Найкраща протиотрута проти бджолиних укусів — самогон

Батько до одруження з матір'ю жив у сусідній Богодухівці. Мав іншу жінку, але дітей у них не було. Були заможні — мали магазин, десятину землі, пару волів, коней, воза і плуга. Земля їм дісталася від діда — отримав її у винагороду за службу в Першу світову війну. Після розкуркулення батька з дружиною посадили до в'язниці на шість років. Посеред терміну йому вдалося втекти. Прийшов до братів, а ті повели до моєї матері — вдови Уляни. Її чоловік помер від болячки. Мала дочку. Стали жити разом. Народили трьох дітей. Перша дружина батька відсиділа термін і прийшла до нашої хати. Жила з нами два тижні. Батько й мати спали на полу (місце для спання в українських хатах. — Країна), а вона — на долівці. Якось та жінка гойдала мене в колисці. Мати не витримала: "Бери, Андрію, свою дружину та йдіть із хати. Люди сміються, що в Соколана дві жінки". Батько зібрав у торбину хліба і пішов із нею. А потім вернувся. Сказав: "Провів її. Не покину дітей".

 

далекі Родичі по матері брати Микола й Володимир входили до партактиву. У 1930-х були в бригадах розкуркулення. Чуже збіжжя собі в хату несли, ткані рядна й килимки, вишитий і по-панськи оздоблений одяг. Більшість людей одягалися убого, а їхні дочки носили білі сорочки з ажурною вишивкою рішельє. Коли доньку Миколи Уляну видавали заміж, мати наскладала у скрині всякого добра. Вона пішла за хлопця з родини Калашників у сусіднє Чевельча (село в Оржицькому районі Полтавської області. — Країна). Коли почала розбирати придане, свекруха упізнала свої ткані з квітами рядна. Уляна й двох місяців заміжньою не пробула. Вернулася додому із маленькою сумочкою. Жила самотньо, дітей не мала.

Коли німці прийшли в село, до хати постукав наш молодий солдат: "Дайте у щось гражданське перевдягнутися. Бо мене вб'ють". У хаті були тільки мама зі мною та трьома моїми сестрами. Дали йому батькові чоботи, піджак, штани з сорочкою. Пішов перевдягатися до сусідки, бо ніяково було. Вона нам згодом лише чоботи військові принесла. Весь інший одяг солдата її чоловік носив.

У сусідки баби Олександри в городі поранений солдат лежав. Напитися просив. Баба пішла до нього й чоботи зняла. "Навіщо вже тобі?" — спитала. Води так і не дала. Того солдата інша жінка виходила.

1941-го батько з братами Михайлом і Василем потрапив у німецьке оточення під Кременчуком на Полтавщині. Коли зрозуміли, що стережуть їх не пильно, надумали тікати. З трьома чоловіками непомітно відійшли. Тікали кукурудзяним полем. Коли далеченько вже були, батько згадав, що забув полотняну сумку. Надумав вертатися. Сказав: "Як прийду додому, Уляна з неї дівчаткам спіднички пошиє". Він так і не прийшов. У реєстрах учасників Другої світової війни значиться безвісти зниклим 2 лютого 1943 року.

1946-й і наступний рік були страшенно голодними. Відступаючи, німці спалили комору. Мати хотіла повіситися, щоб дітей забрала держава і вони вижили. Приготувала петлю, стала на піл, прочитала "Отче наш", а потім її наче щось повело — упала додолу. Більше не пробувала. Сказала: "Бог є".

Військові берці одягали з сестрою взимку до школи. Іншого взуття не мали. У мене уроки були до обіду, у Марії — після. Бувало, як затримаюся на ковзанці після уроків, мати прочухана давала, бо сестра до школи запізнювалася. Після трьох класів Марія навчання покинула. З меншою на три роки Дунею стала так само берцями мінятися. Чотири класи школи — це була уся моя освіта. Дуня п'ятий клас покинула, бо не було одежі до школи ходити.

На Різдво 1947 року перша вчителька Марія Павлівна Шишка задала нам вирізати з картону чи фанери фігуру чоловіка. Одна дівчинка завдання не виконала. Коли інші діти виклали на парти поробки, вчителька звернулася до неї: "Що, батько не дозволив, бо гріх? Бери ножиці і ріж негайно!" Дівчинка склала руки поперед себе на парті й мовчки опустила очі. Вчителька вихопила ножиці й ударила тупим кінцем по руці. Мала заплакала, а попід партою побігла калюжа. Марія Павлівна примусила її витирати сечу. А як дізнавалася, що хтось із дітей щедрує, у куток ставила.

Із 7 років мати стала віддавати мене в найми — в багатших людей дитину гляділа. Перший раз опікувалася хворим хлопчиком Миколою. Його мати не дозволяла на руки брати, то тільки колиску гойдала. Допомагала їй по господарству: їжу готувала, худобу порала. За це мені їсти давали, а матері — щось зі збіжжя. Якось господиня Галька Матвієнко пошила мені з полотна спідничку з підтяжкою через груди. Бузиною пофарбувала. Я так нею пишалася — розстебнуся було і показую, яка я нарядна.

Після наймів попросилася в колгосп. На вирощування тютюну взяли. Працювала за їжу, щоб не померти з голоду.

Дівоче прізвище у мене — Соколан. У чоловіка було таке ж. По батьківському роду ми троюрідні брат і сестра. Афанасій був кучерявим брюнетом, старшим на 10 років. Багато дівчат за ним сохли. Якось під час прогулянки сказав: "Їздив до Богодухівського попа питати, чи можна до шлюбу троюрідну сестру взяти. Відповів, що можна, тільки обряд коштуватиме дорожче". Залицявся півтора року. Передавав через подруг любовні листи. Ходив до мене, аж доки сина Володю не находив. Так і оженили нас. У 16 була вже дружиною і мамою. Старша на два роки сестра Марія не злюбила мене, бо вийшла заміж поперед неї.

 

Афанасій стриг чоловіків. Було прийде якийсь клієнт до нього на пострижини, а він після того усе присікується до мене: "Чого це він на тебе так дивився?" Селяни знали, що Хванько — ревнивець. Сусіди з нього кепкували: "Он твоя Ніна з Іваном у машині поїхала". Міг мене вдарити за це. Але марно, бо любила лише його.

1981 року на колгоспній пасіці вийшов рій. Сів на кущ сухостою, затопленого водою. Діяти треба було швидко, доки бджоли не полетіли геть. Чоловік, який працював на птахофермі поряд, дав мені гумові чоботи, рійницю (дерев'яний ящик із запахом меду, куди ловлять рої. — Країна) поставила на коліно. Рій почав іти в неї прямо по мені, а я не мала ні захисного одягу, ні маски. Вирішила підняти рійницю на голову. Хмара бджіл прямувала до ящика по моїх колінах, тулубі та голові. Уся була ними вкрита. Було лоскітно. Жодна бджола мене не вкусила.

Бувало, не одна сотня бджіл мене кусала — байдуже: я до їх отрути загартована. Часто працювала в халаті, але штанів ніколи не вдягала. Якось повз двір, де стояла з пасікою, їхав воєнком. Питав у голови: "Що у вас за колгосп такий? На вагах — жінка працює, навіть пасічниця — жінка. Ви хоч би їй штани купили. Ноги в неї красиві, але бджоли лазять — покусають".

Виїздили вночі на медонос. Один чоловік допомагав вулики возити. Був напідпитку. Одного впустив, і той розбився. Бджоли вилетіли і його покусали. Дали ще горілки. Самогон — народна протиотрута від бджолиних укусів. Байдуже йому було, навіть не запух. Колись сусіда Шурка Черінька укусила бджола — обличчя опухло, задихатися почав — зуби розщіпали, щоб линути горілки до рота. Тільки тоді відійшов.

Якось рій вийшов і сів на височенну акацію. Ми із сином надумали її спиляти, а потім загнати бджіл у рійницю. Сусід Яків Швидкий, злорадний дідок, стояв біля огорожі, казав: "Хе! Не здиймете! Не здиймете!" Спиляли деревину. До ройниці поклали рамку з молодим розплодом — щоб сильніший запах був — і спіймали. На другий рік із того рою розплодилася сильна медоносна сім'я. Казала тоді сусідові: "Ідіть, Якове, подивитеся, який хороший вулик!" Він матом загнув, рукою махнув і пішов.

Була п'ятою в районі за обсягами меду з більш як 30 колгоспів. Премію у 200 карбованців отримала.

Старшого сина Володю з чотирьох місяців садила до фанерної коробки — прив'язувала, обмощувала подушечками, пелюшками. Ніхто не сказав, що рано ще дитину саджати. Піду по молоко, немовля в коробці лишу, і годину можу в сусідки гуляти. Тепер думаю: яка я була дурна мати.

×