понеділок, 17 серпня 2015 14:51

"Неправильно – працювати заради грошей. Тоді не на тій хвилі, яка веде до розвитку"

– Тут Тарас Шевченко не раз бував. У сусідній Березовій Рудці в маєтку Закревських жив. Але наш американець строїть такий маєток, шо ого-го, – сміється водій дешевої іномарки.

Підвозить від полтавської траси до села Крячківка Пирятинського району на Полтавщині. Тут п'ять років живе з родиною музикант Юрій Фединський – громадянин Сполучених Штатів ­Америки. Купив хату-мазанку, вчить охочих майструвати бандури. Виступає з місцевим фольклорним колективом "Древо".

– Передасте американцю прівєт від газовиків. Коли газ йому врізали, то він нам на бандурі грав такі пісні довгі. Як вони називаються? – тре правою рукою потилицю водій. – О, думи! То я вас до самого двору підвезу. Не повірите, що в такому живе, хе-хе!

  Юрій Фединський, 40 років, музикант. Народився в місті Індіанаполіс на Середньому Заході США в родині стоматологів. Батько – американець ірландського походження. Мати – українка. Зараз розлучені. Прадід воював в УПА. Дід Юрій Фединський був адвокатом. Його переслідували – зрештою вони з дружиною емігрували до США. Закінчив музичний факультет Східнокаролінського університету по класу фортепіано. 1998 року переїхав до України. Мав тут єдиного родича – контрабасиста Адріана Фединського у Львові. Грав у київських гуртах ”Гайдамаки”, ”Карпатяни”, ”Хорея козацька”. П’ять роки тому перебрався з родиною до села Крячківка Пирятинського району на Полтавщині. Співає в місцевому фольклорному гурті ”Древо”. Також виконує думи. Любить ірландську музику. Має майстерню з виробництва традиційних українських музичних інструментів. Дружина Марія, 27 років, – ­будівельник за фахом. Виховують доньок-близнючок Адріану та Наталю, 3,5 роки, і 6-річного сина Мирослава. 17–19 липня організовує у Крячківці кобзарський фестиваль ”Древо роду кобзарського”. Досі не може отримати право на постійне проживання в Україні
Юрій Фединський, 40 років, музикант. Народився в місті Індіанаполіс на Середньому Заході США в родині стоматологів. Батько – американець ірландського походження. Мати – українка. Зараз розлучені. Прадід воював в УПА. Дід Юрій Фединський був адвокатом. Його переслідували – зрештою вони з дружиною емігрували до США. Закінчив музичний факультет Східнокаролінського університету по класу фортепіано. 1998 року переїхав до України. Мав тут єдиного родича – контрабасиста Адріана Фединського у Львові. Грав у київських гуртах ”Гайдамаки”, ”Карпатяни”, ”Хорея козацька”. П’ять роки тому перебрався з родиною до села Крячківка Пирятинського району на Полтавщині. Співає в місцевому фольклорному гурті ”Древо”. Також виконує думи. Любить ірландську музику. Має майстерню з виробництва традиційних українських музичних інструментів. Дружина Марія, 27 років, – ­будівельник за фахом. Виховують доньок-близнючок Адріану та Наталю, 3,5 роки, і 6-річного сина Мирослава. 17–19 липня організовує у Крячківці кобзарський фестиваль ”Древо роду кобзарського”. Досі не може отримати право на постійне проживання в Україні

Посеред двору Фединських – велика пісочниця з іграшками. Низька білена хата має металопластикові вікна. В сінях – кілька пар дитячого й дорослого взуття.

– Ой, у мене сьогодні важкий день. Відходжу від вчорашнього – брали участь у святі сусіднього села, – Юрій Фединський зустрічає босий на порозі хати.

Говорить з акцентом. Він у просторій білій футболці й джинсових шортах, худий, на голові – купа білявого кучерявого волосся.

