"Спочатку боялася політв'язнів. Пізніше тактовніших людей не зустрічала"

До 1917-го українки народжували напівстоячи

Восени у школу ходила босоніж, черевиків не мала. Жовтень тоді був лютіший, ніж тепер. Іду вранці, а на траві – паморозь. Ноги – червоні від холоду. Нам із дівчатами здавалося, що як іти задки, то буде тепліше – розвертаємося й ідемо спинами вперед. Одна парта була на 10 людей. Заходимо в нетоплену школу, сідаємо навпочіпки на лавку, щоб зігрітися. Учителька Ніна Никонівна підстеляє нам наші платтячка під ноги, щоб не закоцюбли. Так увесь день і сидимо, як кури на сідалі.

На зиму баба Настя давала чоботи-сап'янці. Вони були модні, але я не знала, як їх правильно взути. Мучилася й узувала один чобіт так, другий інак, та й чеберяла якось.

Зошитів не було, писали на газетах перами. Чорнильниці носили із собою. Вони звалися непереливайками, але часом розливалися. Мама пошила мені світлу полотняну торбу. Якось несла чорнильницю й таки розхлюпала. Не журилася: двоколірна торба – веселіша.

 

До початкової школи ходила за 4 кілометри. До середньої – 8. У старшокласників тоді наплічників не було. Я несла книжки в руках і всю дорогу читала. Досі не можу без читання.

Топили сміттям, соняшничинням і соломою. На горі була скирта мерви. Це перемолочена дрібна солома. Дерлася туди взимку. Мерва була у снігу, а я – без рукавиць. Нагрібала її, трішки просіювала й несла додому. Мерва не горіла, а тліла. Груба ставала ледь тепла.

Рід був великий. Удома ночувала не завжди. То до однієї тітки завітаю, то до іншої. Любила гостювати в бабусі Насті. У її сім'ї я навіть слова "зараза" не чула. Дід Панас, коли злився, казав "пся віра", "бісова душа" чи "кров невірна". Це була найгірша лайка. По-російському не лаявся. Натомість у батьковій хаті жив дід Микита, який 18 років служив у царській армії. Від нього нічого, крім матюків, не чула. У баби Насті й діда Панаса мені жилося як у Бога за пазухою.

Дід Панас на дух не переносив колгоспу. Ховався в лісах, щоб не вступати. Гітлера й Сталіна вважав однаковим злом. До кінця життя робив гарні дерев'яні ложки. За сучасними мірками, був фермером. Мав молотарку, корів, коней і 50 свиней. Усе забрали комуністи. Був завзятий пасічник. Кажуть, прокидався раніше за бджіл, стукав у вулики й казав: "Мухи, вставайте працювати!"

У родині діда Панаса було 10 дітей. Двоє загинули в Першу світову війну, один – у другу. Кожному з дітей дід Панас тримав по шість вуликів. Мед був у видовбаних із липи ємностях – липівках. Це надавало особливого смаку й запаху. Після закінчення сезону привозив кожному липівку меду. Недочував. В останню російсько-турецьку війну був гармашем. Якось не відкрив рота під час пострілу й частково втратив слух. Може, тому що не все чув, прожив 96 років. Помстився совєцькій владі довголіттям.

Баба Настя була богомільна, а дід Панас сумнівався. Баба постила, а дід крадькома шукав шмат сала в піст. Любив приказувати: "Якби мені така невістка трапилася, щоб не постила". Так і сталося з Марією, яку посватав син Дмитро.

На великі свята ходила з бабою Настею в церкву. Наш храм радянська влада зруйнувала ще на початку 1930-х, тож ішли в сусідню Медведівку за 18 кіломет­рів. Це було для мене свято.

Зранку робили домашню роботу. Я прибирала в хаті, мазала долівку. Бабуся поралася: давала їсти худобі. Виходили в обід і встигали на вечірню службу. Текстів не пам'ятаю, але хор співав гарно. Церковний інтер'єр не був надто пишний після німецької окупації. Спали в бабусиних знайомих. Відвідували ранішню службу, а тоді йшли додому.

