Щоб не било струмом, виступали на Гумових килимках
У старших класах мене зацікавила рок-музика. У ті часи Львів вважали однією з неформальних столиць рок-н-ролу. З початку 1960-х тут з'являлися перші біт-групи. Виступали на сценах заводських і профспілкових клубів під виглядом самодіяльних ансамблів. Апаратуру мали недосконалу, багатокілограмові німецькі гітари-"музіми" були успіхом. Іноді било струмом через мікрофон, тому виступали на гумових килимках.
Наглядові органи вимагали грати твори членів спілки композиторів. Таких мало бути 80 відсотків. Пильнували "націоналізм". За пісні українською мовою на одному зі всесоюзних конкурсів 1972 року розформували ансамбль "Арніка". А гурту "Вуйки" 1981-го заборонили виступати, бо після їхнього концерту вулицею рухався натовп прихильників і вигукував: "Нам хліба не треба – ми "Вуйками" ситі!" Міліція доповідала в КГБ: "Шла толпа и выкрикивала требования хлеба, масла и колбасы".
У часи "пєрєстройки" сформувалися напівпідпільні гурти: "Собача радість", "Гризайль", "Повторний карантин", "Скіфи", "Аптека" й інші. Серед них був і гурт "КооП" – "Кооперація Кабанів і Періка". Перік – то моє псевдо музичне. Ми створили низку рокових пісень з українськими текстами.
Виникла ідея зробити об'єднання неформальної молоді. 1986-го "Мефодій" із групи "Леви" з'їздив до Ленінграда, де виник перший у СРСР рок-клуб. Привіз статут, ми зробили документи. Комсомольці були в шоці – якісь патлаті маргінали "качають права". Але ніхто не заважав, пересцяли.
Мене обрали президентом Львівського рок-клубу. Це була перша офіційна "неформальна організація" на Західній Україні. За нами пильно наглядали комсюки. Але вони вже ні на що не впливали. 3 січня 1987 року в клубі заводу "Електрон" відбувся перший справжній рок-гала-концерт.
Комсюки, підтримуючи різних провокаторів, розпалювали чвари між музикантами. "Рок-тусовку" таки розвалили, але підім'яти не змогли. 17 січня 1988-го відбулися збори рок-клубу. Після бурхливих перепалок я сказав: хлопці й дівчата, я закриваю цю "контору", бо так, як хочуть комсомольці, не буде.
Створив незалежну Асоціацію рок-музикантів. Ми проводили концерти, в тому числі й дебют "Братів Гадюкіних" у Львові. Але брак коштів, бюрократизм і внутрішня анархія зводили все нанівець. Розпочинався великий переділ майна в колишньому Союзі. Зароджувався шоу-біз із бездумним "бум-бум". "Бунтарям" у цьому процесі місця не було.
У першій "Червоній руті" 1989-го взяв участь мій гурт "Воля". Я одразу почав якісь протести: чого комсюки живуть у готелі, а ми в гуртожитку, те-се. Словом, наривався. Але дипломантами ми стали. Мене викликали в арт-агенцію "Кобза", яка організовувала фестиваль: "А чи не хотіли б ви на нас попрацювати?" Немає питань. Рок-музику робити? "Та яка рок-музика, хлопче! Ви нам потрібні, щоб підняти трохи грошенят у Канаді. А з тих коштів відроджуватимемо кобзарський рух".
Не раз доводилося чути, мовляв, український блюз неможливий, як і негритянські галушки. Але я тоді ще трохи вірив у перспективи. Пізніше зрозумів, що некомерційний хард-рок в Україні – марна справа. Я одружився, жінка вагітна. Що вже бавитися в "махновщину"?
