В Україні мало режисерів. Але найбільша біда – сценаристи, – каже актор Олексій ГОРБУНОВ
Про зустріч з актором Олексієм Горбуновим домовляємося чотири місяці. На початку червня він погоджується поговорити в музичному ресторані "Дежавю" – на столичній вул. Богдана Хмельницького. На стінах висять музичні інструменти, вінілові платівки, колажі музикантів минулого століття.
Сідаємо за круглим столом у кімнаті з приглушеним світлом. Замовляємо чай і капучино. Олексій Сергійович бере собі міцну каву.
– Давайте про творчість. Бо про політику не хочеться й згадувати, – каже.
Перепрошує, що переходить на російську. Так зручніше і швидше, пояснює.
– Відзняли півгодинний фільм "Травень" – про Київ. Я – продюсер і автор ідеї. Режисер-постановник – Віктор Придувалов. Із ним увесь квітень придумували сценарій і шукали гроші.
Давно хотів зняти кіно про Київ. Він для мене – схід сонця, Дніпро і куполи Лаври. Тато прищеплював любов до нього. Хоча сам із Сибіру. В Одесі навчався. Потрапив у Київ за направленням. Говорив: "Запам'ятай, із нього все почалося". Мама, українка з Луганська, просила: "Давай переїдемо в Москву". А він: "Я звідси – нікуди". Сьогодні я те саме кажу своїм дітям.
Нарешті ця дівчинка, Онука, написала – "Це моє місто". Рік слухав цю пісню. Розриває.
Де знайшли гроші на кіно?
– Фільм проспонсорували друзі з Америки. З ними я виріс.
Образливо, що за три роки спромігся тільки це зробити. І ще серіали "Одинак" і "Гвардія". Решту часу волонтерив з усією країною, виживав. У Москві на рік було п'ять картин у головній ролі, кращі режисери. Сценарії звідти досі надсилають.
Моє життя ніколи не було просте. Був двієчником, хуліганом, заробляти почав у 12 років, фарцував, у 13 – міняв долари. Всього сам добивався. А тут торік якби друзі не давали гроші, не знаю, як би витримав. Соромно було сказати цим під…сам при владі, що жерти нічого.
Олексій Сергійович на емоціях встає, виходить за двері. Секунд через 10 повертається.
– Мене Москва витягнула, коли спивався тут у 1990-х. Ті, кого там побачив, були найкращими в кіно. Після найкращих складно працювати з іншими.
У Львові, Івано-Франківську, Тернополі ще не було жодного мого концерту й спектаклю. Бо немає продюсерів, які це організують. Я готовий виступати хоч щодня.
Яких спеціалістів бракує в українському кіно?
– Акторів багато хороших, типажно різних. Оператори – шикарні. Вони завжди були в Україні такі, починаючи з Олександра Довженка.
Режисерів мало. Але найбільша біда – сценаристи. Не повірю, що на 40 мільйонів є лише Сергій Жадан і Наталія Ворожбит.
Любов – найкраще, що було і є в людей. Про це треба знімати. А в нас немає кіно про справжню любов. Хоча що таке Україна? Це стільки емоцій! Любові тут більше, ніж будь-де.
Траплялося жертвувати чимось заради почуттів і жінок?
– Звичайно. Багато в моєму житті доленосних поворотів було завдяки жінкам. Ада Роговцева взяла за руку й привела до Костя Петровича Степанкова. Я перед вступом у театральний читав їй вірші. Хотів до Ади Миколаївни на курс. Вона сказала: тобі потрібно до мого чоловіка.
У радянський час знявся в фільмі "Гу-га". Був його показ у Будинку кіно. До мене підійшла жінка – заступник міністра культури. Каже: "Олексію, чудова робота. Я вам її відзначу". Не зрозумів, що мала на увазі. Через місяць отримав звання заслуженого артиста УРСР і двокімнатну квартиру.
Куди зараз найбільше коштів іде в культурі?
– Не знаю, чи в культурі є гроші.
Коли востаннє розмовляли з чиновниками з Міністерства культури?
– Слава Богу, ніколи. Спілкуюся з військовими. З 23-річним обстріляним пацаном набагато цікавіше, ніж з артистом чи режисером.
Підтримуєте зв'язок із родичами в Росії?
– Мене ця війна розрізала навпіл. Півродини – в Росії. Старша сестра – в Москві. Дружина звідти. Там маса людей, яким я вдячний. Але для мене з війною батьківщина набула справжнього значення.
Хоча часто критикуєте її.
– Ми своє не вміємо цінувати. Булгаков у нас – незрозуміло чий письменник. Він у Києві народився. Весь світ про Київ знає завдяки Булгакову. Вертинський – наш. Пам'ятники Гоголю по всій Росії стоять. Тим часом він відтворив усю нашу ментальність. Чого росіяни досі зрозуміти не можуть Україну? Бо це – містична країна. Сюди не можна зі зброєю – пропадете тут.
Під час Революції гідності тиждень проводив на зйомках у Росії, тиждень – на Майдані. Мала вчиться у школі на вулиці Прорізній. Брав її прямо звідти з собою. Бачив 15-річних підлітків, які зі школи розносили майданівцям гарячий чай. Бабусі у шубах кололи бруківку. Тоді зрозумів: от у якій країні, як виявилося, народився і хочу жити. Все життя підсвідомо відчував, що вона така.
Україна – це Гузар. Його треба щодня замість політиків хоч по дві хвилини транслювати. І Філарета – теж. Він Яника застерігав: "Не здумай народ на Майдані розганяти". Не послухав. Хоча ті ж злочинці при владі – набожні.
Це не показуха?
– Вони відмолюють. Думають, що ікони золотіші, то ближче до Бога. Дуже хочу зрозуміти мотивацію цих людей – жирних, товстошкірих. Що ними рухає, крім страху, аби не пропало накрадене?
Але виросте покоління хакерів, яким зараз по 12 років, – і вони красиво заберуть у них все.
На вулиці Олексій Горбунов неохоче позує для фотографа.
– Фотографія – мука для мене як для кіношної людини, – каже перед камерою. – Важко позувати. Таке враження, ніби до стінки ставлять і в серце, сука, ножем залазять.
Прощається і заскакує у свій сірий Mitsubishi Pajero. Хвилин за п'ять повертається й дарує диск зі своїм фільмом.
– Оце кіно на моє 50-річчя зняте, – говорить. – Тільки дивитися без дітей. Там усе моє життя. Але матів багато.
4 
35413
Коментарі
1