Рейнджер уточнив: з України-Росії чи з України-України?

Переночувати в Йорданії можна лише в готелі або в бедуїнів

Зі студентських років подобалося ходити в гірські походи. Коли влаштувався на роботу, їздити в мандрівки часто не вдавалося: то не вистачало грошей, то – часу. Робота ви­снажувала, а платили мало. Дві ночі не спав. Думав, що в житті щось треба міняти. Написав інструкторам із гірського туризму, щоб узяли мене в команду. Один відгукнувся: "Їдемо за три дні". На роботі сказав, що захворів. Домовився, аби лікарі, з якими співпрацювала наша фармацевтична компанія, видали довідку в обмін на пробники медичних препаратів. Із туристичною групою поїхали в Карпати. Зима. Необхідного спорядження не мав, тому ноги постійно були мокрі, мерз. Але був щасливий, бо розумів: це – моє. Після цього вже не міг працювати в офісі.

2015 року все літо працював інструктором із гірського туризму в Абхазії. Сам поїхав розвідувати маршрут. Наприкінці травня в горах ще лежав сніг. Туристів не було. Зрідка зустрічав місцевих жителів. Більшість мали зброю. Було страшно. Та всі зустрічні виявилися доброзичливими й гостинними. Попереджали, що самому ходити небезпечно. Радили носити зброю, бо в лісах водяться ведмеді, росомахи, койоти. Якось ночував біля руїн пансіонатів Ауадхара (гірськокліматичний і бальнеологічний курорт. – Країна). До мене прибився кіт. Коли готував на багатті вечерю, почув шарудіння в кущах. Кіт завмер, а потім утік. Я зрозумів, що крізь кущі продирається ведмідь. Швиденько забарикадувався в одному з будиночків. За дверима добре чув кроки звіра, його важке пирхання. Поклав біля себе молоток і ніж. Усю ніч не зімкнув очей.

У Грузії разом із дівчиною спускалися однією з найнебезпечніших доріг у світі – з Омало в Кахетію, через перевал Абано. 80 кілометрів долали більш як 5 годин. Дорога вузька: дві машини не розминуться. З одного боку були гори, з другого – 2-кілометрове вертикальне провалля. По-справжньому моторошно стало, коли вздовж дороги з'явилися хрести й пам'ятні таблички. Розуміли: ми не господарі свого життя.

 

У Туреччині за останній рік був сім разів. Востаннє – у березні. Подорожував провінцією Ван – територією турецького Курдистану на кордоні з Сирією, Іраном і Іраком. Спочатку піднімалися на вулкан Немрут заввишки 2935 метрів. У його кратері є надзвичайно красиве лазурове озеро. Коли спускалися з вершини, сніг став рихлий. Під час кожного кроку провалювалися по пояс. Вирішили з'їхати зі схилів.

На 4-кілометрову гору Сюпхан піднімаються для акліматизації перед сходженням на Арарат. Біля підніжжя неподалік села на кілька хатин поставили намет. Уранці під'їхала машина. З неї вийшли чоловіки у військовій формі з автоматами. Ми подумали, що будуть проблеми. Але виявилося, що жандарми приїхали запросити нас на сніданок. Відвезли до будинку, де жили військові. Нагодували традиційними турецькими стравами й напоїли чаєм. Потім провели для нас екскурсію селом.

Уперше в Іран потрапив у період Рамадану – суворого посту в мусульман. У ці дні їдять лише фрукти й пісну випічку. Ми купували їжу вночі, аби не попадатися місцевим на очі з харчами. Алкоголь в країні заборонений. Під час сходження на гору Пік Точал зустріли місцевих туристів. Разом вирішили повечеряти. Раптом один іранець дістав із рюкзака дві банки пива, щоб нас пригостити. Потім поставив на стіл пляшку з білою духмяною рідиною – тамтешнім самогоном. На смак нагадував добряче зброджений виноградний сік.

У Йорданії переночувати в наметі неможливо. Або оплати номер у готелі, або селися в бедуїнів. Під час походу по каньйону Дана збиралися розбити табір неподалік житла бедуїнів у висохлому руслі ріки. Поряд була вода, багато сухих кущів і дерев – для багаття. Метрів за 50 зібралися жінки. Щось обговорювали й емоційно розмахували руками. Ми піді­йшли ближче, щоб спитати, чи можна купити в них кави. Вони стали вигукувати: "Маней-маней! Файф дінар!" Просили заплатити за ночівлю по 5 динарів із людини. На той час це було 7 доларів. Готові були віддати гроші. Але жінки сказали, що маємо поставити намети біля їхніх жител. Показали на місце поряд із курми й худобою. Ми зібрали речі й пішли геть. За метрів 400 надибали фешенебельний готель. Найдешевший номер коштував 200 доларів. Віддати такі гроші не могли, бо мали обмежений бюджет. Розбили намет подалі в горах. Та зовсім скоро нас знайшов адміністратор готелю: "Стояти з наметом тут, як і будь-де, заборонено. Селіться або у бедуїнів, або – в готелі". Після умовлянь дозволив залишитися. Але попередив, що нас може навідати рейнджер. Так і сталося. Він спитав, що тут робимо. Ми пояснили ситуацію. Він: "Нагодуєте м'ясом – дозволю залишитися". Зняли кришку з казанка й показали, що маємо лише кашу. Рейнджер спитав, звідки ми. Сказали, що з України. Він уточнив: "З України-Росії? Чи з України-України?" Коли почув, що з України-України, дозволив залишитися до ранку.

×