Школяркою мала пристрасть до гральних карт. Після уроків сядемо з хлопцями під лісом і граємо. Якось про те довідалася бабуся й питає: "Хіба ти не знаєш, що всі твої дії на небесах у зошит записують?" Каже: "Ти ж наш рід ганьбиш". "А як мені спокутати цей гріх?" – питаю. А вона мені: "Роби багато добра людям". Пояснює: "Скільки нагрішила, стільки й доб­рого зроби. Що менше говоритимеш про зроблене, то ціннішим воно буде". Наступного дня йду зі школи. Бачу: старий дід зігнувся у три погибелі й везе дерть із колгоспу. Беру дідовий возик у руки й везу сама аж до його хати.

Улітку люди йшли на базар у Медведівку. Іде їх ватага – душ десять. Вертаються додому, спека, пити хочеться. Беру два відра води та й іду на гору, щоб їх напоїти. Хтось каже: "Спасибі", а хтось "Дай тобі, Боже, здоров'я", а я рахую: скільки ж це я добра зробила – мало чи багато.

Дядько Сергій був майстровитий. Міг зробити ліжко, шафу чи стіл. Навіть скрипки авторські робив. Грав на багатьох струнних. Голос мав тонкий і красивий. До війни співав гуртом із братами. Тітки теж співали, але коли брати заводили пісню – замовкали та слухали.

У ті часи діяв закон: коли селяни різали свиней, держава змушувала здавати їхні шкури. Щоб лишити їх собі, люди різали худобу потай уночі. Якось іду до баби Насті по дядька Дмитра, щоб той заколов нам свиню. Ідемо потемки, місяць нам підсвічує. Усю дорогу він співає. Він мав красивий тенор. Співає, як магнітофон, – одну пісню закінчить, починає іншу. А потім питає мене: "Чого ти не підспівуєш?" А я йому випалюю: "Бо не люблю українських пісень!" Не знаю, відкіля взяла це. Хтось навчив мене такої дурниці. Він повертає до мене голову й каже гнівно: "Зараз як підніму спідницю та дам тобі по сідниці, то зразу полюбиш!" Відтоді любов до вкраїнської пісні в мені не зникала.

Дядька Дмитра називали боровицьким соловейком. Хтось сказав йому: такий голос пропадає – їдь на проби у столицю. Він узяв свого голосистого приятеля Педюру – й подалися на Київ. Не знаю, чим їхали – може, у відкритому кузові вантажівки, але всю дорогу співали й частувалися спиртним на радощах. На ранок прийшли на проби, а голоси похрипли. Так закінчилася співацька кар'єра дядька Дмитра.

Був сонячно-туманний день 1943-го. Німці відступали обозом із машин. Я бачила, як відступає останній німецький віз. Незабаром радянські солдати в'їхали в село на конях. На возах стояли кулемети. Люди виходили, й дехто зустрічав своїх. Ми з мамою теж туди пішли з надією зустріти батька, але не судилося. Прийшли до бабусі й лягли на піл. Мама лежала й довго плакала.

У старому селі до затоплення й побудови Кременчуцької гідроелектростанції було мальовничо. Колгоспних корів улітку вивозили випасати на дніпровські острови. Моя мама Ганна працювала там дояркою, а батько Антон – бригадиром. У колгоспі працював ланковий Михайло, який був по вуха закоханий у маму, але вона вибрала бригадира. Михайло вернувся з війни, а от Антон лишився там назавжди.

Батько загинув у грудні 1941-го. Я спитала в баби Насті: "Стільки п'яниць вернулося живими, а мій зразковий тато – ні. Чому?" Та відказала: "Богові там теж потрібні хороші люди".

Батько був винятково чесний. Як став головою колгоспу, їздив у Чигирин на наради. Зими були суворі. Завгосп пропонував, аби батько вбрався в теплі валянки й бушлат зі складу. Тато тремтів з холоду, але їздив у куфайці й тоненьких черевиках.

Про Голодомор 1932–1933-го чула від мами. Розповідала, що вся родина вижила завдяки медові. Закопали його так глибоко, що совєцькі супостати не знайшли.

У Голодомор 1946–1947 років мені було 7 років. Матері рятували дітей від смерті, віддаючи їх в училища на навчання. Там було мінімальне харчування. Мого однокласника мати віддала в профтехучилище. Сама ж пухла з голоду. Наша мама пекла хліб із жолудів і варила борщ із лободи. Навчилася цього 1933-го. Посилала мене нарвати молодого жита, з якого пекла хлібці. Замішувала тісто, клала на капустяний листок і саджала в піч. Запах був божественний. Недавно пробувала повторити, але випічка не вдалася така запашна. Односельці рятувалися рибою. Готували з бур'янів, ловили ховрахів, їли клей із вишні, цвіт акації. Головне було – дожити до весни.