У світлиці за довгим столом сидить чорнявий молодий чоловік. Це Святослав, музикант і учень Юрія. Вже з тиждень живе у Крячківці, майструє собі бандуру. За піччю облаштована кухня з холодильником і раковиною. До старої хати господар провів воду.

На сушарку розставляє вимитий посуд струнка 27-річна Марія, дружина Юрія. Поруч бігають доньки-близнючки Адріана та Наталя, 3,5 років. Родина щойно закінчила снідати – на столі залишки хліба з маслом та горнята з чаєм.

– Вчора з "Древом" увечері поїхали виступати до сусіднього села, – господар сідає під іконою Юрія Переможця у вишитому рушнику. – Дорогою пилюки надихалися, бо відкрито в бусі позаду, газ іде. Після таких 20 хвилин задоволення важко бути на сцені веселим і співати. Але я змусив себе веселитися.

Ще довелося вживати багато алкоголю.

У нас від цього відмовитися ніяк.

– Я-то можу. Сказав: горілки – ні, – грюкає кулаком по столу Юрій. – Бабусі: "А вино? Це "Кагор", Юрко, церковне". Тільки погоджуюся на одну стопку, з'являється й друга. І повну треба випити зразу. Кажу: вино ж так не п'ється. Я мав такий стрес від цього совкового дурдому, що й не помітив, скільки випив. А тоді – все. Аж жінка, що наливала, сказала: "Все, тобі більше наливати не буду".

Марія чула від пирятинських і полтавських чиновників, що вони вже склали на нас плани. Щоб ми переїхали до Полтави. Марія викладатиме якийсь спів і гру на бандурі. Хоча Марія на бандурі не грає. Та що там – вони не відрізняють бандуру й басолю.

Чому чиновники вирішують, що вам робити?

– Останні п'ять років робили так, щоб ми ніде не виступали, були в ізоляції. Інший спосіб нас задушити – це прийняти до себе. Коли ми просили зробити кобзарський концерт у Пирятині, звести виконавців з пів-України, нам сказали: звісно, беріть будинок культури, проводьте. Але половину концерту виступатимуть наші діточки, а решту часу балакатимуть наші політики. Полтавщина – це величезний культурний вакуум.

Саме тому ви живете тут?

– Що може бути краще для дітей і родини? – Юрій показує рукою на відкрите вікно. З вулиці доноситься спів птахів, видно гілки крислатого абрикоса. – До цього

жив у Києві в приватному секторі. Майстерню мав у гаражі. Була холодна зима. Сиджу, майструю, руки мерзнуть. Промайнула думка: я вже 10 років у Києві, маю досвід гри в кількох колективах. Який розвиток мене тут чекає? Створити ще один етнопроект? Потім вмовляти хлопців ходити на репетиції? А я вже мав сина. Для мене це великий стрес, щоб діти росли в Києві. Там дуже важка атмосфера. Вирішив їхати на Полтавщину до бабусь із "Древа". А в разі якоїсь революції – зможу швидко дістатися столиці.

Передчували Майдан?

– Було яскраве відчуття, що не маю їхати далеко від Києва. І війна з Росією теж була в голові постійно. А якщо місто бомбитимуть? А в нас є бомбосховище. Друзі з Києва могли би тут жити, ми б їх годували.

  Доньки-близнючки Юрія Фединського Наталя й Адріана граються на подвір’ї  із сусідкою (по центру). Дружина Марія спостерігає за ними
Доньки-близнючки Юрія Фединського Наталя й Адріана граються на подвір’ї із сусідкою (по центру). Дружина Марія спостерігає за ними

Ваше захоплення кобзарством почалося в Штатах?

– Так. Почув музику капели бандуристів. Після Другої світової війни вони виїхали з України до Америки. Мама купила їхні записи. 10 років займався традиційною бандурою. Аж поки не зрозумів, що виріс із того середовища.

Якраз познайомився з Сашком Ярмолою з "Гайдамаків". Тоді до Нью-Йорка дійшов їхній диск. Запропонували приєднатися до них в Україні. Це був прекрасний час. Але шести місяців з ними було досить. Відчув, як почав деградувати у важких умовах роботи й життя. Створив проект "Карпатяни". Через п'ять років почався застій.

