Ексклюзиви
Четвер, 16 вересня 2021 09:42

"Тіла складали під будівлю. Показували людям, що їх чекає"

Під час переселення українців із Польщі на збори давали дві години

Наш край був густо населений. Усі мали небагато землі. Ми були середніми господарями. Мали хату дерев'яну, добротну, покриту черепицею. З нами жила баба по батькові. Материна мешкала в сусідньому селі. Ходили до неї в гості.

Із 1939 року почався важкий період. У вересні польська влада мобілізувала батька до війська. Там він потрапив у німецький полон. Німці наступали. Ми, сільські хлопці, бігли дивитися на їхню техніку. Кордон проходив по Сяну, але радянська влада за деякий час повернулася, бо німці щось наплутали за пактом Молотова – Ріббентропа. У нас встановили Ляшківський район. Батько якось вибрався з німецької неволі. Дійшов до кордону, а там місцеві човнами переправляли всіх втікачів. Так дістався додому.

  Володимир СЕРЕДА, 86 років, фізик. Народився 2 грудня 1934-го в селі Ляшки Ярославського повіту в Польщі. Батько був різноробом. Мати працювала в городній колгоспній бригаді. У березні 1946 року під час депортації українців із Надсяння родину переселили в село Байківці на Тернопільщині. У Львівському університеті імені Івана Франка закінчив фізичний факультет та аспірантуру на кафедрі теоретичної фізики. З 1963-го до 2006 рік викладав у Львівській політехніці. Голова Об’єднання товариств депортованих українців ”Закерзоння”, перший голова Львівського регіонального суспільно-культурного товариства ”Надсяння”. Удівець. Дружина Яро­слава була викладачкою математики, померла 2017-го. Сини 58-річний Володимир – фізик, Остап, 51 рік, – історик. Має двох онуків. Живе у Львові
Володимир СЕРЕДА, 86 років, фізик. Народився 2 грудня 1934-го в селі Ляшки Ярославського повіту в Польщі. Батько був різноробом. Мати працювала в городній колгоспній бригаді. У березні 1946 року під час депортації українців із Надсяння родину переселили в село Байківці на Тернопільщині. У Львівському університеті імені Івана Франка закінчив фізичний факультет та аспірантуру на кафедрі теоретичної фізики. З 1963-го до 2006 рік викладав у Львівській політехніці. Голова Об’єднання товариств депортованих українців ”Закерзоння”, перший голова Львівського регіонального суспільно-культурного товариства ”Надсяння”. Удівець. Дружина Яро­слава була викладачкою математики, померла 2017-го. Сини 58-річний Володимир – фізик, Остап, 51 рік, – історик. Має двох онуків. Живе у Львові

У селі утворилося два колгоспи. В одній із кімнат нашої хати поселився російський офіцер Ушаков. Я малий був. Хотів зблизька подивитися на нього – цікаво було, який вигляд має та військова форма. Він мав відривний календар. Щодня відривав листочок. Мені подобалися видруковані на ньому дати. Замків у кімнатах не було, коли Ушаков йшов на службу, я проривався до нього й забирав відірваний листок. Але хотілося ще похвалитися хлопцям. Тому відривав листки з кінця року.

Радянська влада провела в село електрику. Світло вмикали ввечері. Про вимкнення попереджали тричі.

Виселяли кулаків на Бессарабію. Нас до них віднесли, хоча ми були середняками. Мати була вагітна і просилася, щоб залишили, бо не доїде. Це допомогло. Невдовзі народила брата. Але він помер.

Радянська влада провела в село електрику. Світло вмикали ввечері

22 червня 1941 року мене розбудили й кажуть: "Влодку, йди подивися, там у селі вже є німці". Найбільше радів, що Ушаков поїде й не сваритиме за вирвані листки з календаря.

У вересні пішов у перший клас. За німців закінчив три. Навчання було українське, вчителі в національно свідомому дусі виховували, були уроки релігії. Ми віталися "Слава Україні", виступали з патріотичною тематикою. В селі була невелика група поляків, але більшість – українці. Навіть мої сусіди-поляки за розмовну мову мали українську.

1944 року фронт був у районі Тернополя. В селі працювали гучномовці, я бігав слухати, що по радіо передавали. Запам'яталися нацистські інформаційні повідомлення. Вони завжди мали характерну фразу: "Вермахт із метою вирівнювання фронту наказав відступити з такого-то міста". То було смішно, бо фронт стояв близько. Як німецькі солдати приходили на відпочинок до нас, то школу використовували, щоб їх розмістити. Навчання переривали.

