вівторок, 07 березня 2017 12:35

"Посреди грязной комнаты сидит голая женщина, вся облеплена мухами"

У хоспісі під Києвом живуть 33 людей з окупованого Алчевська

– Когда приехал на мирную территорию, думал, что здесь заниматься стариками уже не буду. Была куча отмазок: куда их брать? За что содержать? Не успел опомниться, а у меня уже 15 человек собралось, – каже волонтер 41-річний

Олег Горбачов з окупованого Алчевська на Луганщині.

У рідному місті 10 років опікувався хоспісом для літніх "Допомога". Восени 2014-го з родиною переїхав на Київщину. Сюди перевіз і мешканців хоспіса. На батьківщині їм перестали платити пенсію, вікна у приміщенні повибивали снаряди, частину майна розграбували бойовики

  Волонтер Олег Горбачов гладить по голові свою доньку Юлію. 2004 року він створив в Алчевську на Луганщині хоспіс для літніх людей ”Допомога”. З початком бойових дій на Донбасі його мешканців перевіз у село Перемога Броварського району на Київщині
Волонтер Олег Горбачов гладить по голові свою доньку Юлію. 2004 року він створив в Алчевську на Луганщині хоспіс для літніх людей ”Допомога”. З початком бойових дій на Донбасі його мешканців перевіз у село Перемога Броварського району на Київщині

Будинок для літніх людей розташований у селі Перемога Броварського району. Від кінцевої зупинки маршрутки до нього – з кілометр. Розбита дорога з калюжами тягнеться між будинками і полем. На ній ще лежить сніг. Дме сильний вітер. Двоповерхова будівля з білої цегли нічим не відрізняється від сусідніх. На вулицю виходять чотири металопластикові вікна.

Олег Горбачов зустрічає біля зелених воріт. Невисокий, у коротко стриженому волоссі де-не-де пробивається сивина. У просторому дворі за вольєром шкірить зуби дворняга Фіона. Перед­німи лапами спирається на металеву огорожу, гавкає.

– Это хозяйский пес, – каже Олег. – Я бы этот дом в аренду не взял. Одна организация нам подыскала. Заплатили за первый месяц. Обещали помогать. Но на этом все закончилось. Каждый месяц надо отдавать 9 тысяч гривен. Счета на такую же сумму за коммуналку приходят. Недавно задолжали 18 тысяч за газ. Деньги помогали собирать волонтеры по всей Украине.

Если сравнивать с серой зоной, то у нас все хорошо. Да – неудобно, да – тесно. Но крыша не течет, тепло, еда есть.

На веранді стіни заставлені шафами для одягу. Перед ними на паркеті – два десятки пар зимового взуття. За дверима видно дві пачки памперсів для дорослих, картонну коробку з кілограмовими пакетами пшона й пару упаковок туалетного паперу.

Горбачов перевзувається у сині шльопанці. Під сірою спортивною кофтою видно синій реглан. Дерев'яними сходами піднімається нагору. На стіні висить дитячий малюнок із Наполеоном.

– Я рос в неблагополучной семье – ­родители выпивали, – Олег зупиняється на сходах між поверхами. Спирається на поручень. – Мама умерла, а отец куда-то исчез. Вскоре и сам начал выпивать. Докатился до самого дна. Прошел курс реабилитации. И начал помогать таким, как я.

Три года работал с наркоманами и алкоголиками. Как-то одна женщина привела своего сына. Попросила и ее приютить – дома у них не было. Потом пришла еще одна женщина. Ее сын вернулся с тюрьмы. Бил, отбирал пенсию, не пускал в дом.

Когда начал помогать этим старушкам, казалось, что таким образом могу загладить вину перед своими бабушкой и дедушкой. Они меня воспитывали, а я причинял им много боли. Понял это уже после их смерти.

На безіменному пальці Олега виблискує обручка. Він 15 років у шлюбі з Лілією, якій зараз 43. Хоспіс в Алчевську відкрили разом 2004-го. Взяли в оренду 1 га землі з трьома будинками. Одночасно там могли розміститися до сотні людей.

– За 10 лет через нас прошли полторы тысячи стариков, – розповідає Олег. – Как-то попросили забрать одну женщину. Когда зашел в ее дом, оторопел. Посреди грязной комнаты сидит голая женщина, вся облеплена мухами. Вонь передать словами невозможно. Пришлось ехать за респиратором и резиновыми перчатками. Вез ее в хоспис на своей "Волге". Машина потом несколько дней воняла, хоть круглосуточно стояла с открытыми окнами и дверями.

Еще одну женщину насиловал сын. Он отсидел в тюрьме. Дома с дружками выпивал. Вместе с ними издевался над матерью.

Часто приходят жертвы квартирных мошенников. Дедушка Вова жил в Донецке в трехкомнатной квартире, работал. После смерти жены решил разменять жилье. В агентстве ему подыскали однушку. Оформили договор с участковым. Через две недели к деду в новую квартиру пришли люди: "А вы кто такой? Квартира наша". Дед пошел в агентство, а его уже нет. Он к участковому, а там – совсем другой человек. На улице жил два месяца.

Часто дети приводят стариков. Как-то пришла женщина: "Я на работе, а маму одну оставить не могу. Боюсь, что газ включит".

Жил у нас дедушка. Имел пять сыновей. Но ни один к нему не приходил. Рассказал: "Мой отец умер в доме престарелых".

Двері відчиняє донька Олега Горбачова 8-річна Юлія. Зупиняється перед батьком і широко усміхається. Олег гладить її по голові. У Горбачових ще двоє дітей – 11-річний Ілля й Катерина, 13 років.

– Дети отлично к старикам относятся, – каже Олег. – Современных детей называю "гуглы" – все знают, но ничего не умеют. Когда были поменьше и мучили меня вопросами, отправлял их к нашим жильцам, чтобы им мозги выносили. Старики были рады. Дети – тоже, возвращались от них с кучами конфет.

  Валентина Кононенко (ліворуч) із села Жукова Балка в Амвросіївському районі на Донеччині живе у хоспісі три роки. Прийшла сюди після того, як її збила машина. У вільний час плете капці для тутешніх мешканців.  Наталія (праворуч) три роки жила в Донецьку на вулиці. У неї не було документів, рідна сестра від неї відмовилася
Валентина Кононенко (ліворуч) із села Жукова Балка в Амвросіївському районі на Донеччині живе у хоспісі три роки. Прийшла сюди після того, як її збила машина. У вільний час плете капці для тутешніх мешканців. Наталія (праворуч) три роки жила в Донецьку на вулиці. У неї не було документів, рідна сестра від неї відмовилася

Сходами піднімається 62-річний Юрій Миронюк. Обличчя чисто поголене, волосся – сиве.

– Ходил в магазин, – вітається з Олегом за руку. – Решил жену порадовать – купил шоколадку.

У хоспіс Юрій Миронюк прийшов 10 років тому. Тут познайомився з на сім років молодшою Оленою. 2010-го побралися.

– Дети от меня отказались, – розповідає Юрій Борисович. – Выгнали из дома. Восемь лет назад из Рубежного привезли Лену. Ее парализовало после инсульта. Мошенники украли документы на квартиру. Ждали, когда умрет. Олегу позвонил ее сосед.

Она сразу мне приглянулась. Держал ее руку в своей и читал стихи. Постепенно здоровье стало к Лене возвращаться. Через два года поднялась с постели, речь начала восстанавливаться. Как-то сказала мне: "Уже собиралась умирать, но благодаря любви воскресла". Я сделал ей предложение.

В трудную минуту Лена тоже меня поддержала. Перед эвакуацией из Алчевска я полностью ослеп. Пока не сделали операцию, она была моими глазами.

– В Алчевске у наших молодоженов была отдельная комната, – каже Горбачов. – Здесь им приходится жить на разных этажах – места мало. Чтобы купить дом, нужно 150–170 тысяч долларов. В нем смогли бы жить 50 людей.

Недавно одному мужчине, который ездит на Mercedes за 8 миллионов гривен, сказал: "Продай машину. Мы за эти деньги купим два дома. Забабахаем ремонт и твое имя на крыше напишем". Он только улыбнулся.

Недавно пошел к местным властям просить помещение. Сказали: "Пока здания нет, но будем думать. У нас один дедушка на остановке уже месяц живет. Вы его могли бы забрать?" Живет у нас.

В Олега дзвонить телефон.

– Я все понял, – каже у слухавку. – Сейчас уберут.

– Хозяйка звонила, она с нами на территории живет в отдельном домике, – каже. – У нас на 15 человек один душ и один туалет. Утром и вечером очередь выстраивается. Чтобы не ждать, старики на улицу бегают в хозяйкин туалет. Нагадил кто-то.

Крутими сходами Олег Горбачов спускається в підвал. Відчиняє двері у кімнату, де раніше була сауна. Горить тьмяне світло, тхне сечею. Стіни оббиті деревом. Щільно стоять вісім двоярусних ліжок. На нижньому дрімає повний чоловік. Біля нього стоїть інвалідний візок.