Але це був шалений досвід. Звик, що маю кудись їхати на гастролі. Коли молодший – це захопливо. А з родиною не хочеш нікуди. Гроші – не головне. Вони тільки заважають. Бачив в Америці життя мого тата. Він тримає стоматологічну клініку. Родина мешкала в чотириповерховій хаті, де кожен ізольовано жив на своєму поверсі.

Але ж трьох дітей треба піднімати на ноги?

– Якщо живеш правильно й робиш те, що любиш, тоді Бог сам забезпечує – через гарний врожай, скажімо. Маємо чорноземи. Посадили й живете цілий рік з цього. Цукор, крупа, молоко в сусіда – це дрібні кошти.

Рідні саме через це не зрозуміли ваш вчинок – оселитися в Україні та ще й в селі?

– Рік тому їздив до Америки на весілля сестри. Вона шептала родині свого чоловіка й показувала пальцем на мене: то Юрко, він – комуняка, – Фединський витримує паузу й тяжко видихає. – Вони просто не розуміють – як жити, не шукаючи долари.

Людей цікавить, із чого живу. Робить на замовлення інструменти, думають. Ні. Я перестав брати замовлення, бо потім виникає спокуса швидше зробити – адже людина чекає. А якщо вийде халтура? Можу продати інструмент готовий, якщо мені не потрібен. А ні – запрошу людину, нехай сама зробить. Буде тут безкоштовно жити, Марія годуватиме.

Був у мене один студент, програміст. Його роботодавець – у Кремнієвій долині (регіон у Каліфорнії, де розташовані найбільші світові ІТ-компанії. – "Країна"). Живе в Києві. Добре заробляє, літає по світу. Півроку тут майстрував. Потім каже: більше не буду програмістом, буду майстром. Однак згодом передумав – треба й майструвати, і трохи займатися програмуванням. Неправильно – ­працювати заради грошей. Ти тоді не на тій хвилі, яка веде до розвитку.

Як в Америці планували своє майбутнє?

– У 5 років був переконаний, що стану успішним бізнесменом. Бо мав приклад батька. Хоча він не любить стоматологію. Зараз батько приїжджає сюди, каже: "Юрку, ти правильно робиш. А мені вже запізно щось змінювати". Він на пенсії, має 65 років. Однак купив у селі хату, щоб більше тут бувати. Хоча має пару мільйонів у банку, будинок на пляжі з двома басейнами. Тепер хоче його продати. Кажу: адже це твоя мрія. Він: так, туди приїжджає родина, але нема між людьми того зв'язку, який побачив тут. Приїде сюди за тиждень. Будемо йому ями копати на злив.

Батько готовий до важкої фізичної праці?

– Так, його батько тяжко працював на землі. Став лікарем, потім – професором університету. Тато також всього сам досяг.

Коли відчули, що маєте українську кров?

– Моє прізвище від народження – Бревер, татове, ірландське. В університетські роки став підписуватися маминим – Фединський. Це моє рідне. А Бревер – завжди мав відчуття, що це не я. Перший сигнал був, коли почув українську. Вдома розмовляли англійською. Коли приходили до бабусі й діда, я не розумів їхню українську. Але це були найближчі люди. Почалося усвідомлення, що є татова американська цивілізація, а є мамина – українська. Я мусив вибрати між ними.

Перед переїздом в Україну як уявляли її собі?

– Чув, що тут кояться страшні речі. Але поїхав. Через свою українську орієнтацію втратив контакт з американськими однолітками. Брат і сестра намагаються не думати, що вони наполовину українці. Так само мама. Навіть бабуся: "Я цих людей не знаю, вони всі – зрадники, вбили мого тата".

Через це ваша матір не приїжджає в Україну?

– Мама хоче, але не має грошей – відколи розлучилася з татом. Вона не є багатим стоматологом. Свою роботу ненавиділа. Тому відмовилася від неї. Гадаю, в неї є страх: якщо зробить крок сюди, назад кроку не буде – тут і залишиться. А там – діти й бабуся.

  У хату з глини та солом'яних тюків Юрій Фединський вклав зо дві тисячі доларів. Тут матиме музей кобзарства і проводитиме репетиції
У хату з глини та солом'яних тюків Юрій Фединський вклав зо дві тисячі доларів. Тут матиме музей кобзарства і проводитиме репетиції

Наша родина зараз має велике випробування, гниє з середини. Сім'я бабусі – зі Східної України, переселилися до Денвера. Художники, прадід малював ікони. Вирішив зберегти українську культуру в Америці. Створили родинну галерею в центрі Денвера. Це – великі гроші.

Але по тій лінії нащадків не залишилося. Єдиним був дядько, який помер. Коли я навідував Америку, він сказав: "Я тобі все віддам. Але маєш побудувати музей. ­Нехай у Крячківці. Тоді всі родинні роботи повернуться в Україну". Я відповів: "Нема проблеми. Все одно будуватиму музей кобзарства. Зроблю його трохи більшим. Уже дослідив технологію будівництва – з тюків, глини". Він: "Яка глина?! Візьми хороші матеріали. Гроші – не проблема".

Я повернувся в Україну. Починається Майдан, гинуть люди – який музей? Дядько помер, так і не склавши заповіт. Хоча бабусі й мамі відомо, що він планував передати спадок мені. Але як це – замість того, щоб розділити майно між членами родини, він усе віддає зраднику, який втік в Україну. Родина нічого не хоче мені віддавати. Краще продати чи подарувати, щоб як меценати платили менші податки.

Українці вас прийняли?

– Їм важко зрозуміти, як людина все залишила там, а приїхали сюди на ніщо. Часто буває гірко, що мене не сприймають за свого. Запитайте в селі, де живе Юрко Фединський. Не кожен скаже. А де живе американець, знають усі.

Юрій пропонує показати господарство. Через моріжок на подвір'ї веде до ­недобудованої глиняної хати.

– Будинок за екологічно чистою технологією, – заходить усередину. – Хотів ство­рити місце, де можуть жити студенти, а не спати в пилюці на підлозі в нинішній май­стерні. Також показуватимемо тут готові інструменти, проводитимемо репетиції.

Це поєднання американської й української технологій. Американці зараз будують такі хатки не через дешевизну, а тому що вони зберігають тепло і є екологічно ­чистими. Там солома коштує дорого. А тут пішли в поле і взяли. Пісок привозимо з-за річки. На будинок витратили зо 2 тисячі доларів.

Юрій стукає по стіні кулаком. Звідти відлунює звук пустої середини.

– Це – тюки соломи, помазані глиною. Все дихає. Поставимо маленьку грубу. Хоча на зиму буде достатньо й електричної печі.

За десяток кроків – майстерня. Юрій зі скрипом відкриває важкі дерев'яні двері. Стіна праворуч завішана готовими інструментами та дерев'яними заготовками бандур. Святослав на столі довбе човником бандуру з клена. Фединський лишається у майстерні подивитися за роботою учня.

На подвір'ї в тіні абрикоса стоїть грубий дубовий стіл. За ним Марія в хустині готує обід: на дощечці дрібно ріже помідори, огірки й зелень – буде холодний борщ. Дружина Юрія виросла в Полтаві. Познайомилися на весіллі спільних друзів.

– Спершу ми з Юрком півроку жили на дачі в Білогородці, – розповідає жінка. З її вуст не сходить легка посмішка. Очі опущені. Під час розмови не перестає дрібнити цибулю. – Топили грубу. Потім переїхали до Києва, в приватний сектор. Там була маленька діляночка. Вистачило, щоб посіяти кабачки.

До Марії підходить донька в панамі. Показує розчепірені, замурзані пальці. Жінка наказує помити їх біля колонки посеред двору.