Якось до нас прийшла учителька й затята комуністка Наталя Герасимівна. Я тоді була в дев'ятому класі. Нав'язувала мамі облігації державної позики. Малу частку грошей повертали тільки тим, хто придбав виграшні білети. Мати каже: "Немає за що Ларису взути й одягти. У мене, крім кози, нічого нема". Тоді ця вчителька мені випалює: "Ми зробимо так, що ти нікуди не вступиш".

Якось мати каже: у школу не підеш, поможеш мені брати картоплю. Беремо, а вона мені: "Ларисо, ти вже гроші рахувати навчилася за сім класів, давай, у школу більше не ходитимеш". Сказала, що їй важко в колгоспі, то щоб я часом виходила за неї. Я погодилася, хоча перед тим пішки ходила в Чигирин за 25 кілометрів по книжки та шкільне приладдя. Тут підходить дядько Дмитро: "Ти чого не у школі?" Я радісно повідомила, що не ходитиму. На що почула: "Щоб завтра мені була у школі! Треба вчитися, а картопля почекає". Більше я школи не кидала.

Якось мама хворіла й не прибрала п'яти рядків колгоспної кукурудзи. Пішла за неї. Снігу було по коліна. Якраз свято жовтневого перевороту. Біля мене висів гучномовець, який транслював парад. Стало образливо: вони святкують, а мені руки мерзнуть на кукурудзяному полі. Поклялася собі втекти з колгоспу й поїхати вчитися.

У 1950-х діяв неписаний закон колгоспного рабства. Отримати паспорт і виїхати з села було майже неможливо. Хоч як дивно, поміг комсомол. Поїхала розбудовувати Донбас за комсомольською путівкою. Це було щось на зразок практики.

Їхало нас близько 700 людей. Цілий поїзд. Хотіла потрапити в шахту. Та того дня, коли ми виїжджали з Чигирина, Хрущов підписав наказ про виведення жінок із підземелля. Це для мене була трагедія – мрію бути шахтаркою зруйнували. Закінчила курси каменярів. Працювала в бригаді колишніх політв'язнів у Донецьку. Спочатку я їх боялася – не знала, чого чекати від учорашніх зеків. Утім, таких тактовних, розумних і освічених людей в інших бригадах більше ніколи не зустрічала.

Цеглу з колегами носила на ношах. Спершу будували невеликі двосімейні будинки, згодом – багатоповерхівки. Якби не стала лікаркою, могла б мурувати стіни.

Донбас кінця 1950-х дивував, але не завжди приємно. Контраст із Черкащиною був очевидний. Туди наїхало багато кацапні. Поводилися зверхньо: смикали за косу й називали бандерівкою. Якось не витримала. Зайшла в магазин і звернулася чистою українською. Сказали: "Мы не понимаем".

Коли помер Сталін, була у восьмому класі. Всю школу вивели на шикування. Директор розповів, що "вождя народів" більше немає. Я плакала, наче родича втратила. Публічно всі були у траурі. Лише дехто зі старших стиха між собою казав: "Туди йому й дорога".

 

Доки баба Настя була жива, я не була навіть жовтеням. Ходила в церкву й молилася з нею. Баба була неписьменна, одначе знала багато біблійних текстів. Коли вона померла, я втратила релігійну опору. Стала піонеркою, потім – ревною комсомолкою, а згодом – правовірною комуністкою. Втім, завжди пам'ятала, що Бог є. Коли по партійній лінії мене посилали на антирелігійну роботу, ніколи її не робила.

На Донбасі якось ішла з подругою залізничною колією. Комсомольські значки, як завжди, були на грудях. Зустрічає нас чоловік років 40 й каже: "Що ви нап'ялили ті значки? Повикидайте їх, то все – туфта!" У мене був шок. Побігла до секретаря парторганізації. Кажу: там якийсь засланий ворог комунізму замахнувся на святе. Секретар вислухав і каже спокійно: "Не звертай уваги. Ти красива дівчина, він вирішив позалицятися". Я тоді вірила в комунізм. Коли на партійних зборах казали, що ми живемо в країні рад, кращої за яку немає, в мене виступали сльози.

Реальність убила мою сліпу віру в комунізм. Якось поїхала на з'їзд молодих комуністів у Черкасах. Стояло літо. Учасникам поставили намети. В одних жили дівчата, а в інших – хлопці. Парубки заходили в дівочі намети та творили чудеса. Зрозуміла: тут щось не те. Згодом помітила на роботі: затяті комуністи декларують одне, а роблять інше. Було боляче.

Кавалерів у мене вистачало. Мій однокласник Петро служив у Ленінграді й писав листи. Приїхав у відпустку до батьків у Шабельники, а дорогою в частину заїхав до мене в Донецьк попри неблизький шлях. Зустрів мене на вокзалі – я відпросилася в бригадира. Оцінила його наполегливість. Наші мами хотіли, щоб ми стали парою. Коли вчилася в Черкасах, він відслужив і теж влаштувався в цьому місті. Ми трохи зустрічалися. Якось пішли на побачення в кіно. Мій друг після роботи забув поміняти шкарпетки. Запах убив усю любов.

Був іще один однокласник-залицяльник Василь. Ми вчилися у випускному класі та складали іспит із російської мови. Після екзамену він підійшов до мене і простягнув ручку. Трубчасту, яка закривалася з двох боків. Всередині була записка: "Ларисо, я тебе дуже люблю. Давай зустрінемося". Він був красень – високий і кароокий. Втім, згодом я визначила по його губах, що він слабохарактерний. Його губи не мали чіткого окреслення. Він ходив щодня до мене за 8 кілометрів. Прозустрічалися все літо. Сідали на спиляній груші й мріяли про те, як будемо студентами. Він поїхав учитися й писав гарні листи. Але я їх не бачила. Мати хотіла видати мене за Петра, тож ховала листи в запічок.

Коли вже була заміжня за трактористом Михайлом, топила грубу й полізла в запічок по сірники. Витягла стос листів. Коли прочитала, мені було боляче, образливо й невтямки. Через роки зрозуміла: мати хотіла мені кращої долі. Колишній мій обранець пристрастився до алкоголю. Спився й помер у 45.

Після університету працювала лаборанткою в Чигиринському тубдиспансері. Почала шукати бланки, щоб виписувати аналізи. Колеги кажуть: "Ми вже стільки разів їздили в типографію, але жодного бланка не отримали". Заспокоїла їх: підготуйте зразки, поїду та спробую домовитися. За два дні привезла їм машину бланків. Директором типографії був Олекса Тарасович. Перший раз він нічого мені не казав, просто надрукував бланки. Коли вони закінчилися, поїхала вдруге. Він надрукував замовлення й каже: "Буду з тобою женитися". Відповіла: "Ти спершу трохи підрости". Олекса був на пів голови нижчий за мене. Пропустив це повз вуха. Почав мені дзвонити. Я вже була розлучена, а він – ні. Кажу йому: "Що ти робиш? У тебе ж сім'я!" Розлучився – і ми створили сім'ю та перебралися до Канева. Там Олекса отримав нову роботу.

Щонеділі їздили з чоловіком і друзями відпочивати на другий бік Дніпра. Пливли човном. Я брала білизну для прання. Чоловік із друзями ловив рибу. Варили юшку. Олекса Тарасович умів пекти неймовірно смачні торти. Я навіть не пробувала перейняти ту кулінарну майстерність. Його фірмовим десертом був "Празький" торт. Олекса був швидкий у роботі. Щойно заколотив коржі, раз-два – й торт готовий.

Чоловік придбав пральну машину. Тоді це була рідкість. Вмикав її й вимикав, коли прали. Далі каже: "Вмикай сама". Удавала, що не можу запам'ятати комбінацію запуску. Машина тільки прала, полоскати й віджимати треба було самому. Любила, коли він піклувався про мене. Загинув Олекса трагічно: стояв на зупинці автобуса – і його збила машина.

Коли вчилася в медичному училищі, готувала себе: прийматиму пологи в селі самостійно. Так і сталося. Після навчання отримала направлення в сусіднє село Трушівці. Там завідувала пологовим відділенням фельдшерсько-акушерського пункту. За рік сама приймала 100 пологів. Тепер у Каневі стільки не народжується.

Наприкінці 1960-х доля закинула мене в Казахстан. На березі Каспійського моря два роки працювала акушеркою. Казашки зазвичай народжують удома й не лежачи, як у нас. Між одвірками чіпляють мотузку чи кріплять перекладину, за яку породілля напівстоячи тримається. Існує думка, що так пологи проходять легше. Кажуть, що українки до більшовицького перевороту 1917-го теж так народжували. Коли міністром охорони здоров'я став Микола Семашко, то запровадив пологові ліжка й норму народжувати лежачи.

У казахів є традиція дарувати акушерці килими з верб­люжої шерсті на знак подяки. Вони ними юрти утеплюють. Я не взяла жодного. Вважала, що брати з породіль дарунки – не по-божому. Якби брала, то могла б усю квартиру ними застелити. Тільки шарфик узяла домашнього плетіння. Не змогла відмовити, казашка засунула його мені в сумку.

Молоко верблюже жирніше за коров'яче. Почала його пити, коли народила Зою в Казахстані. Біля мене в палаті були породіллі-казашки, яким приносили молоко, й вони ділилися. Воно було поживне й тонізувало.

Могла лишитися на Донбасі чи в Казахстані, але не уявляла життя без рідної Боровиці.

Про те, що Україна стала незалежною, почула дорогою до Польщі. Ми їхали торгувати та стояли два тижні на кордоні. Нас не пропускали через якесь польське свято. Пам'ятаю: лежала долілиць на траві і хтось із наших сказав: Україна – незалежна. Мені знадобилася доба, щоб усвідомити це. Зраділа. Польська сім'я, в якій зупинялася на ночівлю, привітала мене. Розповіли, наскільки росіяни противні, бо вважають, що на них увесь світ тримається. Глава сімейства сказав мені: "Не думайте, що Росія дасть вам довго жити у спокої". Так і сталося.

Після аварії на Чорнобильській АЕС працювала в Чорнобилі. Це був 1988-й. Завідувала лабораторією місцевої поліклініки. Серед колег були й росіяни. Миршавий начальничок, який їхав сюди працювати з Камчатки, неодмінно віз із собою машиністку, коханку та прибиральницю. Українцям спершу було заборонено працювати в Чорнобилі. Пізніше дозволили, але влаштовувалися лише за великим блатом. Я змогла працювати в медично­санітарній частині тільки тоді, коли кілька працівників­-росіян пішло на пенсію. Така була політика.

Відчувала несправедливість совєцької системи. Якщо ти закінчив інститут у Дніпропетровську, тебе пошлють працювати в Ярославль чи Омськ. А у Крим і Донбас кацапню завозили. Перемішували народи – робили великий злочин. Учителям російської мови платили на 30 рублів більше, ніж учителям української.

Друга світова й російсько-українська – різні війни. Маємо нині національно-визвольну боротьбу, а тоді воювали у складі окупаційної совєцької армії. Це зовсім інша боротьба. Та й німці звіріли тільки тоді, коли партизани на них нападали. Тоді на околицях проводили акції відплати серед місцевих. Поза тим вони були людяніші за москалів. Німецький лікар ділився з нами, дітьми, своїм сухпайком.

Якби можна було відмотати життя назад, прожила б його трохи інакше. Не йшла б на біологічний, а одразу вступила б у медичний. Більше приділяла б уваги дітям.

Старша донька Зоя була моєю радістю. Моїм ангелом-охоронцем. Дитиною чоловік повів її в бібліотеку. Відтоді вона стала книгоманкою. Для неї книжка була відрадою. Якось побажала їй доброї ночі. За хвилину заходжу, а вона під ковдрою світить – читає. Вона ніколи зі мною не сперечалася. Нікому не бажаю пережити власну доньку. Кажуть, як минає рік після смерті, стає легше. Не стає. Зоя – це моя відкрита рана.

Донька, внуки та правнучка спонукають мене жити. Коли я хворіла після смерті Зої, донька Наталка приїхала з Черкас: полікувала, навела лад у квартирі. Майстер із ремонту холодильників не міг годину знайти, де вкручується лампочка, а вона за хвилину поставила. Коли прошу внука Владика купити ліки, ніколи не бере за них гроші. Як бачить, що мені важко, допомагає матеріально. Недавно він став батьком і любить свою доньку, а я радію правнучці. Лариса-молодша – моя права рука. А може, й обидві. Завжди відгукнеться й допоможе. Якось засиділася допізна, а вона заходить. Питаю: "Ти чого не спиш?" А вона: "Тебе стережу".

×