– 79-летнего деда Вову забрал из Нижнеторецкого несколько месяцев назад, – каже Олег. – Это крайний город, подконтрольный Украине. 200 метров – и уже позиции сепаратистов. Дед – слепой, неходячий, разговаривает с трудом. Власти о нем не знали. Пока кто-то из его знакомых не поехал в Днепр и не поднял там кипиш. Пенсию деда пропивали соседи. Ему приносили какие-то объедки, чтобы с голоду не умер.

На застеленому зеленим покривалом дивані грають у карти двоє чоловіків. Коли помічають фотографа, йдуть у куток. Зрідка поглядають, чи їх не знімають.

На крайньому ліжку з-за бильця виглядає 61-річний Микола Федоров. Сиве волосся коротко підстрижене. У чорних штанях і синьому светрі. Одна халява високо підкочена, права нога ампутована. На підлозі стоять ходунки.

– Два года жил в Красногоровке без воды и газа, – переставляє під стіну коробку з-під взуття. На ній стоїть нетбук із навушниками. Відсовується на край ліжка. Киває на звільнене місце – пропонує сісти. – Соседи воду приносили продукты. А я научился готовить в микроволновке. Даже борщ варил.

Когда началась война, жена с внуками уехали в Россию. Я отказался. У меня одна родина. Ее даже во время войны не меняют.

Стали ноги болеть. Когда правая гнить начала, в больницу сам пойти не мог. Соседей не просил – все равно на руках никто туда не отнес бы. Мечтал об одном – быстрее умереть. Выходил на балкон и ловил осколки. Просил Бога: "Только, чтобы сразу". Знакомая Ирина Петровна предложила поехать в Киев на лечение. На машине отвезла в Новоконстантиновку, посадила в поезд. В столице Олег Юрьевич встретил. В Киевском сосудистом центре ампутировали ногу.

Ліжко Миколи Федорова нагадує окрему кімнату – з усіх боків завішене одягом: чорна куртка, махровий рушник, спортивний костюм. Під стіною на поличці викладені електробритва, окуляри, пластикові судки, пачка смаженого насіння, шампунь, альбоми з фотографіями і збірка детективних оповідань Артура Конан Дойла. Над ними на цвяхах – дві маленькі ікони, дзеркало і ножиці.

– Работал сантехником, водителем, сварщиком, плотником, каменщиком, – каже Микола Володимирович. – Когда в Красногоровке один в квартире сидел, приходилось и парикмахером быть. Здесь всех стригу. Даже женщинам научился прически делать.

З третього поверху чути запах смаженої цибулі. У невеликій кухні 49-річна Тетяна Беляєва з Алчевська готує вечерю. Каштанове волосся заплетене колоском.

– Готовлю три раза в день, все свежее и вкусное, – перемішує засмажку у глибокій чавунній сковороді. – Супа варю 10 литров. Борща – 12. Его больше любят. Нравится нашим постояльцам тушеная картошка, манная каша и гороховый суп. Любят творожок, но его редко даем – денег не всегда хватает. Каждый день на обед готовим что-то из мяса: котлеты, голубцы или отбивные. Недавно заказали вареников. Говорю, если будете помогать, приготовим. Утром все на кухне собрались. Замесила тесто, они лепили. Наелись до отвала.

Тетяна Василівна засипає у каструлю рис. Перемішує дерев'яною ложкою. У хоспісі вона живе із сином 15-річним Олегом. Він навчається в столичному профтехучилищі.

– Семь лет назад случился ишемический инсульт, – розповідає про себе. – А потом – водянка. Все органы отказали. Врачи говорили, жить мне осталось, от силы, три недели. Муж бросил, когда об этом узнал. Не знаю как, но мне удалось выжить.

Когда вышла из больницы, умерла мама. Наследство оформить не успела, родственники отчима ее дом забрали. Судиться с ними – больше бы потеряла. Сына забрали в детский дом, а я пришла в хоспис с одним пакетом. В нем лежало постельное и куча лекарств. Четыре года назад сына забрала. Он стал колючим и злым. В 11 лет бросал пить и курить. Школу закончил с плохими отметками. Поступил в училище на портного. Радуется: в группе он и 26 девочек.

  Мешканець будинку для літніх людей у селі Перемога Броварського району на Київщині. Заклад 10 років тому організував в Алчевську на Луганщині Олег Горбачов. Нині місто окуповане бойовиками. Восени 2014-го хоспіс переїхав на Київщину
Мешканець будинку для літніх людей у селі Перемога Броварського району на Київщині. Заклад 10 років тому організував в Алчевську на Луганщині Олег Горбачов. Нині місто окуповане бойовиками. Восени 2014-го хоспіс переїхав на Київщину

На кухню човгає чоловік, років 80. Сідає на стілець. Поряд на стійці прикріплена основа для плетення маскувальної сітки. Мешканці хоспіса плетуть її щодня після сніданку.

– Еще 40 минут – и будем ужинать, – усміхається до нього Тетяна Василівна.

– Да я еще не проголодался, – відповідає чоловік. – Куда-то шел, но забыл за чем. Посижу – может вспомню.

– Хто там до нас прийшов? Ану кажіть, бо погано бачу! – кричить зі свого ліжка 75-річна Ніна Петрівна. Її голова замотана фіолетовою хусткою. З-під ковдри виглядають лише плечі у смугастій футболці. У хоспісі – три місяці. Страждає на амнезію. Сюди її привезла донька.

– Все хорошо. Василий Петрович пришел, – каже їй Олег. – Мы с ней каждый день знакомимся. Как она только на меня не говорит – Николай Павлович, Федор Владимирович.

Ніна Петрівна помічає фотоапарат.

– О, мене вже по телевізору показували, а тепер фотографіровать будуть? Ну, харашо. Запишіть – Ніна Петровна, 1941 года рождєнія.

Олег киває, обіцяє все занотувати.

Працює телевізор.

– Смотрите, какие мне красивые нитки Олег Юрьевич привез сегодня, – на своє ліжко біля вікна 75-річна Валентина Кононенко висипає білі, жовті й червоні клубки. На ній рожеві шкарпетки. На шиї жовте і синє намисто. – Крючком буду тапочки вязать. Уже штук десять вывязала. Всем дарю.

Валентина Олексіївна з картонної коробки на батареї дістає пару різнокольорових капців.

– Жила в селе Жукова Балка Донецкой области, – перед фотографом осмикує сукню і поправляє намисто. – Ни мужа, ни детей. С сожителем прожила 14 лет. В 2012-м его хватил инсульт. Пока в больницу доехали – умер.

Несколько лет назад шла домой с тачечкой – дровишки везла. Из-за поворота выехала машина. Я не заметила. От удара упала, тачка метров на 10 отлетела. Водитель даже не остановился.

Нога начала болеть, совсем трудно ходить стало. Соседка посоветовала к Олегу Юрьевичу обратиться.

Как весна приходит, хочется домой. У меня дом в селе, прекрасный сад: вишни, груши, яблоки, сливы.

Двері прочиняються. З паличкою, перевалюючись із ноги на ногу, заходить 74-річна Ніна Семьонкіна. Вона в окулярах. Крізь сіру шапку виглядає фарбоване руде волосся.

– Живу здесь 11 лет, – вмощується на край ліжка. На бильці складений її одяг. – В 2006 году поехала на заработки в Россию. Вернулась, а квартиры нет – мошенники подделали документы и на себя оформили.

У Ніни Михайлівни є син. З дружиною живе у Києві.

– Они – переселенцы, – каже вона. – Ездим друг к другу в гости. Забрать меня к себе не могут. Сами ютятся в однокомнатной съемной квартире.

Олег Горбачов за 10 хв має їхати на зустріч.

– Здесь живут 33 старика, – прово­джає на вулицю. – Почти все получают пенсию. Часть отдают в общий бюджет. Их ни в чем не ограничиваем. Все могут как угодно проводить время. Лишь некоторых на улицу не пускаем. Если заблудятся, найти их будет трудно. Некоторым помог восстановить пенсию, и они от нас ушли. У некоторых наладились отношения с детьми.

Один старичок пробыл у нас два ­месяца. К нему начала приезжать ­дочка. Через день-два навещала. Подолгу говорили в его комнате. Слышно было, как вдвоем плакали. Через месяц дедушка решил вернуться домой. Говорил: "Дочь поняла свои ошибки. Я тоже пересмо­трел свое поведение".

За 12 лет умерли 700 стариков. ­Хороню их за свои деньги. Часто никто проститься не приходит. Но бывают исключения. Как-то умер дедушка. На следующий день к нам приехали около 60 его родственников. Спросил: "А где вы были, когда он живой был?"

Зараз ви читаєте новину «"Посреди грязной комнаты сидит голая женщина, вся облеплена мухами"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 35413
Голосування Які умови миру і зупинення війни для вас прийнятні
  • Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
  • Замороження питання Криму на 10-15 років
  • Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
  • Зупинка війни по нинішній лінії фронту
  • Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
  • Ваш варіант
Переглянути