– Юрко не займається господарством. Вирішив, що його завдання – майструвати, грати, передавати свої знання іншим, – каже Марія і йде завершувати приготування обіду в хату.

Її місце на лаві займає Юрій.

Важко було знайти в Україні дружину-однодумця?

– Дуже. Шукав сім років. Однозначно хотів українку. Оцього "Чи ти будеш моєю жінкою?" – не було. Знав, що Марія нею стане – і все, – дивиться на дружину, яка ставить на стіл каструлю з холодним борщем.

Доньки несуть із хати ложки. Розкладають із брязкотом на столі.

Були моменти відчаю, коли хотілося повернутися до Америки?

– Після першого року тут із тугою дивився на літаки, що летіли з Борисполя. За рік самостійного життя був, як побитий. Скільки горілки було в мене за цей час влито! Я таки кілька разів тікав в Америку. Аж поки не став дивитися на неї інакше. Зараз мене не тягне ні в Київ, ні в Європу, ні в Америку. Цей світ, що маю, – ідеальний.

Рік тому був у Штатах. Попросили виступити на заході для української діаспори біля Метрополітен-­опера в Нью-Йорку. Організував усе мій дядько. Пропонував зіграти щось на зразок "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці". А я вперся – тільки дума. Це серйозний жанр, козацький транс, коли ніби йдеш полем битви. Одна не менше 10 хвилин. Дядько сказав: "Юрку, 10 хвилин одна дума – американці цього не зрозуміють. 5 хвилин – і крапка". Я пообіцяв щось викинути, але зіграв усе. Напевно, більшість не розуміли, але слухали. Однак дядько так гнівався на мене, що я відмовився у них ночувати. Опинився без грошей на вулиці. Не міг навіть сісти без квитка в автобус, щоб доїхати до знайомих. Дійшов до великої автобусної станції на Мангеттені, шукаючи на ніч місце під небом. Тільки знаходив якийсь затишний куток, там уже хтось спав. І я себе питав: чому залишив тут родину заради родичів, які абсолютно не розуміють, чим займаюся?

Хабарі в Україні навчилися давати?

– Дав міліціонерові. Ми їхали до Полтави на "Мазепа-фест". Він зупинив на дорозі, запитав: шо будемо дєлать? І я дав хабар.

Порушення було?

– Думаю, було. Це був перший і останній раз.

2002-го після гастролей у Канаді я придбав у Штатах добрий "Шевроле" за 3 тисячі доларів. Українські митники сказали: "Шо будемо дєлать? Це незареєстроване авто, продаси його в Україні". Кажу: докажіть. Вони забрали машину. Став судитися і виграв суд. Але на кордоні почув: так, ти виграв суд, але ми тебе не пустимо в країну. Я почав кричати, що тоді нехай не пускають усі зареєстровані в Європі автівки, які тут стоять на кордоні. Той прикордонник: "Тихо-тихо, Юрку. Але я втрачу роботу, якщо зараз тебе пропущу". Мусив чекати, поки його начальник піде на перерву на чай, щоб мене пропустити.

Швидко вдалося знайти контакт із селянами?

– Досі його шукаємо.

У всіх паркани є, а у вас – нема.

– І в нас є, тільки маленький, – Юрій киває на пліт із лози заввишки сантиметрів 20. – Наші сусіди нас не розуміють і не хочуть розуміти. Тому перестав шукати контакт із ними.

У чому проявляється нерозуміння?

– Не знають, чим ми займаємося, звідки тут взялися. Пропонував у селі усім охочим приходити вчити англійську мову – дітям, дорослим. Ніхто не прийшов.

Марія запрошує до столу. Ставить на нього сало в спеціях і крупно нарізаний хліб.

– Ми співаємо молитву перед їжею, – піднімається з-за столу господар. – Але це для вас не обов'язково.

Марія, Юрій і Святослав навстоячки на два голоси виконують "Отче наш".

Зараз ви читаєте новину «"Неправильно – працювати заради грошей. Тоді не на тій хвилі, яка веде до розвитку"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути