "Ой у лузі червона калина", Ігор збиває виклик.

– Ми зараз у сусіда Сірьожки живемо, він у ЗСУ. Ще маємо двох сусідів, теж Ігорі. Об'єдналися: война показала, хто є хто. Жінки варять, чоловіки завали розтягують, а як будувати, - станемо разом і муруватимемо дружно.

І ще скажу по правді: хочеться щось робити, але дивишся на все це, і руки не підіймаються. Збитків 50-60 тисяч доларів, не щитаючи роботи, а це мінімум "двадцятка", - зітхає. - Ну нічо: главне, що ми живі-здорові і діти теж. Відновляти будемо за свої кошти, потрошку зробиться , - він веселішає. - Блоки на цій неділі звезуть, щось робитиму.

На вулицях незвична як для літа тиша. Людей не видно.

–  Бо ті, в кого крім дач, є квартири, сидять вдома, а тут лише ті – в кого це єдине житло, - пояснює Горовий. – Зараз який сенс їхати: світла нема, а отже води нема, і життя нема. Навіть цілі будинки – життя нема.

41-річна вчителька Ліля та 43-річний будівельник Ігор Іванківи цього літа мають ювілей – 20 років шлюбу. Мріяли зробити фасад свого нового будинку, покласти бруківку і цим завершити 7-ми річне будівництво. І нарешті поїхати на довгий красивий відпочинок за кордон. Ігор востаннє махнув на заробітки у французький Руан, дружина із 19-річним сином чекали вдома. Поки прийшло 24-те лютого.

– Оті перші ночі найстрашніші, - Ліля показує коридорчик свого будинку. – Я лежала тут, син – далі, і над нами без перестанку літали літаки, гради. Відразу зникло світло, зв'язок, не працював котел. Ми опинилися в холоді.

– Я їхав додому дві доби, - додає Ігор. – Від Львова до кордону стояла черга автівок на 45 км, а звідти їхали лише 4 чоловіки. В Києві все вимерло, сюди пішки йшов.

На стіні коридору засохла розмазана кров.

– Не знаю, чия. Мабуть, наших визволителів, бурятів. Хотіла забілити, а тоді лишила: після всього пережитого мені нічого не страшно. В сусіда наші сковорідки знаходилися, в нас чужі речі. Мабуть, вони, як жили в будинках, туди-сюди носили, мінялися. Я не забирала їх назад, - Ліля стишує голос, із відразою: противно.

Подружжя виїхало в Коломию, на батьківщину чоловіка. Він, як і більшість, навідався додому у квітні, побачив руйнації. Дірку в підлозі вітальні, стіну, яка відійшла від будинку, понівечені дорогі штори. Що міг прибрав, вичистив, спалив, щоб не засмучувати дружину. Лише купу виметених гільз, уламків мін і ракет склав у пакет. На пам'ять.

– Я плакала у свекрухи, переживала за цю хату, а в коли Ігор вперше привіз, побачила свій побитий постріляний зелений паркан і таке відчуття нудоти накотило. А це ще на хату не дивилася. Відтоді всередині все закам'яніло, зачерствіло. І до цього часу не заплакала. Ми ж самі будували цю хату, ніхто не допомагав. Син минулого літа тіки в'їхав у свою кімнату, а взимку нас усіх виселили, - голос її звучить як з погреба. – Нас всіх, - повторює.

Зараз Іванківи винаймають будинок у сусідній Горенці.

– Раніше теж орендували, а так хотілося свого.

Поки Ігор із кількома чоловіками промацують стіну, яка відійшла, і розмірковують, що і як треба зробити насамперед, Ліля показує свою колишню літню кухню. Її довелося розібрати до основи.