Сусіднє село почала бомбити німецька авіація в липні 1944-го. Звуки доносилися. Літаки мали завдання стримувати наступ червоної армії. Було п'ять нальотів. Ми ховалися, хто де міг. Батько – на городі під бетонним мостом, баба сиділа в хаті, бо казала, що то її фортеця. А я з мамою і малою сестрою бігли до сусідів. Там усі жінки молилися.

Батько ховався під бетонним мостом. Баба сиділа в хаті, казала, що то її фортеця

З'явився червоноармійський автомобіль, який приїхав до села через пасовище в розвідку. Під час одного нальоту в хаті вилетіли вікна, якийсь стіл чи крісло впало на мене, чути було запах горілого пороху. Коли скинули чергові п'ять бомб, ми всі вибігли на вулицю. Я опинився на подвір'ї під кущем. Літаки кружляють, а мені здається, що вони хочуть скинути бомби на нас. Літак то вниз, то вгору опускався наді мною. Думав про те, як болітиме, коли ця бомба впаде на мою голову. Закрив очі й відчув, як вони впали неподалік.

Вирішили з сусідами, що поїдемо в тухлю до Насті Волошин. Її всі знали як жінку, яка багато молиться. Думали в неї перечекати цю біду. Поселилися там. Зранку мене розбудили, щоб пішов подивитися на дорогу, що перетинає село. Побачив, як на американській техніці їде червона армія.

Військові шукали, де замаскувати техніку, бо німці ще бомбили. Тому ставили машини біля дерев у подвір'ї так, що зайти чи заїхати було нереально. Ми жили якийсь час на возі на сільському вигоні. Фронт рушив на захід, і тоді повернулися до своєї хати.

Фронт дійшов до Вісли й зупинився там до середини січня. В нас опинилися тилові частини армії, авіація. На наших пасовищах стояли два кукурузники. Пам'ятаю пілотів: Бойченко та Крижанівський. Коли вони ремонтували літаки, ми з хлопцями бігали дивитися. Пригощали пілотів яблуками, хоча вони й без того були ситі.

Червоноармійці харчувалися американськими консер­вами, але на них було написано російською "Свиная тушонка". Солдати викидали банки. Ми їх збирали й використовували під вазони.

Арештували за українську позицію. Били й катували

Фронт пішов на захід у січні 1945 року. Встановився новий кордон вздовж лінії Керзона. Нас віднесли до території Польщі. Після того почався новий жахливий період життя.

Нова польська влада була ліва прокомуністична, але діяло підпілля. Одні й ті ж люди могли працювати на тих і на других. Польська міліція арештувала мого батька. Він був свідомий українець, добрий господар. Тримали двох коней, у кращі часи було п'ять корів. Ще за німецької окупації батько передплатив мені журнал зі Львова "Малі друзі" українською мовою. Я читав про гуцулів і різне українське. Перед сном тато любив мені щось цікаве патріотичне розказати. Був начитаний, на виборах підтримував українські партії, які змагалися за місця в польському парламенті. Член "Просвіти", в хорі співав. Арештували його за українську позицію. Били й катували.

Автор: фото надав Володимир СЕРЕДА
  Батько Володимира Середи – Микола Андрійович (найвищий у верхньому ряду) співав у хорі в селі Ляшки Ярославського повіту в Польщі. Диригентом був Володимир Шумський (у центрі першого ряду). 1929 рік
Батько Володимира Середи – Микола Андрійович (найвищий у верхньому ряду) співав у хорі в селі Ляшки Ярославського повіту в Польщі. Диригентом був Володимир Шумський (у центрі першого ряду). 1929 рік

Ми ходили до священника. Мати просила, щоб допоміг звільнити батька. Ще до різних заможних і поважних односельців-поляків зверталися. Його відпустили живого. Тіло було покалічене. Казав, що били дошками, гострими палицями.

Із сусідом-поляком стосунки були добрі. Село довге, тягнеться із заходу на схід. У східній частині жили тільки українці. Вдень там панувала польська влада, а вночі – упівське підпілля. Ми жили в центрі. Як були сигнали, що можуть прийти й побити серед ночі, ми йшли спати в ту частину села. Про УПА я знав, що вони є. Раз бачив їх увечері. Мені чітко сказали, що я нічого не бачив і не знаю. Вони нас охороняли й пояснювали людям, що все йде до виселення.

