Перебування на передовій змінило звички Ігоря Войцехівського
2002-го в Португалії втратив око. Для криниці свердлили отвори в землі, закладали вибухівку. Із напарником не узгодили дій, і вибух стався раніше, ніж очікували. В амбулаторії лікар почув, що українець, то й не дуже переймався. Вийняв осколки. Сказав колегам, що залишуся незрячим. Не знав, що розумію португальську.
В Одеському інституті хвороб очей сказали: "Зір можна зберегти, якщо одне око видалити". Після операції прийшов до протезної майстерні, а зі мною ще двоє з такою ж проблемою. Вони були сумні. Протезистка дуже довго малювала зіницю. Сказав їй: "Пані, не робіть мені звичайну, а намалюйте ведмедика. Буду популярний серед дівчат". Вона розсміялася: "Було б мені менше років, вийшла б заміж за тебе, такого оптиміста". Мене це надихнуло. У 31 одружився з молодшою на 12 років дівчиною. Розлучилися через 15 років – вона живе в Італії.
Під час помаранчевої революції був прикутий до ліжка – лікував грижу. Коли почався Євромайдан, до столиці не спішив. Дружина приїхала з-за кордону, і ми затіяли ремонт: штукатурили стіни, я клав плитку й стелив гіпсокартон. У лютому по радіо почув, що в Києві вбивають людей. Подзвонив знайомому: "Юрку, я їду". Він погодився їхати разом.
Рубали дрова. Потім у дворику Київської міської адміністрації розливали коктейлі Молотова. Я в армії сапером був – знав, що і як горить. Тож готували їх за моїм рецептом. Інші хлопці приходили помагати. Побудуть годину і йдуть, бо ставало зле від випарів. А ми з Юрком могли розливати всю ніч. Рукави по лікті в солярці. Пробув там півтора тижня.
У травні 2014-го по телевізору показали репортаж, як на війні загинув батько неповнолітніх дітей. Старший син спитав: "Тату, а як тепер його діти житимуть?" Мене заклинило. Але розумів, що захистити їх можу тільки на передовій.
"Нехай воюють повносправні, а ти сиди вдома", – сказали у військкоматі. Знайомі допомогли влаштуватися комірником на склад "Правого сектора" в Дніпропетровській області. Якось начальник штабу оголосив, що в Піски треба шестеро людей. Я перший підняв руку.
У Пісках охороняли підходи до селища і "дорогу життя", що вела в Донецький аеропорт. Перевіряв міни й маскував їх. Стріляв із артилерії.
Не міг зрозуміти, чому капелани нас благословляли, – є ж заповідь "Не убий". Побратими пояснили: "Ми захисники. Це ворог прийшов убивати наші родини". Перестав відчувати докори сумління.
Недалеко від нашої позиції в підвалі був магазин. Купували солодку газовану воду, шоколадні батончики і хліб – якщо пощастить. Якось пішли туди втрьох – у касках, броніках, з автоматами. Один зайшов усередину торгуватись. Для цивільних батончик міг 60 гривень коштувати, а для нас – 5. Метрів за 10 стояли місцеві. Жінка років 70, спираючись на покручений, обмотаний ганчіркою костур, рушила до нас. Із матюками кинулася на мене: "Ах, ироды вы, окаянные! Что же вы натворили?" Я розгубився. Товариш пальнув у повітря з автомата. Бабка тікала, як молодиця. До нас підійшов місцевий. Почухав синій ніс і сказав: "Слава Украине! Мы любим нашу страну. Ребята, а вы нас не расстреляете?"
Метрів за 400 починалася злітно-посадкова смуга Донецького аеропорту. Дорога прострілювалася. Ми мінували підходи і ставили розтяжки в "зеленці", де ховалися бойовики. Як бачили там рух, пускали чергу з кулемета "Максим". Це був реставрований музейний експонат 1910 року. Стріляв надзвичайно точно.
На розтяжках часто підривалися їжаки й дикі кабани. Наші якось пішли в розвідку. Натрапили на вбитого кабана. Двоє рушили на завдання, а третій лишився обробити тушу. Тоді були проблеми з харчуванням: мали кільку в томаті, мівіну і півторачку води на двох на добу. Побратими поверталися з полоненим. Той, що возився з вепром, вийшов їм назустріч із закривавленим ножем. "Ну, як твій сєпар?" – так вони назвали кабана. У полоненого почалася істерика: "Все скажу, не убивайте!"
Наприкінці вересня вперше потрапив під обстріл. Перевіряв, чи правильно поставлені міни. Вороги почали стріляти з 82-міліметрового кулемета. Щоб осколки не зачепили, впав на землю. Хлопці з позиції кричали: "Поляк", тікай, бо прилетить!" Рушив перебіжками. На місці побачив, що правий берцак розпорений, а нога й навіть шкарпетка були цілими. Коли зрозумів, що осколок міг розірвати мене, затремтіли руки й ноги. Стою і відчуваю: в штани наробив. Соромно, бо був найстарший на позиції. Хлопці почали обіймати: "Ти пройшов бойове хрещення".
Захищати Донецький аеропорт ішли тільки добровольці. Хотів напроситися. Та мені пояснили: "Будеш тягарем, бо без ока погано оцінюєш відстань". Спочатку туди брали хлопців будь-якого віку. Після смерті "Сєвєра" (19-річний Сергій Табола, загинув 6 листопада 2014-го. – Країна) запровадили правило: захисникам Донецького аеропорту має бути не менш як 22. "Сєвєр" був із Сум. Коли бойовики почали штурм, він засів у диспетчерській вежі і розстрілював їхню техніку з протитанкового гранатомета. Його з легким пораненням відправили на базу тиждень відлежатися. Через два дні втік, щоб повернутися на позицію. У тій вежі його розстріляли з гармат. Із ним ще п'ятьох. Найстаршому було 26.
Загиблого добровольця було проблематично оформити як бойову втрату. Патологоанатоми не хотіли писати, що помер від осколків чи кульового поранення. Замість цього виводили: загинув за невідомих обставин. Нашим госпітальєрам доводилося вимагати, щоб у медичному висновку вказували правду.
Восени 2015 року після повернення з Донбасу в мене почалися психологічні проблеми. Не раз чув у спину: "Знову солдат", "Задрали вже вони". Найбільше зачіпала байдужість людей до війни. Зрозумів, що без психолога не впораюся. Дотепер звертаюся – за потреби.
Перебування на передовій змінило мої звички. Засинаю тільки під телевізор. А на гулянках, де стіл вгинається від наїдків, обираю прості й поживні страви, якими зразу можна наїстися.
Коментарі
1