– Отут була прекрасна кухня, з величезними вікнами. Ми її продовжили, - по фундаменту видно, що додався шматочок. – Хочемо тут збудувати невеличку хатинку, щоб можна в ній пожити, бо зима насувається. – Посеред "кухні" складені нові блоки. На подвір'ї – теж купа куплених будматеріалів. - Але аби прийшла комісія і нам щось дозволили робити. Навіть за свої гроші люди готові. От якщо робити літню кухню, затягує на 10 тисяч доларів. Якщо держава нічого не поверне, то краще б ці гроші у хату вкладати. Бо туди, й туди в нас нема. Ми понаписували скрізь і все що треба, в ЦНАП, і в поліцію, і в Дію. Але нам обіцяють, а комісія чомусь до нас не спішить. Чуємо лише: не відбудовуйте, бо тоді грошей не вернуть за пошкодження. То значить, хай сиплеться і довалюється? По інших селах були, по інших районах були. Це найголовніша проблема.

І друга – нема світла, - тіки оце нещастя висить, - показує обірвані проводи на стовпі поруч. – У Мощуні поремонтували, нові трансформатори ставили, а ми не їхні, ми не приший кобилі хвіст. В селі хоч можна електроінструменти увімкнути чи набрати води. А ми лише генератором. Він і так величезних грошей коштує, його ще ж заправити треба. Нас забули. Приїжджали Тарас Доменко (голова військової адміністрації Гостомеля) і Кирило Тимошенко (заступник керівника Офісу Президента України) і багато всього наобіцяли, як перед виборами: як все буде добре, і нова школа, і садок, і пожежна частина. Люди спершу піднесені були, вірили, але нічого абсолютно з цього нема. Я за натурою песиміст, не віриться що обіцянки будуть реалізовані.

Виходжу, за спиною чути стукіт – Лілін чоловік взявся до роботи.

 

На вигоні, де стоять машини, зібралися "цигани", Ігор Непевний, його донька Іванка гасає на велосипеді, син Коля присів у холодку біля пса.-– Ну будемо їхати, - прощаються волонтери. Обіймаються з Ігорем.

– Відбійний молоток і шльопанці резинові привезіть наступного разу, - просить він.

– І менє, - малий вибігає з тіні. Всі сміються.

– Зараз до бабусі махнем, це вже обов'язкова програма в Мощуні, а ти мотнись купи молока їй, бо забув, - Горовий простягає Олені Нечаєвій 200 гривень.

– Ти що – циганці даєш? В мене є.

Повертаємось у Мощун. Біля триповерхового будинку з вікнами, забитими плівкою, із фасадом, схожим на Дім молитви, сива худенька жінка – 83-річна Людмила Ломейко кидається обіймати Руслана Горового.

-– Ти ви молоко повипивали? Зараз Лєна ще привезе, – він помічає на дерев'яному нефарбованому столі у дворі кілька купованих пакетів з-під молока рядочком. В них – вода.

– Та є в мене, вчора привезли ті, що кришу строїли, думала тобі подзвонити подякувати.

– Та я знаю, вони мені докладають. У вас все добре?

– Все нормально, я книжку тобі віддам, я вже прочитала.

– Сусідам понесіть, хай теж позазирають.

– Я собі лишу в такому разі. В мене такі роздуми про ту книжку: береш – плачеш, читаєш – плачеш, закрив книжку, думаєш – плачеш.

– Я привезу вам смішну наступного разу.

– Ти вмієш писати смішно? – питає із сумнівом.

Відчувається, що в них теплі стосунки.

– Ой, в мене відро якесь під столом, тіки до встрєчі гостей, - Людмила Олександрівна похапцем відносить відро за ріг хати.

– А що за гості? Ми помішали? Якесь свіданіє ми вам нарушили? – Горовий. - У вас от і нігті нафарбовані.

-То я в церкву в неділю ходила, тре при повному параді, в платті, нігті пофарбувала, бо бруд не можу вимити. Моя церква евакуювалася, я була у єврейських баптистів. Так я глуха, нічого не чула.

– Дуже зручно!

Усі сміються, перебиваючи щебет птахів.

– Сперечалася в церкві з вірянами. Вони кажуть, що Біблія вчить пробачати ворога, а я пробачати не готова. І це мене мучить.

– Нехай не мучить.

– Як це?

– Пробачати треба ворога, а не власного вбивцю. Вони прийшли нас убивати.

– Точно. За убивцю молився Христос. Ну, в нього така місія була. А в мене інша, я не можу за росіян молитися. Я молюся за наших солдатів, щоб Господь дав таку возможность оборонятися, як дав євреям при цариці Есфір. За три дні розгромили всіх.

– Оце воно! – сміється Руслан. – Я збігаю до вашої сусідки Яни. Гляну, як їй дах тимчасовий вчора натягли.

Людмила Олександрівна розповідає, розповідає, що сама з Тернополя, жила із родиною сина-військового у двокімнатній квартирі. А як не стало йому роботи, продали житло і купили в Мощуні найдешевшу хату. А чоловіка поховала понад 20 років тому.

– Тієї (Друга світова. – Країна) кінець пам'ятаю, – сідаємо за столом у холодку. – Як красні наступали, фріци відступали, то стрілянина була сильна і мама закривала вікна подушками. Як почало тут гриміти, я так само робила. Але не ті пулі й не ті фріци, – сміється. – Вимітала з хати прутіки з "Градів" і фосфорні боєприпаси.

Жінка не розуміла, де стріляють свої, а де чужі.

– Мені стріляє і все. Онучки відразу виїхали, син в Києві, я лишилася сама. Зразу виходила до людей, вони общалися там на майданчику дитячому, але прости Господи, так сильно матюкалися. Я слухаю, не пойму: "Не матюкайтеся", а вони мене прогнали від себе. Тепер я розумію, що то не матюки, то іменники, прикметники, дієслова. То так ними спілкуються.

А тоді вийшла раз, ходжу по селу шукаю людей, я ще не понімала, що всі втекли. Залишилаися лише два робітники на дачах, мама сусіда Володі, дід Михайло. До нього по кип'яток ходила, бо каву треба пити. Свистіли пулі кругом мене і гради шелестіли, а я не понімала, що за красні огоньки летять мимо. Залізла в підвал, дві куртки на мені, шапка, два платки – не холодно. І ніби не тряслася, не боялася, а як начинало сильно гриміти, я засинала, нічого не чула.

А потім тут вуличні бої йшли – й попід заборами, й меж хатами. А тоді навідалися росіяни: "Мы думали, это церковь. Вы тут живете?" – "Якщо це можна назвати життям. Здавайтеся, хлопці, то живі будете". Діти. Самому старшому – год 20.

13 березня наші воїни зайшли в хату через вибиті вікна і аж шарахнулися: не очікували когось побачити. Давай мене силою забирати. В машині були я і мерт­вий солдат. Як приїхали до моргу в Києві, одкрили "Газель", охоронець питає: "Кого першого приймати? Вас?" – "Ні, я вийду сама", – сміється.

Людмила Олександрівна жила в сина Олексія в Києві, а після Великодня попросилася додому.

– Одна з моїх кицьок так кричала, так кричала! Таке нещасне було. Вона їла хазяйственне мило, у ньому якийсь процент жиру. Хоч і могла вискочити, бо вікна ж вибиті, але таке безпорадне. Дворова ж кицька полювала, ще й двійко кошенят привела. І ще я думала, що кіт Боніфацій виживе, він же на льоту пташок ловив. А четверта кицька пропаде. Вона немудра – кусається, як собака, нікого не признає, тіки мене і то на расстоянії. І це ж треба – вона вижила, а Боніфацій пропав.

Жінка посадила город на двох із сусідкою Яною, "цигани" подарували тачку.

– То було свято, як я радувалась. На тачку мішка поставлю зі сміттям і везу. Чотири місяці прибирала. Тоді в селі пайки стали давати, світло увімкнули – якось легше. Газ підключили пізно, бо лічильник розтрощило. Сусід Льоня через дорогу варив їсти всьому кутку і мене гукав: "Я наготував капусняк", "Я стушив картоплі". В мене ж абсолютно нічого не було.

Я дуже зраділа, що мій дім не загорівся, комісія була, подивилися, позаписували якісь акти. Але я не вірю, що держава відбудує. Після тої війни самі підіймалися, баби запрягалися і корів запрягали у плуги. Левади були, капусту вирощували, помідори. Рили канавки, пускали воду таку холодну, що жінки ніг позбувалися. В отаке я можу повірити, а що оті великі гроші підуть на відбудову і не розійдуться по карманах, не вірю. Хочте записуйте, а хоче ні, а це моє мнєніє.

 

– То будемо каву пити, чи нє? – вертається Руслан. За ним одночасно - інші "цигани": Олена і Роман, кладуть на стіл печиво, два пакети молока. Підходить сусідка Яна.

– О Яна вміє робити каву! – радіє господиня. - Я ставлю кип'яток, кава і цукор в мене є, - швиденько зникає у будинку.

– У Яни осколок у пралці застряг, - каже Горовий.

– Машинку нарішаєм, - Олена комусь дзвонить.

– І вікна вибиті, щас Сірьогу наберу, найдешевші зробить, по собівартості. – Ян, як привеземо вікна, буде кому поставити? Щоб бригаду сюди не тягти?

Жінка палить, каже, що проситиме знайомого.

– А хто у баби Люди напинав вікна? – питає Олена.

– Тут страшне було, як згадаю, - сміється Горовий. – Я не люблю працювати руками. Але з Ромкою старалися, як людини-павуки висіли.

–5 із 23 вікон лише вцілили, і ті перекошені, - це повернулася з чайником господиня. – Хіба витягнуть і викинуть.

– В нас казали: покрасить та вибросить.

Всі сміються.

– Архітектор мріяв про світло, - мрійливо додає Роман.

– Який же ти худий, - зітхає пенсіонерка.

– Гарний півень жирним не буває!

– Ну будемо рухатися, що вам привезти наступного разу? – Горовий.

– Каплі для кицьки, стала чогось облазити. Пока мій спасатєль, точніше опонент, ми ж тобою одно спорим.

– Я не спорю, а слухаю, про шо мені з вами спорить, ну всьо, - обіймає жінку - я побіг.

Пенсіонерка проводжає всіх до воріт: "От Дударів розгромило, боже милостивий, вони виїхали, не бачили", - дивитися на залишки великого будинку за вигоном. – Ну з Богом, дітки.

У 40-річної Яни Холодкової – працівниці зоомагазину - зовсім крихітна хатка, за якою вглиб двору простягаються стіни новобудови, яка мала з'єднатися з будинком. Вікна не вставлені, але були куплені: великі, від підлоги по стелі. Зараз вони потрощені.

Яна – сирота, виховувалася в дитбудинку, через опікуна їй виділили цю ділянку у Мощуні, допомогли з будматеріалами. Все життя вона будується сама, при цьому вивчила двох дітей. Дорослі 20-річна Діана і 19-річний Ринат живуть з нею.

У всіх селян я цікавилася, як вони живуть зараз, як відбудовуються, які мають плани, вмисно не допитуючись, як тут було тут на початку війни, і що їм довелося пережити. Але всі вони самі повертали розмову до тих днів. Надто багато болю, яким треба ділитися, треба виплескувати, який і досі в них. Так і з Яною.

– Не сказати, що ми жили шикарно, але всього вистачало, потихеньку добудовувалися. Я була менеджером у сфері зоопродукції, 4 роки їздила Україною, вела семінари, тренінги, - вона сідає у кріслі-гойдалці, поруч на столі замочена білизна у мисці.

– Ми тут сиділи до 5-го березня. Ще їздили на роботу, то був єдиний зоомагазин магазин на Пущі, який працював. У нас ще була електрика, люди запасалися кормами, заряджали телефони, ми підкачували в телеграмі новини й тут розповідали, бо дуже страшно, коли нема інформації. І ще дуже страшно, коли вночі лежиш під обстрілами та не знаєш, побачиш своїх дітей живими вранці, чи ні, - плаче. Інколи переходить на російську, видно, що вона їй рідна, але потім свідомо повертається на українську. Розповідає, що раз так тікали під обстрілами, що фізично чула, як у її сина під зимовою курткою і який стояв за метр від неї, вискакувало серце. Як 70-річний староста села оголосив евакуацію в центрі, а тут на околиці про неї не знали. І коли пізніше запитала у нього чому так, почула: "Я занадто старий для війни". Як носили з дівчатами під снайперським вогнем їжу нашим хлопцям і тим, у кого не було світла і газу. А в неї грубка, на якій можна готувати. І як відходжувала чаями і розмовами "тьотю Люду з отрішонним взглядом", бо з тією щось не те творилося.

Яна палить одна за одною і розповідає, розповідає.

До жінки лащиться старенька вівчарка Малія, її родина Яни підібрала доживати, бо ту викинули господарі.

– Ми залишили і ії, і нашого стафа, бо їхали у квартиру, де своя собака і троє дітей. Цих випустили. А коли повернулися, тут багато тварин підірвалося, зокрема свиней. То стаф приволок цій мамзелі тушку, воно таке хитре, таке продумане. Грів її, курочки носив. І сам вижив, і її врятував.

Яна показує пошкодження в хаті: стіну яка відійшла, патьоки й грибок через це на стінах, каже, що зовсім не було даху, тому попросила у Людмили Олександрівни телефон Горового.

– Хлопці зробили вчора кришу тимчасову, щоб на голову не лилося, а тут у мене, – показує на землі – профнастил. Я шукала швидко, бо розуміла, що ціни взлетять. Це найдешевше і це не кондиція (не стандартні листи, а залишки), віддала близько 10 тисяч. Треба його до зими покласти. За двері вхідні б.у – 3, 5 тисячі. Але з замками, з коробкою.

Яна спілкується у місцевих групах соцмереж із односельцями.

– Коли я читаю, з яким гемороєм люди зіштовхуються щодо компенсацій, і це лише по документах, то це знущання. Комісія в нас була десь середині травня. Нам навіть актів не дали, а без нього нічого зробити не можу. Коли люди їздять з талмудами документів в пожарку, у поліцію, там готове, там неготове, там загубилося, по щось треба їхати в інше село.

Хто бува в інших районах, каже, що такого відношення як до Мощуна ще ніде бачили. Гостомель потрошку, Буча, Ірпінь відбудовується, а в нас коштом гостомельського бюджету не замінено жодного вікна. Там города, там делегації іноземні, я понімаю. Але не не туди ті делегації возять. У нас дуже велике руйнування, треба цілі вулиці зносити і відбудовувати. Там більше жертв, не посперечаєшся, але в нас йшли дуже запеклі бої, ще не все розміновано. Вчора перший раз за тижнів два я почула понад 10 вибухів.

Жінка хоч і вірить, що колись держава компенсує збитки всім, збирається потроху відбудовуватися сама.

– Мені треба турбуватися про родину, дітей, до нас на зиму ще хлопець моєї доньки переїде. Його хату рознесло. А чекати й в останній момент щось ремонтувати по холодах – я не можу. Розраховую на себе, групуємося з тьоть Людою, дядею Льонею і дядею Васею. У всіх нас свій біль, свої пошкодження, але разом все ж таки долати легше. Руслан вікна обіцяє. Нічого, прорвемося, аби на голову не капало. Бачте, це вже рух. Раніше казала: аби над головою не стріляли.

Увечері списуємося з Русланом Горовим:

– Вікна Яні порішали, тепер лише дах, роботу я оплачу. Пралку привеземо. Хай люди живуть. Людмила Олександрівна кльова. Вона мені весь час про Бога розповідає. Я кажу, шо Бог, мабуть, циган. Ругається.

Я її люблю. Усіх люблю.

Передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×