Головною засадою угоди про евакуацію була добровільна згода. Польський режим агітував українців переселятися на територію Радянського Союзу. Це не дало результату. Тому з вересня 1945-го три окремі піхотні дивізії, вся прикордонна служба та міліція почали примусово виселяти село за селом.

Могли взяти підводу з кіньми й те, що в неї влізе

21 березня 1946 року на подвір'ї з'явилися польські солдати з представником евакуаційної комісії. На збори дали дві години. Могли взяти підводу з кіньми й те, що в неї влізе. Мали йти на край села. Там оформили евакуаційний листок на пожовклому папірці. Писали склад сім'ї, звідки й куди переїжджаємо, скільки майна беремо.

У супроводі польських солдатів приїхали за Сян у містечко Радимно між Ярославом і Перемишлем. Осіли біля залізничної станції у збудованих бараках без вікон і дверей. Мусили лишитися, бо товарні вагони, які нас мали везти, були в дефіциті. У тій місцевості було багато українофобів. Вночі сидимо по тих бараках, а вони стукають, щось у нас кидають.

Не знаю, скільки днів це тривало. Потім подали вагони, в кожен вантажили кілька сімей. У нашому були дві родини. В одній половині вагона їхали люди, а в іншій – за дверима – худоба. Зупинилися на станції Журавиця. З обох боків товарняка стояли ешелони з польським вугіллям, яке везли в СРСР. Нас відчепили. Жили у вагонах з худобою, чекали вільного паровоза. То була повна антисанітарія. Мати просила про допомогу в місцевих. Тато не міг, бо чоловікам було небезпечно виходити, могли вбити. На все життя запам'ятав запах того вугілля.

Через антисанітарію керівництво станції звернулося до Перемишля, щоб нас забрали. Знайшли паровоза нарешті – й ми поїхали. На кордоні радянські прикордонники шомполом тикали по наших речах – перевіряли, чи не веземо якогось упівця. Моя баба казала: "Та шо ви тут колете? Тут можна хіба вошей знайти".

Опинилися на території радянської України. Вночі проїхали Львів, велике місто, багато вогнів. На світанку був Тернопіль, а за ним – станція Великі Бірки, де нас вивантажили. По селах району почали шукати, де нас можна поселити. Переважно то були господарства, в яких колись жили поляки.

Нам випала доля притулитися в селі Байківці неподалік Тернополя. Після нашої рівнини то був гористий край. Земля чудова, чорнозем, а в Ляшках – одні піски. Для переселенців залишилися найгірші будинки. Хати з глини, малі вікна, дві кімнати й сіни. Отримали більшу кімнату, а в меншій була друга сім'я. Місцеві нас підтримували, допомагали харчами.

Умови були незвичні, тому й важкі. Ми в Польщі палили деревом, на зиму його заготовляли, бо був ліс. А біля Тернополя – безліса місцевість. Топили соломою, або брали дрова у знайомих, яких переселили в місцину із лісом. Нас рятувало, що поблизу було місто. Корову мали. Відмовляли собі, брали баночку молока й несли до Тернополя. Продавали й мали копійку, щоб вижити.

Радянські прикордонники шомполом тикали по речах – перевіряли, чи не веземо якогось упівця

Почалася колективізація. До нас приїхав мамин брат Іван Шумський. Як побачив, у яких умовах живемо, просив забиратися звідси. Біля Львова, мовляв, ще є вільні місця, можна щось знайти. Батько категорично відмовився переїжджати, бо йому сподобався чорнозем. Казав, що піску нанюхався в Польщі. До того ж він влаштувався столяром на будівництво птахокомбінату біля Тернополя. Я теж не хотів їхати, бо подружився із сусідським хлопцем.

Закінчив сьомий клас у сільській школі. Далі пішов вчитися в сусіднє село. Від хати польовою дорогою ходив по болоту, снігу. Криївки ще були, а поряд – районне управління НКВД. Якщо в якомусь із сіл убивали упівців, їхні тіла складали під будівлю. Так показували людям, що їх чекає те саме. Ми зі школи на них дивилися.

У комсомол вступати не хотів. Вважалося, що туди йдуть погані люди. Перед 10-м класом директорка школи казала батькам, що мені треба вступати. Бо не зможу продовжити навчання, не дадуть характеристики. Таки мусив.

Після 10-го класу непогано склав іспити. Від медалі директорка відмовила. Мовляв, почнуться перевірки, щось вилізе. Добре підготувався влітку і вступив до Львова. Там і залишився.

Зараз ви читаєте новину «"Тіла складали під будівлю. Показували людям, що їх чекає"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі