У середині 1980-х у Києві не давали захистити дисертацію українською мовою
Мої предки ще за царату мріяли принаймні про автономію для України. Прадід по материній лінії Михайло Кардиналовський – поляк. Дослужився до генерала російської армії. Батьки перехрестили його з католицької віри у православну. Інакше не міг закінчити кадетський корпус.
Коли прадід служив у Києві, сюди приїхав Петро Столипін (прем'єр-міністр Російської імперії з 1909-го по 1911 рік. – Країна). Зібрав місцевих націоналістів. Михайло Григорович від імені української громадськості запропонував Столипіну підписати статут "Малороссийского общества "Родина" – мали на увазі українське слово "родина", на цьому й зіграли. Столипін переглянув і сказав: "Михаил Григорьевич, но вы же знаете, что все инородческие организации являются вредными для Российской империи". Той відповів: "Я поляк. Але все життя живу в Малоросії. От не знав, що малороси є в Росії інородцями!" Столипін кинув: "Малороссы – тоже инородцы!"
Михайло Григорович прожив 49 років. Загинув 1917-го під час Першої світової війни. На білому коні об'їжджав передові позиції артилерії. Йому сказали, що в нього цілиться німецький снайпер. Треба було зійти з коня. "Я перед солдатами на коліна не стану!" За хвилину куля влучила йому в живіт. Помер у шпиталі. Таких поранень тоді не лікували. Поховали його в Києві на Лук'янівському цвинтарі.
Мої батьки познайомилися 1952-го у Вінниці. Бабуся Лизавета (Єлизавета Кардиналовська – письменниця, перекладачка, архітекторка, художниця-реставраторка. – Країна) працювала у Вінницькому медичному інституті. І тут батько приходить: можна у вас малювати скелети, органи? Бабусі він сподобався. Привела додому. Донька Роксолана, яка вчилася у Київському університеті, саме була на канікулах. У столиці вони почали зустрічатися. А 1954 року розписалися. Тоді не модно було весілля справляти. Одна пляшка вина – ось і все застілля.
Мати була агрохіміком. Та її цінували як скульптора. Композицію "Останній крок" показували 1990 року на Всеукраїнському відкритому конкурсі на кращий проект пам'ятника жертвам сталінських репресій. Він увійшов до п'ятірки відзначених. Отримав нагороду й її проект пам'ятника Голодомору в Україні 1932–1933 років. Батько їй казав: "Якби мала художню освіту, то перевершила б мене у творчості". Опанувала й коренепластику – бачила приховані образи у звивах коренів дерев, у хитросплетінні гілок, напливах і зморшках деревної кори.
Мати до 1500-річчя Києва підготувала поетичні скульптури. Одна з них – "Політ Маргарити", за твором Михайла Булгакова. Зобразила Маргариту на мітлі. Роботи виставили в Будинку профспілок. Коли комісія побачила оголену фігуру, її сховали за ширмою. Але потім на виставку завітала ще одна – вища комісія. Розпорядилися ширму прибрати.
Батько чотири роки вчився у школі з польською мовою викладання, працював у колгоспі. Ще й 18 не мав, як його призвали на фронт. Разом зі своїм татом пішов служити в радянську армію. Дідусь Марцін загинув під Яссами в Румунії. А батька кинули на перепідготовку на кулеметника-навідника танкових військ, а потім перевели в артилерію. Страшні речі розповідав. От дали їм, артилеристам, квадрат, по якому треба гамселити снарядами. А там перебували не німці, а наші розвідники. Через годину приносять їхні трупи – це ваша робота. Начальство їм дало неправильні координати.
Батько закінчив Одеське художнє училище та Київський державний художній інститут (зараз – Національна академія образотворчого мистецтва. – Країна). 12 років працював у відділі етнографії Інституту мистецтвознавства. Тоді його очолював Максим Рильський. Він був для батька наставником. Кожну розмову починав польськими словами: "Між нами, поляками, будь сказано". Після цього переходив на українську.
У сейфі Рильського завжди стояла пляшка коньяку. На початку розмови собі й відвідувачу наливав чарку. Вислуховував. Кожному намагався допомогти. Іноді розмови були обтяжливими. Тоді він їх лагідно припиняв. Наливав по другій чарці, і кожен знав – треба відкланятися. Батько перейняв від нього цю звичку. У майстерні тримав пляшку коньяку для відвідувачів. Іноді їм діставалося по дві, а то й три чарки.
Я став аспірантом Київського інституту культури. Підготував до захисту кандидатську дисертацію на тему культурного будівництва в українському селі в 1920-х. Роботу написав українською мовою. 1986-го на засіданні кафедри науковий керівник сказав: "Дисертація не може бути подана до захисту українською, її треба перекласти російською". Говорив це із сумом, бо сам був україномовний. Та всі присутні покивали головами. Я відповів: "Вважаю, що на тему культурного будівництва в українському селі недоречно писати російською. Не перекладатиму".
У Київському обласному культурно-освітньому училищі викладав українську мову. Це була друга половина 1980-х. На піджаку носив значок Народного Руху України. Через це мене й звільнили. У трудовій записали: "За невідповідність займаній посаді". Мовляв, викладаю на недостатньому рівні для їхнього навчального закладу.
Чотири рази балотувався в народні депутати по 223-му виборчому округу в Шевченківському районі столиці. Вперше – 1994 року, коли був членом Народного руху України. Із п'ятьма довіреними особами надрукували 50 тисяч листівок – по кількості виборців. Грошей не було. Якби не американські родичі, які вислали невелику суму, не змогли б і цього. Ніхто з моїх помічників оплати не вимагав, навіть мови про це не заводив. Один із них – професор-лінгвіст Іван Ющук. Обійшли всі помешкання округу. Хтось запрошував до столу, наливав чарку, розпитував про програму, а дехто – посилав.
Востаннє намагався потрапити до парламенту 2014 року. Йшов самовисуванцем. Кияни вже змінилися – до столу ніхто не запрошував. Листівки брали мовчки.
Улітку 2013 року поїхав у Сандармох – урочище в Медвеж'єгорському районі Карелії. В 1930-ті там розстріляли понад 9500 осіб 58 національностей. Тепер поряд із Меморіалом там стоїть пам'ятник Матвію Бергману, який керував ГУЛАГом 1938 року. Його розстріляли як ворога народу. Ховати жертв та їхніх катів в одній ямі – сутність сталінщини й сучасної Росії.
Під час урочистостей у Сандармосі став свідком залізної російської командно-адміністративної системи. Виступив голова Медвеж'єгорського району. Почав словами "Мені подзвонив голова Карелії, наказав їхати сюди, вас привітати". Очільник Карелії сказав практично те саме: "Вчора мені подзвонив Путін, наказав їхати сюди". Від виборної влади жодної людини не було.
На Соловецьких островах нас поселили у готель "Санкт-Петербург". На імпровізованому ресепшені зустрічають двоє п'яних дівчат. Почали розміщати чоловіків і жінок в один номер. Ми зчинили ґвалт. Начальниця схопила їх і відтягла в кінець коридору до крана. Нахилила голови – й під холодну воду.
Відвідали Соловецький Спасо-Преображенський монастир, місця заслання "ворогів" царату й перший радянський концтабір. Під час тієї поїздки зайшов у магазин купити хліба. Попросив продавщицю порізати. А вона: "А у вас що, ножа нема? Купіть у сусідньому відділі й наріжте".
3 
1
Коментарі