У реакторах виявили ваду. Але інформацію засекретили
У радянські часи студентів після захисту диплома направляли на роботу. Запропонували на вибір місце в науково-дослідному інституті в Подольську чи оператором на ЧАЕС. Я не міг вирішити. Запитав першу зустрічну дівчинку: "Куди дяді поїхати – у Подольськ чи у Прип'ять?" Вона обрала другий варіант.
Кілька тижнів вивчав документацію – мав скласти іспити, щоб отримати допуск до роботи. Два тижні мене, як і всіх працівників, перевіряв КДБ. Запити слали в інститут, на місце народження – ґрунтовно вивчали, чи надійний.
На ЧАЕС працював чотири роки. Спочатку – на інженерних посадах, потім став за пульт четвертого блоку. Мав три робочі дні й два вихідні. Моя середня зарплата – 340 карбованців. Пристойні гроші, хоч таксист отримував більше. Та й мої підлеглі мали вищі оклади. У СРСР більше цінували робітників, ніж інженерів. Їх вважали "гнилою інтелігенцією".
Жив у Прип'яті – за 2 кілометри від станції. Її добре було видно з вікон моєї квартири на восьмому поверсі. Щоразу дивився у вікно перед тим, як їхати на роботу. Зранку 26 квітня 1986 року цього не зробив. Випив кави й пішов. Ще не знав, що там уночі сталося. Вже на місці побачив зруйновану верхню частину четвертого енергоблоку 75 метрів заввишки.
Уночі спав міцно, нічого не чув. Очевидці розповідали, що під час вибуху щось протяжно шелестіло. Бачили, як над реактором піднявся промінь і пішла пара, розлетілися вогняні уламки. Хтось казав, що на якийсь час з'явилася підсвічена куля.
Мого напарника, який працював попередню зміну, на робочому місці не було. Вночі замість нього мали привезти на роботу мене, але вирішили взяти Марата Хашимова, бо він жив ближче. Марат отримав велику дозу опромінення. За кілька років помер.
Я привітався за руку з оператором реактора Леонідом Топтуновим, кивнув начальнику нічної зміни Олександру Акімову. Їх обидвох скоро не стало. Смертельна доза – 600 бер, а вони отримали по 1200. Я за день хапнув 120 бер, а допустима річна доза – 5.
Коли глянув на годинник, закляк. Думав, уже близько 15-ї, а минуло півгодини, як приїхав на роботу. У сприйнятті часу відбувся зсув.
Загинули шестеро пожежників і 20 ліквідаторів. У ніч вибуху їхнім завданням було гасити вогонь. Треба було знайти під завалами постраждалих, вивести їх у безпечну зону й передати лікарям. Врятувати вдалося всіх, крім старшого оператора циркуляційних насосів Валерія Ходемчука. Шукали до шостої ранку. Його тіло досі десь там.
Велику кількість устаткування треба було перевести в безпечний стан. Перемістити тонну мастила з бака у спеціальну аварійну ємність. Раніше достатньо було кнопку натиснути й воно зливалося. Після вибуху система не працювала. Довелося вручну відкрутити вентилі на трубах. Ті, хто це робив, загинули через високий рівень радіації.
Із генератора мали видалити водень. Якби він потрапив у повітря стався би вибух. Люди, які замінювали водень на азот, теж загинули від опромінення.
Ми мали зрозуміти, в якому стані реактор. Працівники бігали по блоку й вивчали обстановку. Коли хтось ступав на оголені дроти, його било струмом. Один потрапляв у приміщення із залишками хімічного диму, другий – радіоактивної пари.
Під час вибуху оператор турбінного залу Юрій Корнєєв був у величезному приміщенні заввишки 20–30 метрів. Побачив, що на нього падає бетонна плита, а за нею інша – вони валилися, як доміно. Юра зумів утекти. Отримав променеву хворобу, але лишився живий. Мешкає на столичній Троєщині. Кілька років тому переніс інсульт.
На реактор мали подавати воду, щоб охолодити його. Об 11:00 розвідка доповіла, що він зруйнований. Оператор Віктор Смагін віддав команду всім залишити четвертий енергоблок. Команда була правильна. Але ми не могли усвідомити, що більше не маємо роботи, хапалися за соломинку.
У мене був дивний стан – якесь недоречне піднесення, зарядженість, готовність зробити будь-що. Це називається радіаційна ейфорія. Через високе опромінення нервова система збуджується. Це швидко минуло й почало нудити.
Ми мали респіратори типу "Пелюстка", всередині якого була тканина Петрянова – висококласний фільтрувальний засіб. Він захищав органи дихання від аерозолю й радіоактивного пилу. Вночі вдягали протигази, а коли почали працювати – познімали. Було незручно, один одного майже не чули.
Чиновники з Москви дзвонили і благали до останнього не припиняти подачу води до реактора. Не могли повірити, що він зруйнований. Вода в резервуарах закінчилася о 10:00, тому вирішили подавати з річки. У другій половині дня я кілька разів приходив на пульт управління контролювати заповнення баків. Там уже нікого не було. Тиша стояла, як ніколи.
Ліквідатори, в яких погіршився стан, потрапили в лікарню. Більшість із них літаком доправили в Москву. Я почувався не так погано. Наступного ранку вийшов на роботу. Ще три дні працював за пультом третього блоку – розхолоджував реактор після зупинки. Це були мої останні дні на станції.
Всі відкриті ділянки тіла стали червоні, а шкіра під одягом набула густого коричневого кольору. Це була міцна ядерна засмага. Через три доби вона зійшла. Кілька днів було важко дихати – відчуття, наче грудну клітину стягнули гумою.
Одразу після аварії 200 людей отримали гостру променеву хворобу. 30 із них померли протягом місяця-півтора. Здебільшого в лікарні Інституту біофізики в Москві.
Постраждалі мали радіаційні й термічні опіки. Перші можуть проявлятися не одразу – шкіра спочатку червоніє, а потім чорніє. Гоїться важко, з часом може відновлюватися, бо у клітинах відбувається мутація. Я мав невеликий опік під правим оком – над респіратором. Через місяць він зійшов, а за півроку – знову почав турбувати. Потім заспокоївся.
27 квітня, поки я був на роботі, населення Прип'яті евакуювали. Коли повернувся в місто, людей там не було. Центральна вулиця – забита порожніми автобусами. За кілька годин вивезли 50 тисяч людей. Брали найнеобхідніше – документи, гроші, трохи одягу.
Операторам порадили переселятися один до одного, щоб не лишатися наодинці. До мене переїхав знайомий. Через кілька днів опівночі прийшов оператор з атомної станції і сказав: "Вітер повернув на Прип'ять, радіація різко збільшилася й місцями перевищує 1 рентген на годину. Треба вийти в центр міста. Біля магазину "Радуга" стоять автобуси. Вас будуть евакуйовувати". Взяли документи, гроші. Довго чекали, доки підтягнеться народ. Із міста поїхали після другої ночі. В когось із пасажирів на руці був електронний годинник – у той час такі були диковинкою. Показував час: 95 годин 79 хвилин. Радіація спричинила збій електроніки.
29 квітня о 4:00 нас привезли в піонерський табір біля села Іловниця (в Іванівському районі на Київщині, за 24 км від ЧАЕС. Після аварії жителів відселили в село Колонщина Макарівського району. Зняте з обліку 1999 року. – Країна). Там медики з Москви виміряли дозу мого опромінення. Пробув у таборі до середини травня. Займався господарськими роботами. Потім сказали оформлювати відпустку і їхати, куди хочу.
Подався у Київ до сестри, потім – у Ленінград до вагітної дружини. На Невському проспекті випадково зустрів колегу-оператора. Він перейшов працювати у КДБ, багато чого знав. Каже: "Тебе шукають. Усім, хто отримав більше 100 бер опромінення, терміново треба лягти на обстеження".
У липні приїхав у санаторій "Лісова поляна" на Житомирщині. Там працювали медики з Москви й Челябінська. Мене обстежували два тижні. У лікарняному листі написали, що за станом здоров'я мені заборонено працювати з радіацією. Але довідки не видали. ЦК КПРС постановило: променевих діагнозів не ставити. Так влада хотіла применшити кількість постраждалих. У середині травня Михайло Горбачов на телебаченні розповів про чорнобильську катастрофу. Сказав, що сталася серйозна аварія, 200 людей одержали променеву хворобу, але "ситуація під контролем, і хворих більше не буде". От "більше й не було". Насправді постраждали набагато більше людей.
Секретність стала однією з причин аварії. 1983 року стався інцидент на Ігналінській АЕС у Литві. В реакторах, як у Чорнобилі, виявили ваду: коли натиснути кнопку зупинки реактора, в деяких випадках він спрацьовував навпаки – різко розганявся. Але інформацію засекретили. Конструктори почали думати, як виправити дефект. Не встигли.
Вибух на ЧАЕС стався, коли оператор натиснув червону кнопку аварійної зупинки реактора. Є безліч ситуацій, коли це треба робити. Це як гальмо в автомобілі. Скоріш за все, це зробив оператор Леонід Топтунов або начальник зміни Олександр Акімов.
Спровокувати аварію могло і порушення запасу реактивності. В інструкціях є норма: якщо цей параметр стає менше 15, реактор треба зупиняти, бо він переходить у вибухонебезпечний стан. Яким був цей показник – невідомо, не було приладу, який би це показував.
Офіційна причина, яку в серпні 1986 року оприлюднили на засіданні Міжнародного агентства з ядерної енергетики, була інша: вибух стався через шість порушень, яких припустилися оператори.
Через кілька місяців мене викликали в КДБ і дали підписати документ – перелік відомостей про Чорнобильську аварію на трьох сторінках, які не підлягають розголошенню. Не мав права озвучувати справжні причини аварії, говорити про характер руйнувань, рівень радіації, дози опромінення і власне самопочуття.
Після аварії всі такі реактори в Радянському Союзі зупинили, щоб усунути недоліки, які призвели до вибуху. Поставили прилади, що показували запас радіоактивності, змінили начинку, пришвидшили роботу аварійного захисту. Раніше реактор гасився протягом 20 секунд, після модернізації – за 2–4.
Через рік провели дослідження на реакторі у Чорнобильській та Курській АЕС в Росії. Звіт на 80 сторінках КДБ засекретило, бо там було написано, що в деяких ситуаціях реактори можуть стати некерованими. Недоліків ніхто не виправляв. Реактори і далі працюють.
Після аварії повернувся у Прип'ять у серпні 1986 року. Коли автобусом проїжджали повз колючу огорожу, перший і єдиний раз защеміло серце.
5 
35413
Коментарі