Євген і Ольга Чистоклетови торік переїхали з Донецька до Львова
Торік акторське подружжя Чистоклетових вимушено залишило Донецьк. 23 червня запрошують на свою прем'єрну виставу у Львові.
На третьому поверсі Першого українського театру для дітей та юнацтва у кабінеті облаштували "кишенькову сцену". Три ряди стільців на три десятки глядачів займають половину приміщення. На моноспектакль "Одкровення Іванки" за твором Марії Матіос "Черевички Божої матері" прийшли вдвічі більше людей. Режисер Євген Чистоклетов – високий, худорлявий із довгим сивим волоссям – намагається розсадити публіку. Ще з одним чоловіком приносимо з балкона додаткові ослони.
Для гри лишається простір на пару кроків від стіни та 7 метрів уздовж.
У ролі Іванки – дружина режисера Ольга Чистоклетова. Події відбуваються в червні 1941-го. Актриса грає трагедію підлітка, що переживає раптову смерть молодшого брата, несправедливе покарання з боку батьків, війну.
Після вистави у залі залишаються з десяток глядачів. Протягом години спілкуються з Чистоклетовими.
– Даруйте за смішне запитання, але що ви їсте? – цікавиться літня жінка.
– Ми – вегетаріанці. Це нас рятує, що не доводиться купувати м'ясо, – усміхається Ольга Чистоклетова. Вона з довгим темним волоссям, відкритою дитячою усмішкою. Зростом дістає чоловікові до плечей.
Наступного дня з Ольгою та Євгеном зустрічаємося в цій же залі. Вздовж стіни стоять вчорашні декорації. Під стелею з протилежного боку підвішене сухе гілляччя.
– Это следующий спектакль приближается, – пояснює Євген.
Увесь час спілкуємося російською. Інколи Євген переходить на українську. Запрошує присісти посеред залу на стільці.
Ви познайомилися в театрі?
– Я навчалася на другому курсі біологічного факультету, – розповідає Ольга. – Після занять підробляла прибиральницею в драмтеатрі. У мене був останній поверх із репетиційними залами. Женя якраз працював над виставою про життя молоді. Для ролі треба було навчитися танцювати брейк-данс, який тоді був у моді. Познайомився з хлопцями, що танцювали на вулиці. Привів їх до репетиційного приміщення. А ключики-то всі в прибиральниці, – усміхається. – Пригадую: я в робочому халаті, зі швабрами-відрами, а він, такий весь натхненний, питає про ключі. Ми зустрілися поглядами – і він запросив мене на побачення. Коли про це дізналася тітка, то сказала: "Олю, з артистами не варто мати серйозних стосунків. Це такі нещасні люди." Ми познайомилися у січні 1987-го, а в травні вже одружилися.
Коли Євген із друзями готував вистави за Зощенком і Булгаковим, допомагала робити світло, звук, костюми. А якось Жені спало на думку поставити "Маленького принца". Кандидатів на головну роль не було. Запропонував мені. Пригадую жахливе відчуття, коли начебто розумію все, що він від мене очікує, але не знаю, як зробити. Це було понад 20 років тому. Відтоді постійно вчуся професії. Беру участь у майстер-класах. Львів відкрили для себе через колектив театру імені Леся Курбаса.
– У Севастополі на фестивалі "Херсонеські ігри" побачили їхню виставу "Забави для Фауста" за Достоєвським, – каже Євген. – Потім поїхали на львівський театральний фестиваль "Золотий Лев". Відчули, що опинилися в Європі. І хоча після того ще майже 20 років прожили в Донецьку, бажання перебратися сюди поступово зростало. Що зупиняло? Була своя студія. Туди приходили займатися люди. Їх не кинеш.
Як створили в Донецьку свій театр?
– Це бажання не покидало з кінця 1980-х, виникло на хвилі перебудови. Нас було кілька однодумців.
Назва "Театр "Жуки" викликає асоціацію з групою The Beatles.
Євген: – Я звертався до їхньої творчості майже в кожній постановці. І зараз, у виставі за повістю Марії Матіос "Черевички Божої матері", використав пісню Because, разом із фрагментами "Місячної сонати" Бетховена. Пісню Леннон і Маккартні написали, бавлячись із мотивами бетховенської сонати.
Коли давав ім'я проекту, то ставив завдання – в театрі досягти рівня The Beatles.
З кінця 1990-х і до початку війни для частини донецької молоді ваша студія була одним з оазисів культурного життя. Водночас, вона була андеграундною.
Євген: – Театр – мистецтво елітарне. Воно залишатиметься андеграундним.
Як у Львові сприймають ваші вистави, порівняно з Донецьком?
Євген: – Там у нас був свій глядач, рідний, який розуміє і любить те, що робиш. Тут його поки що нема. Щоб з'явився, треба працювати роками. Маємо враження, що львівська публіка більш налаштована на легке та іронічне, пов'язане з традицією кабаре. Взагалі, Львів справив на нас враження курортного міста, де люди розважаються.
Євген виходить. Повертається за кілька хвилин із праскою і купою одягу.
– Сьогодні ввечері граємо виставу Personnal Jesus за творами Сергія Жадана. Я там кілька разів перевдягаюсь. Треба підготувати костюми й реквізит, – пояснює і знову на короткий час зникає за дверима.
Ольга розкладає костюми на широкому ослоні.
– У Львові все набагато різноманітніше, – починає прасувати. – Приємно вражає, коли бачу, як по неділях усі йдуть до храму. А святкування Великодня – це щось неймовірне: всі у вишиванках, з кошиками, родинами йдуть до церкви.
Раніше ви працювали з російською та західною класикою. У який момент вирішили взяти український матеріал?
Євген: – Я насторожено ставився до будь-якої сучасної літератури. Але кілька років тому прочитав Anarhy in the Ukr Сергія Жадана. Він добре знає і відчуває Донбас, його людей. На відміну від інших авторів, українське слово Жадана в Донецьку прозвучало органічно. На ту виставу добре ходили. Було відчуття, що українська тема висить у повітрі. Ще до Майдану.
Ольга: – Років зо три тому відкрили для себе творчість Марії Матіос. У травні вона дивилася нашу "Іванку". Це від неї, – Ольга показує на пишний букет орхідей на підвіконні. – Окрім того, весь час намагалися використовувати український фольклор. Народна пісня живить мене. Але важливо не замислюватися, як правильно співати. Щойно замислився – виникає ступор.
Одним із перших наших спектаклів був "Вій". Згодом – ще кілька вистав за Гоголем, виконували народні пісні. Музичний педагог, яка познайомила нас з українською піснею, зараз у Донецьку активно підтримує Росію.
В який момент відчули свою близькість до українців, а не до росіян?
Ольга: – Кілька останніх років я очолювала театральну студію одного з будинків культури. Минулого літа тривали обстріли міста, занять у студії не було. У серпні влаштували нараду серед керівників колективів. Майже всі наголосили, що продовжуватимуть працювати, незалежно від того, якою буде політика ДНР. Мовляв, раніше співали українські пісні, а тепер, якщо накажуть, виконуватимемо російські. Бо "політика не має значення, ми стараємося для людей". Подивилася на їхні обличчя і зрозуміла, що не зможу працювати з ними.
Нам пропонували переїхати в Крим, обіцяли допомогти з роботою. Дякувала і відповідала, що обрали Львів. Також давні друзі Євгена з Росії запрошували в Липецьк.
Євген: – Так, я міг поїхати до них. Але тепер друзями їх не вважаю. Підтримують політику Путіна, беруть участь в офіційних заходах.
Не можу сказати, що залишив поле російської культури. Мене надихає поетичне слово як таке. А російське воно чи українське – це питання другорядне. Просто зараз такий період, коли українське слово для нашої творчості має більше значення. Щоправда, не можу розмовляти українською вільно.
Яке відчули ставлення до себе з боку львів'ян?
Ольга: – Євген поїхав до Львова торік наприкінці червня, бо мав тут зіграти у виставі. Коли настав час повертатися, вирішив залишитися, покликав мене. Відповіла: не поїду, доки не буде хоча б тимчасового житла й роботи. До того ж маємо двох котів. З ними залишалася в Донецьку до жовтня. Вдячна їм, бо під час обстрілів без котів було б зовсім моторошно, особливо вночі. А так, слухала канонаду, притискаючи їх до себе.
Нам з Євгеном пощастило. Ніколи не відмовляли в оренді житла тільки через те, що ми з Донецька. Навіть через тварин. Директор театр удля дітей та юнацтва Юрій Мисак є хіба не єдиним з керівників львівських закладів культури, хто оформив на роботу переселенців.
Євгене, торік ви зі зламаною ногою грали в Києві моноспектакль.
Євген: – Це була вистава за творами Жадана. Напередодні посковзнувся на сходах і зламав ногу. Але не існує причин, через які актор може дозволити собі не вийти на сцену. Хіба що при смерті. Недавно побачив оголошення: через хворобу актора виставу переносять. Як це? Вважаю, що це – питання професіоналізму. Тому взяв подобу милиці й вийшов на сцену. Всі подумали, що так і має бути.
Ви постійно повторюєте: головне – аби не заважали працювати.
Євген: – У Донецьку не залишало відчуття, що в будь-який момент наш проект можуть прикрити. Все було заполітизовано. Показова ситуація сталася влітку після закінчення Євро-2012. Ми запланували вуличний перформанс за мотивами Гоголя з українськими народними піснями. Знайшли дворик у центрі. Узгодили проведення з міською радою. Глядачі почали збиратися за годину до початку. Щойно ми заспівали, як з'явився міліціонер: "Не треба тут цього. Йдіть звідси. Євро завершилось – досить із нас тої Європи!"
Зараз мене не засмучує, коли бачу, як змінився Донецьк. Бо не існує повернень назад: ані в житті, ані в мистецтві. Треба дивитися вперед.
3 
1
Коментарі