Створив музичний кооператив, теж перший у Львові. Але ж об'єктивні фактори нікуди не поділися, рекламної індустрії не існувало. У Винниках, скажімо, клеять афіші, а за годину всі зірвані. Бо місцеве керівництво так розпорядилося. На концерт приходять осіб зо 20. Ну, зняли ми 100–200 рублів. Окупили приїзд-від'їзд, оренди і трохи випили. От і весь бізнес.
1991-го зробив перший приватний журнал у Галичині "ФІРА" (фантастика, інформація, розвага, авангард. – Країна). Тираж – три тисячі. Вже розвалений "книготорг". Приходиш у кіоск: "ФІРА" є?" Немає. А вони всі десь під прилавком лежать. Кіоскерки-"асвабадітєльніци" ховали українські незалежні видання. Погас і журнал.
Почав писати статті для газет. 1990 року став автором і ведучим "Музичної толоки", першої нецензурованої передачі на Львівському радіо. Потім організував приватне видавництво "ФІРА-люкс". Придбали канадську експериментальну друкарську машину, знизили ціни. У нас вийшли дебютні книжки літгурту "Лугосад", "Енциклопедія курйозів", монографії, спеціалізовані журнали. Але все прибив проект "Книга рекордів України". Наклад надрукували в якійсь районній друкарні, а невдовзі звідти – купа піратської продукції за демпінговими цінами. І нічого не доведеш.
Почався завал із грішми, інфляція до тисячі відсотків. Банк із гаслом "свій до свого по своє", де тримав кошти, луснув. Приїхали якісь бандити: "Ми тєбя знаєм. Давай профінансіруєм. А ти будєш нам платіть 10 процентов". Кажу: "Віддам гроші з відсотком – і до побачення!" "Нєт, ми будєм в долє". Я в нерви: "Пацани, гуляйте звідси!" Тоді ж бюджет довго не приймали в Києві, наукові інститути, які були основними клієнтами, стали неплатоспроможні.
Трохи раніше дисидент і письменник Михайло Осадчий видавав журнал "Кафедра". Я там робив молодіжний додаток "Чортополох". Друкували уривки роману Влодка Яворського ("Радощі та муки Бориса Штоцького", перший роман про хіпі в СРСР 1970-х, який нещодавно вийшов книжкою. – Країна) і багато іншого. Осадчому з Канади надіслали комп'ютер, а там екран VGA І 256 кольорів! Я ту техніку освоїв "методом тику". За рік-два був самопальним гуру комп'ютерної графіки і верстальних програм. Почав працювати дизайнером.
Поет Іван Лучук у передмові до моєї книжки "У тенетах маразму" зазначив, що я написав 10 картин. Він думав, чувак має художню освіту, повинні бути картини. А я не мав жодної. Довелося надолужувати, написав десь 15. За деякі покупці давали 200–300 доларів, я ж не годився менше тисячі. Та якби й більше давали, не продав би. Мені ті картини, як діти. Малювати перестав, бо матеріали неймовірно здорожчали. Якби не запаси зі студентських часів, то не намалював би й того.
Я написав доста книжок, але мало з них надрукованих. Перша – "У тенетах маразму" про життя творчих людей. Це 1987-й, на кілька років раніше, ніж Андруховичева "Московіада", та й тема аналогічна. Але надруковано твір аж 2012 року. Часи були вже інші. Тоді ж вийшла "Ода Оріям", наративна історія, витримала кілька перевидань. Були пропозиції наукового захисту, але "пізно пити боржомі, коли нирки повідвалювалися".
Борода вже сива, але ще можна смикнутися. Наприклад, солідне видавництво запропонувало перекласти кількасот сторінок німецького тексту за стислий термін. А я останній раз мав справу з "дойче шпрахе" ще в школі. Однокласниця, перекладачка, категорично відмовляла від тої авантюри. Але півтора місяця каторжної роботи – і я впорався.
Веду даосистське існування. Що сталося, те сталося. Як казав один мудрий китаєць 2500 років тому: "Я не нарікаю. Небо знає мене".
3 
1
Коментарі