– Тут Тарас Шевченко не раз бував. У сусідній Березовій Рудці в маєтку Закревських жив. Але наш американець строїть такий маєток, шо ого-го, – сміється водій дешевої іномарки.
Підвозить від полтавської траси до села Крячківка Пирятинського району на Полтавщині. Тут п'ять років живе з родиною музикант Юрій Фединський – громадянин Сполучених Штатів Америки. Купив хату-мазанку, вчить охочих майструвати бандури. Виступає з місцевим фольклорним колективом "Древо".
– Передасте американцю прівєт від газовиків. Коли газ йому врізали, то він нам на бандурі грав такі пісні довгі. Як вони називаються? – тре правою рукою потилицю водій. – О, думи! То я вас до самого двору підвезу. Не повірите, що в такому живе, хе-хе!
Посеред двору Фединських – велика пісочниця з іграшками. Низька білена хата має металопластикові вікна. В сінях – кілька пар дитячого й дорослого взуття.
– Ой, у мене сьогодні важкий день. Відходжу від вчорашнього – брали участь у святі сусіднього села, – Юрій Фединський зустрічає босий на порозі хати.
Говорить з акцентом. Він у просторій білій футболці й джинсових шортах, худий, на голові – купа білявого кучерявого волосся.
У світлиці за довгим столом сидить чорнявий молодий чоловік. Це Святослав, музикант і учень Юрія. Вже з тиждень живе у Крячківці, майструє собі бандуру. За піччю облаштована кухня з холодильником і раковиною. До старої хати господар провів воду.
На сушарку розставляє вимитий посуд струнка 27-річна Марія, дружина Юрія. Поруч бігають доньки-близнючки Адріана та Наталя, 3,5 років. Родина щойно закінчила снідати – на столі залишки хліба з маслом та горнята з чаєм.
– Вчора з "Древом" увечері поїхали виступати до сусіднього села, – господар сідає під іконою Юрія Переможця у вишитому рушнику. – Дорогою пилюки надихалися, бо відкрито в бусі позаду, газ іде. Після таких 20 хвилин задоволення важко бути на сцені веселим і співати. Але я змусив себе веселитися.
Ще довелося вживати багато алкоголю.
У нас від цього відмовитися ніяк.
– Я-то можу. Сказав: горілки – ні, – грюкає кулаком по столу Юрій. – Бабусі: "А вино? Це "Кагор", Юрко, церковне". Тільки погоджуюся на одну стопку, з'являється й друга. І повну треба випити зразу. Кажу: вино ж так не п'ється. Я мав такий стрес від цього совкового дурдому, що й не помітив, скільки випив. А тоді – все. Аж жінка, що наливала, сказала: "Все, тобі більше наливати не буду".
Марія чула від пирятинських і полтавських чиновників, що вони вже склали на нас плани. Щоб ми переїхали до Полтави. Марія викладатиме якийсь спів і гру на бандурі. Хоча Марія на бандурі не грає. Та що там – вони не відрізняють бандуру й басолю.
Чому чиновники вирішують, що вам робити?
– Останні п'ять років робили так, щоб ми ніде не виступали, були в ізоляції. Інший спосіб нас задушити – це прийняти до себе. Коли ми просили зробити кобзарський концерт у Пирятині, звести виконавців з пів-України, нам сказали: звісно, беріть будинок культури, проводьте. Але половину концерту виступатимуть наші діточки, а решту часу балакатимуть наші політики. Полтавщина – це величезний культурний вакуум.
Саме тому ви живете тут?
– Що може бути краще для дітей і родини? – Юрій показує рукою на відкрите вікно. З вулиці доноситься спів птахів, видно гілки крислатого абрикоса. – До цього
жив у Києві в приватному секторі. Майстерню мав у гаражі. Була холодна зима. Сиджу, майструю, руки мерзнуть. Промайнула думка: я вже 10 років у Києві, маю досвід гри в кількох колективах. Який розвиток мене тут чекає? Створити ще один етнопроект? Потім вмовляти хлопців ходити на репетиції? А я вже мав сина. Для мене це великий стрес, щоб діти росли в Києві. Там дуже важка атмосфера. Вирішив їхати на Полтавщину до бабусь із "Древа". А в разі якоїсь революції – зможу швидко дістатися столиці.
Передчували Майдан?
– Було яскраве відчуття, що не маю їхати далеко від Києва. І війна з Росією теж була в голові постійно. А якщо місто бомбитимуть? А в нас є бомбосховище. Друзі з Києва могли би тут жити, ми б їх годували.
Ваше захоплення кобзарством почалося в Штатах?
– Так. Почув музику капели бандуристів. Після Другої світової війни вони виїхали з України до Америки. Мама купила їхні записи. 10 років займався традиційною бандурою. Аж поки не зрозумів, що виріс із того середовища.
Якраз познайомився з Сашком Ярмолою з "Гайдамаків". Тоді до Нью-Йорка дійшов їхній диск. Запропонували приєднатися до них в Україні. Це був прекрасний час. Але шести місяців з ними було досить. Відчув, як почав деградувати у важких умовах роботи й життя. Створив проект "Карпатяни". Через п'ять років почався застій.
Але це був шалений досвід. Звик, що маю кудись їхати на гастролі. Коли молодший – це захопливо. А з родиною не хочеш нікуди. Гроші – не головне. Вони тільки заважають. Бачив в Америці життя мого тата. Він тримає стоматологічну клініку. Родина мешкала в чотириповерховій хаті, де кожен ізольовано жив на своєму поверсі.
Але ж трьох дітей треба піднімати на ноги?
– Якщо живеш правильно й робиш те, що любиш, тоді Бог сам забезпечує – через гарний врожай, скажімо. Маємо чорноземи. Посадили й живете цілий рік з цього. Цукор, крупа, молоко в сусіда – це дрібні кошти.
Рідні саме через це не зрозуміли ваш вчинок – оселитися в Україні та ще й в селі?
– Рік тому їздив до Америки на весілля сестри. Вона шептала родині свого чоловіка й показувала пальцем на мене: то Юрко, він – комуняка, – Фединський витримує паузу й тяжко видихає. – Вони просто не розуміють – як жити, не шукаючи долари.
Людей цікавить, із чого живу. Робить на замовлення інструменти, думають. Ні. Я перестав брати замовлення, бо потім виникає спокуса швидше зробити – адже людина чекає. А якщо вийде халтура? Можу продати інструмент готовий, якщо мені не потрібен. А ні – запрошу людину, нехай сама зробить. Буде тут безкоштовно жити, Марія годуватиме.
Був у мене один студент, програміст. Його роботодавець – у Кремнієвій долині (регіон у Каліфорнії, де розташовані найбільші світові ІТ-компанії. – "Країна"). Живе в Києві. Добре заробляє, літає по світу. Півроку тут майстрував. Потім каже: більше не буду програмістом, буду майстром. Однак згодом передумав – треба й майструвати, і трохи займатися програмуванням. Неправильно – працювати заради грошей. Ти тоді не на тій хвилі, яка веде до розвитку.
Як в Америці планували своє майбутнє?
– У 5 років був переконаний, що стану успішним бізнесменом. Бо мав приклад батька. Хоча він не любить стоматологію. Зараз батько приїжджає сюди, каже: "Юрку, ти правильно робиш. А мені вже запізно щось змінювати". Він на пенсії, має 65 років. Однак купив у селі хату, щоб більше тут бувати. Хоча має пару мільйонів у банку, будинок на пляжі з двома басейнами. Тепер хоче його продати. Кажу: адже це твоя мрія. Він: так, туди приїжджає родина, але нема між людьми того зв'язку, який побачив тут. Приїде сюди за тиждень. Будемо йому ями копати на злив.
Батько готовий до важкої фізичної праці?
– Так, його батько тяжко працював на землі. Став лікарем, потім – професором університету. Тато також всього сам досяг.
Коли відчули, що маєте українську кров?
– Моє прізвище від народження – Бревер, татове, ірландське. В університетські роки став підписуватися маминим – Фединський. Це моє рідне. А Бревер – завжди мав відчуття, що це не я. Перший сигнал був, коли почув українську. Вдома розмовляли англійською. Коли приходили до бабусі й діда, я не розумів їхню українську. Але це були найближчі люди. Почалося усвідомлення, що є татова американська цивілізація, а є мамина – українська. Я мусив вибрати між ними.
Перед переїздом в Україну як уявляли її собі?
– Чув, що тут кояться страшні речі. Але поїхав. Через свою українську орієнтацію втратив контакт з американськими однолітками. Брат і сестра намагаються не думати, що вони наполовину українці. Так само мама. Навіть бабуся: "Я цих людей не знаю, вони всі – зрадники, вбили мого тата".
Через це ваша матір не приїжджає в Україну?
– Мама хоче, але не має грошей – відколи розлучилася з татом. Вона не є багатим стоматологом. Свою роботу ненавиділа. Тому відмовилася від неї. Гадаю, в неї є страх: якщо зробить крок сюди, назад кроку не буде – тут і залишиться. А там – діти й бабуся.
Наша родина зараз має велике випробування, гниє з середини. Сім'я бабусі – зі Східної України, переселилися до Денвера. Художники, прадід малював ікони. Вирішив зберегти українську культуру в Америці. Створили родинну галерею в центрі Денвера. Це – великі гроші.
Але по тій лінії нащадків не залишилося. Єдиним був дядько, який помер. Коли я навідував Америку, він сказав: "Я тобі все віддам. Але маєш побудувати музей. Нехай у Крячківці. Тоді всі родинні роботи повернуться в Україну". Я відповів: "Нема проблеми. Все одно будуватиму музей кобзарства. Зроблю його трохи більшим. Уже дослідив технологію будівництва – з тюків, глини". Він: "Яка глина?! Візьми хороші матеріали. Гроші – не проблема".
Я повернувся в Україну. Починається Майдан, гинуть люди – який музей? Дядько помер, так і не склавши заповіт. Хоча бабусі й мамі відомо, що він планував передати спадок мені. Але як це – замість того, щоб розділити майно між членами родини, він усе віддає зраднику, який втік в Україну. Родина нічого не хоче мені віддавати. Краще продати чи подарувати, щоб як меценати платили менші податки.
Українці вас прийняли?
– Їм важко зрозуміти, як людина все залишила там, а приїхали сюди на ніщо. Часто буває гірко, що мене не сприймають за свого. Запитайте в селі, де живе Юрко Фединський. Не кожен скаже. А де живе американець, знають усі.
Юрій пропонує показати господарство. Через моріжок на подвір'ї веде до недобудованої глиняної хати.
– Будинок за екологічно чистою технологією, – заходить усередину. – Хотів створити місце, де можуть жити студенти, а не спати в пилюці на підлозі в нинішній майстерні. Також показуватимемо тут готові інструменти, проводитимемо репетиції.
Це поєднання американської й української технологій. Американці зараз будують такі хатки не через дешевизну, а тому що вони зберігають тепло і є екологічно чистими. Там солома коштує дорого. А тут пішли в поле і взяли. Пісок привозимо з-за річки. На будинок витратили зо 2 тисячі доларів.
Юрій стукає по стіні кулаком. Звідти відлунює звук пустої середини.
– Це – тюки соломи, помазані глиною. Все дихає. Поставимо маленьку грубу. Хоча на зиму буде достатньо й електричної печі.
За десяток кроків – майстерня. Юрій зі скрипом відкриває важкі дерев'яні двері. Стіна праворуч завішана готовими інструментами та дерев'яними заготовками бандур. Святослав на столі довбе човником бандуру з клена. Фединський лишається у майстерні подивитися за роботою учня.
На подвір'ї в тіні абрикоса стоїть грубий дубовий стіл. За ним Марія в хустині готує обід: на дощечці дрібно ріже помідори, огірки й зелень – буде холодний борщ. Дружина Юрія виросла в Полтаві. Познайомилися на весіллі спільних друзів.
– Спершу ми з Юрком півроку жили на дачі в Білогородці, – розповідає жінка. З її вуст не сходить легка посмішка. Очі опущені. Під час розмови не перестає дрібнити цибулю. – Топили грубу. Потім переїхали до Києва, в приватний сектор. Там була маленька діляночка. Вистачило, щоб посіяти кабачки.
До Марії підходить донька в панамі. Показує розчепірені, замурзані пальці. Жінка наказує помити їх біля колонки посеред двору.
– Юрко не займається господарством. Вирішив, що його завдання – майструвати, грати, передавати свої знання іншим, – каже Марія і йде завершувати приготування обіду в хату.
Її місце на лаві займає Юрій.
Важко було знайти в Україні дружину-однодумця?
– Дуже. Шукав сім років. Однозначно хотів українку. Оцього "Чи ти будеш моєю жінкою?" – не було. Знав, що Марія нею стане – і все, – дивиться на дружину, яка ставить на стіл каструлю з холодним борщем.
Доньки несуть із хати ложки. Розкладають із брязкотом на столі.
Були моменти відчаю, коли хотілося повернутися до Америки?
– Після першого року тут із тугою дивився на літаки, що летіли з Борисполя. За рік самостійного життя був, як побитий. Скільки горілки було в мене за цей час влито! Я таки кілька разів тікав в Америку. Аж поки не став дивитися на неї інакше. Зараз мене не тягне ні в Київ, ні в Європу, ні в Америку. Цей світ, що маю, – ідеальний.
Рік тому був у Штатах. Попросили виступити на заході для української діаспори біля Метрополітен-опера в Нью-Йорку. Організував усе мій дядько. Пропонував зіграти щось на зразок "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці". А я вперся – тільки дума. Це серйозний жанр, козацький транс, коли ніби йдеш полем битви. Одна не менше 10 хвилин. Дядько сказав: "Юрку, 10 хвилин одна дума – американці цього не зрозуміють. 5 хвилин – і крапка". Я пообіцяв щось викинути, але зіграв усе. Напевно, більшість не розуміли, але слухали. Однак дядько так гнівався на мене, що я відмовився у них ночувати. Опинився без грошей на вулиці. Не міг навіть сісти без квитка в автобус, щоб доїхати до знайомих. Дійшов до великої автобусної станції на Мангеттені, шукаючи на ніч місце під небом. Тільки знаходив якийсь затишний куток, там уже хтось спав. І я себе питав: чому залишив тут родину заради родичів, які абсолютно не розуміють, чим займаюся?
Хабарі в Україні навчилися давати?
– Дав міліціонерові. Ми їхали до Полтави на "Мазепа-фест". Він зупинив на дорозі, запитав: шо будемо дєлать? І я дав хабар.
Порушення було?
– Думаю, було. Це був перший і останній раз.
2002-го після гастролей у Канаді я придбав у Штатах добрий "Шевроле" за 3 тисячі доларів. Українські митники сказали: "Шо будемо дєлать? Це незареєстроване авто, продаси його в Україні". Кажу: докажіть. Вони забрали машину. Став судитися і виграв суд. Але на кордоні почув: так, ти виграв суд, але ми тебе не пустимо в країну. Я почав кричати, що тоді нехай не пускають усі зареєстровані в Європі автівки, які тут стоять на кордоні. Той прикордонник: "Тихо-тихо, Юрку. Але я втрачу роботу, якщо зараз тебе пропущу". Мусив чекати, поки його начальник піде на перерву на чай, щоб мене пропустити.
Швидко вдалося знайти контакт із селянами?
– Досі його шукаємо.
У всіх паркани є, а у вас – нема.
– І в нас є, тільки маленький, – Юрій киває на пліт із лози заввишки сантиметрів 20. – Наші сусіди нас не розуміють і не хочуть розуміти. Тому перестав шукати контакт із ними.
У чому проявляється нерозуміння?
– Не знають, чим ми займаємося, звідки тут взялися. Пропонував у селі усім охочим приходити вчити англійську мову – дітям, дорослим. Ніхто не прийшов.
Марія запрошує до столу. Ставить на нього сало в спеціях і крупно нарізаний хліб.
– Ми співаємо молитву перед їжею, – піднімається з-за столу господар. – Але це для вас не обов'язково.
Марія, Юрій і Святослав навстоячки на два голоси виконують "Отче наш".
1 
1
Коментарі