Ексклюзиви
Вівторок, 03 грудня 2019 10:10

Поряд були дві могили. Руки й ноги дітей стирчали з них, як палиці

В аеропорту Демократичної Республіки Конго немає вікон

16-річним підробляв у місцевій газеті містечка ­Ліхтенфельс, поряд із Бамбергом. Через п'ять років, коли в Боснії почалася війна, поїхав побачити все на власні очі. З мого міста якраз відправляли гуманітарний вантаж із харчами й одягом для біженців. Приїхали у Мостар. Місто зруйноване, багато людей залишилися без домівок, голодні вешталися вулицями. З гір поблизу лунали постріли. Я підготував матеріал і надіслав у Червоний Хрест. Їм сподобалося. Запропонували співпрацювати. Так почав їздити у зони конфліктів.

Найважчою була поїздка в Ефіопію 2000-го. Рік після неї не бував у гарячих точках. Сомалійці – корінне населення регіону Огаден – хотіли об'єднання з іншими областями, де жили представники їхнього народу. Коли сепаратисти вбили 70 працівників нафтового родовища, Ефіопія ввела війська в Огаден. Той рік був неймовірно спекотний. Бачив, як люди помирали без води та їжі.

  Тілль МАЙЄР, 47 років, фотограф, журналіст. Народився в німецькому Бамбергу 31 січня 1972 року. Батьки були соціальними працівниками, зараз – на пенсії. ”Родина матері мала чавуноливарний завод у Бамбергу. Прадід виступив проти нацизму. Одного разу сказав працівникам, що Гітлер приведе країну до світової війни. Хтось доніс у гестапо. Вночі його забрали до в’язниці. Походив зі старовинного роду, тому мер попросив не висилати його. Прадід мусив мовчати до кінця життя. Через те, що відмовився стати членом нацистської партії, контрактів не давали. Завод збанкрутів”. У 16 почав стажування в редактора місцевої газети. ”Працювати у видавництві можна було, маючи вищу освіту або досвід. Я пішов другим шляхом. У 21 рік вже писав для Die Welt”. Працює редактором у щоденній газеті Obermain-Tagblatt. Спів­працює зі Spiegel-online. Раз на рік викладає в університеті Бамберга курс для журналістів. Побував у понад 90 країнах. Зо три десятки відвідав під час воєн. ”Коли мені було 7 років, подивився телепередачу про війну. Був шокований, скільки невинних людей помирає. Спитав у матері, скільки коштує людське життя. Відповіла, що воно безцінне. Та про це завжди забувають”. Зняв кілька документальних фільмів, зокрема, й про Україну – ”Зима у Львові”, ”Для усмішки”. Видає книжки про подорожі. Останні – ”Бар’єр: зони”, ”Темні подорожі”, ”Донбас”. Мріє написати книжку інтерв’ю з поїздок на батьківщини диктаторів. Улюблений анімаційний фільм із дитинства – ”Небезпечні мандри” 1978 року. Щодня бігає, щоб бути у формі і вільно почуватися в бронежилеті на передовій. Неодружений. Живе у 100-річному будинку в Бамбергу, де мешкали військові під час Другої світової війни
Тілль МАЙЄР, 47 років, фотограф, журналіст. Народився в німецькому Бамбергу 31 січня 1972 року. Батьки були соціальними працівниками, зараз – на пенсії. ”Родина матері мала чавуноливарний завод у Бамбергу. Прадід виступив проти нацизму. Одного разу сказав працівникам, що Гітлер приведе країну до світової війни. Хтось доніс у гестапо. Вночі його забрали до в’язниці. Походив зі старовинного роду, тому мер попросив не висилати його. Прадід мусив мовчати до кінця життя. Через те, що відмовився стати членом нацистської партії, контрактів не давали. Завод збанкрутів”. У 16 почав стажування в редактора місцевої газети. ”Працювати у видавництві можна було, маючи вищу освіту або досвід. Я пішов другим шляхом. У 21 рік вже писав для Die Welt”. Працює редактором у щоденній газеті Obermain-Tagblatt. Спів­працює зі Spiegel-online. Раз на рік викладає в університеті Бамберга курс для журналістів. Побував у понад 90 країнах. Зо три десятки відвідав під час воєн. ”Коли мені було 7 років, подивився телепередачу про війну. Був шокований, скільки невинних людей помирає. Спитав у матері, скільки коштує людське життя. Відповіла, що воно безцінне. Та про це завжди забувають”. Зняв кілька документальних фільмів, зокрема, й про Україну – ”Зима у Львові”, ”Для усмішки”. Видає книжки про подорожі. Останні – ”Бар’єр: зони”, ”Темні подорожі”, ”Донбас”. Мріє написати книжку інтерв’ю з поїздок на батьківщини диктаторів. Улюблений анімаційний фільм із дитинства – ”Небезпечні мандри” 1978 року. Щодня бігає, щоб бути у формі і вільно почуватися в бронежилеті на передовій. Неодружений. Живе у 100-річному будинку в Бамбергу, де мешкали військові під час Другої світової війни

Мухамед Баркадл із родиною вів кочовий спосіб життя. Переходив від однієї зеленої зони до другої. Через посуху втратив майже все стадо. Лишилося дві кози. Він поховав 6-річного сина в ямі, яку викопав посеред пустелі. Поряд були дві інші могили. Руки й ноги дітей стирчали з них, як палиці, а голови були непропорційно великі.

2003-го поїхав в Ірак. За півроку потоваришував із місцевими. Мій тамтешній друг Хаді Омран був режисером. Усі називали його Омні. Разом знімали відео про Іракський рух Червоного півмісяця (міжнародна гуманітарна організація. – Країна). У ньому симфонічний оркестр грає на руїнах міста. Музика чергується з кадрами страждань людей. Показали це відео у багдадському готелі. За п'ять місяців терористи в'їхали туди машиною й підірвали. Лінії фронту в Іраку не було, передова – всюди. Снайпери на дахах могли застрелити будь-якої миті. На тій війні я втратив Омні. Йому було 40.

12-річна Шахед намагалася усміхатися, доки в наметі її оглядав лікар. Так почалося наше інтерв'ю. Її батько Фірас розповідав про 9 березня 2017-го. Тоді Шахед втратила 8-річного брата, матір і праву ногу. Родина жила в місті Мосул, яке контролює Ісламська держава. Там можуть відібрати життя за мобільний телефон. Сім'я хотіла втекти. Всіх, хто намагався це зробити, вбивали. Обабіч дороги на виїзді з міста терористи ставили машини з вибухівкою. Підривали їх, коли хтось намагався проїхати.

Після розмови з Фірасом я відчував, ніби несу тонну каміння. Того дня був близький до того, щоб перестати їздити на війну. Думав: "Якого біса я тут роблю? Це занадто". А потім: "А хто, як не я? У світі небагато людей, які готові бачити й розповідати про страждання".

У Південному Судані триває громадянська війна між народами нуер і динка. Воєнний конфлікт почався 2013-го через звільнення віце-президента Ріека Мачара, з народу нуер. Він був політичним опонентом тодішнього президента Сальваторе Кііра з народності динка. Перші повстали, бо у владних структурах практично не залишилося їхніх представників. Вони хапали цивільних, зачиняли в контейнері й підривали. Від масових зґвалтувань постраждали тисячі жінок. За весь час конфлікту загинули майже 190 тисяч людей. Кількість біженців досягла 700 тисяч. Мало не половина населення країни покладається тільки на гуманітарну допомогу. На всю державу є один психотерапевт (населення Південного Судану становить, за різними даними, від 8,5 до 15 млн осіб. – Країна).

Автор: фото надане Тіллем МАЙЄРОМ
  Військовий 72-ї окремої механізованої бригади 20-річний Петро разом із собакою Амуром веде спостереження зі своєї позиції у селищі Золотому на Луганщині. 3 листопада 2019 рік
Військовий 72-ї окремої механізованої бригади 20-річний Петро разом із собакою Амуром веде спостереження зі своєї позиції у селищі Золотому на Луганщині. 3 листопада 2019 рік

У народу нуер є традиція робити скарифікацію на обличчях жінок, коли ті виходять заміж. Шкіру прорізають голкою, щоб утворилися пухирці у вигляді крапок. Якщо ними вкрите все лице, це вважається красивим. Усе обличчя 61-річної Ребекки було вкрите пунктиром. Двоє її синів загинули в різанині через належність до народу нуер. Раніше жінка мала три крамниці у Джубі. Із сестрою Мартою перебралася до притулку охоронної зони ООН на околиці міста. Чотири стіни з побілених гілок, над ними гофрований залізний дах – це їхній дім. Ребекка постійно питає, чому Бог забрав дітей, а не її.

У В'єтнамі 2010-го я готував матеріал про хімічну отруту "Агент Оранж", яку використовували військові США під час війни 1961–1971 років. Для знищення джунглів її розпилювали на 1,8 мільйона гектарів землі. Листя з дерев осипалося. Ставало видно, де пересуваються в'єтнамці. У країні майже мільйон людей мають генетичні хвороби – це наслідки дії отрути. Жінки досі бояться народити інваліда.

Спілкувався з 42-річною в'єтнамкою, яка мала шістьох дітей. Одне немовля померло під час пологів. Решта були розумово відсталі чи не могли самостійно пересуватися. Жінка з чоловіком мусять працювати по 12 годин у полі. І доглядати дітей. Питав про найбільшу її мрію. "Щоб мої діти не хворіли хоча б один день", – відповіла.

Американці відмовляються брати відповідальність за розпилення токсичних речовин. Жодних компенсацій постраждалим не виплачували.

Авіалінії Демократичної Республіки Конго занесені до чорного списку європейських країн. Замість аеропорту – тимчасова будівля із трьох стін, замість вікон – фіранки. Коли приземляється літак, нічого не видно через пил. Працівниця змітає його віником. Там я летів внутрішнім рейсом. Вимагали купу документів, довідок, якщо чогось немає – гроші. Паспорт із п'ятьма доларами працівнику міграційної служби може вирішити питання.

Із Червоним Хрестом везли в Танзанію обладнання для очищення води. Через її відсутність за ніч країну могли покинути 100 тисяч людей – утікали в сусідню Уганду. Наступного дня мав летіти в інший табір біженців 4-місним літаком. Аеропорту там не було. Лише 3-метрова будка і посадкова смуга без асфальту. Зустрічати мене ніхто не приїхав. Швидко стемніло. Приготувався ночувати – заліз на дах будки, бо на землі могли бути змії. Аж раптом вдалині побачив машину місії ООН. Почав махати. Мене забрали.

У травні цьогоріч побував у Чаді. 20-річна Халема вийшла заміж у 14. Жила на одному з островів на озері Чад. Її чоловік приєднався до радикальної терористичної організації Боко Харам (відстоює побудову ісламської держави за законами шаріату. Виступає проти західної освіти, культури й науки, носіння сорочок, штанів, голосування на виборах. – Країна). Вижити в країні складно, а члени цієї організації завжди мають зброю і харчі. Халема тікала сім разів, але її повертали. Погрожували вбити. Її ще з однією жінкою та п'ятьма чоловіками змусили одягнути вибухівку й піти на найбільший ринок Чаду. Не втікала – всім кололи наркотики, що сповільнюють роботу мозку. Та підірвати себе, коли це зробили інші, не змогла. Стояла осторонь. Під час вибуху втратила обидві ноги. Живе у притулку. Носить протези, які надала Міжнародна організація інвалідів Handicap International. Намагається почати життя заново. Вчиться читати й писати. Мріє відкрити бізнес – продавати випічку.

2007 року вперше приїхав в Україну. Хотів написати книжку і зробити виставку про людей, які вижили в концентраційних таборах та ГУЛАГу. Відвідав медико-соціальний центр Червоного Хреста у Львові. Раз на два тижні вони приходять туди поспілкуватися, попити чаю, поспівати. Всі вони – м'які, добрі, не відчувалося ненависті й злості. Навіть до мене, хоч я з тієї країни, що запроторила їх до пекла. Для декого згадувати пережите було важко.

Автор: фото надане Тіллем МАЙЄРОМ
  Виснажений від голоду хлопчик стоїть серед пустелі в ефіопському регіоні Огаден, 2000 рік
Виснажений від голоду хлопчик стоїть серед пустелі в ефіопському регіоні Огаден, 2000 рік

Найстаршій жінці, яка вижила, зараз 101 рік. Ірина ­Б'єнко-Шуль роздавала листівки проти німецької окупації в центрі Києва. Півтора місяця провела в німецькому концтаборі Равенсбрюк, де її стерилізували. До кінця війни – у чехословацькому Цводау. Зараз живе сама. Історія пані Ірини та ще трьох жінок увійшла до фільму "Зима у Львові".

14 липня 2014 року син Наталії Нагорної Юрій загинув під Зеленопіллям на Донбасі. Тіло довго не могли знайти. Поховали через півтора року. Наталія – росіянка, багато років мешкає у Львові. З родиною не спілкується. Через різні політичні погляди ніхто не підтримав жінку, коли втратила сина.

Вирушаю в ті країни, про які мало хто розповідає. Так було і з Україною. 2017-го приїхав на Донбас. Спілкувався з бійцями на передовій. Більшість місцевих, із ким розмовляв, – проукраїнські, хоч про політику не говорять. Ніколи не був на окупованій території. Спілкуватися з військовим в окопі, а за два тижні говорити з бойовиками з іншого табору – було б нечесно.

Двох із моїх співрозмовників уже немає. У Бутівці загинула 19-річна Олеся Бакланова з 92-ї бригади. Навчалася в коледжі, була волонтеркою, пішла на фронт. Олеся мала ввічливу усмішку. Хотіла поїхати у відпустку, скласти сесію.

Вадим загинув в останній день перебування на позиції в Широкиному (старший сержант 80-ї десантно-штурмової бригади 46-річний Вадим Забава 3 червня помер унаслідок нещасного випадку. – Країна). Я дізнався про це через два тижні після нашої розмови. Тоді Вадим розказував, як 2011-го відпочивав із родиною в Широкиному. Згадував про орендований надувний човен-­банан, кафе, де обідали. Ми з ним ішли розбитим містом, що змінилося до невпізнаваності.

Дивувався, що в Авдіївці можна піти в магазин, а потім сісти в машину й за п'ять хвилин опинитися на передовій. Ніде такого не бачив. Вибухає граната, а хтось неподалік їде на велосипеді. Жінки саджають квіти на клумбах, щоб привнести щось хороше в жахливу дійсність.

У березні 2019-го мою виставку "Вражений" показали в німецькому Бундестазі. Героями світлин стали 12 людей із зон бойових дій по всьому світу. Одна героїня – з України. Живе в селі Кам'янка на Донеччині. Дві її доньки мешкають на непідконтрольній Україні території. Щоб побачитися, треба пройти 10 кілометрів. Інколи простояти по 8 годин на кількох блокпостах. Валентина має город, закручує на зиму помідори, огірки.

Війна стала частиною мого життя. Але не настільки, як у військових. Я втратив одного товариша і не вбивав. Час від часу вона знову кличе. І я їду.

Боюся наступити на міну. Це була б страшна смерть.

Війна не сниться. Але я переживаю кожну почуту історію. Думаю, через що довелося пройти цим людям. Якби відчув, що збайдужів до них, зупинився б.

Зараз ви читаєте новину «Поряд були дві могили. Руки й ноги дітей стирчали з них, як палиці». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 65
Голосування Чим закінчиться зустріч Зеленського і Путіна?
  • Нічим. Все залишиться, як є
  • Україна піде на поступки Росії
  • Путіна переконають зупинити війну
  • Зеленський погодиться вписати особливий статус Донбасу у Конституцію
  • Президент зрозуміє, що з Путіним домовитись нереально. На Донбасі почнуть будувати стіну
  • Домовляться про газ, але не про Донбас
Переглянути
Погода