"Найбільша проблема - визначити, покійник був видатною людиною чи ні"

Понад 16 тисяч людей поховав Володимир Стратоненко за 30 років роботи в Головному управлінні ритуальних послуг столичної адміністрації. Його запрошують, коли помирають депутати Верховної Ради, урядовці, чиновники київської мерії

Раніше моя посада називалася "старший організатор поховань", а тепер - просто "організатор". Грошей нам стали платити менше. А якщо "старший", передбачається, що потрібно доплачувати.

Я ховав матерів Віктора Ющенка, Леоніда Черновецького, Ірени Кільчицької. А також Кравченка, Кірпу, Шалімова. Із Верховною Радою працюю, зі столичною мерією, Міністерством внутрішніх справ. За стільки років мене всі знають. Це так само, коли рекомендують тамаду на весілля. Тільки там радісна подія, а тут сумна.

Ми надаємо всі послуги: вінки, автобус, труну, людей, які будуть її нести. У нас зараз немає слова "нєт". У радянські часи були проблеми з вибором через обмежений асортимент. Сьогодні ж - на будь-який смак

Якщо ховають когось із БЮТ чи "регіоналів", то на похорон йдуть тільки одні. Другі не приходять. А на похованні Михайла Сироти були всі

Якщо ховають крупного політика, усе має бути красиво, сценарій розписуємо по хвилинах. Намагаємося не відступати від нього, бо задіяно багато людей. Коли Олександр Зінченко помер (очолював фракцію БЮТ у Київраді, помер 9 червня 2010-го від раку. - "Країна"), того ж дня складали сценарій. Дружина Ірина Анатоліївна трималася достойно. Це залежить від культури людини. Яка біда не була би, не треба перекладати її на чужі плечі.

Недавно в колишнього міністра енергетики, губернатора Одеської області Івана Плачкова померла дружина. Він хотів на Інститутській, у клубі Кабміну, проводи влаштувати. Не дозволили. Прощання було в Будинку вчителя.

Як ховають когось із БЮТ чи "регіоналів", то на похорон йдуть тільки одні. Другі не приходять. А на похованні Михайла Сироти були абсолютно всі (народний депутат від Блоку Литвина, один із "батьків" чинної Конституції, загинув у ДТП 25 серпня 2009 року. - "Країна").

Коли я починав тут працювати, писав промови від А до Я. Зараз можу розповісти з голови про будь-яку людину. Для військового одне, для вчителя - інше. Записую тільки регалії покійника та імена членів родини.

На першому похованні, коли промову говорив, у мене нога дрижала: тук-тук-тук. Полковник міліції помер. Було багато офіцерів. Пам'ятаю запах від покійного. Як їхали в автобусі, то не знали, куди сховатися. Дружина після того все запитувала, навіщо стільки одеколону на себе виливаю. А зараз такі технології, що запаху немає. Роблять бальзамуючий укол - тіло, як дуб, і запахи вбиває. Це близько 600 гривень коштує, у кожному морзі по своєму.

Нашу службу створювали для поховання поважних людей, але обслуговуємо всіх. Коштують наші послуги в залежності від рівня похорону. Для видатних діячів одна ціна, для інших - друга. Найбільша проблема - визначити, покійник був видатною людиною чи ні. Учасників бойових дій ховаємо безкоштовно.

Що голосніше людина плаче, то більше їй це все "до фонаря"

Перевірено з досвіду: що голосніше людина плаче, то більше їй це все "до фонаря". Хто по-справжньому переживає, може потім у подушку ридати до ранку, але на людях не захоче своє горе показувати. Йому боляче, страшно, але він це в собі триматиме. Іноді вдова кричить за померлим: "Ой-ой-ой", а незабаром сміється.

Горе на всіх діє однаково. Коли рідні стоять плачуть, якщо мужчини плачуть, усім кажу: "Ви не себе мучите, а душу Анни Іванівни або Василя Петровича. Вони вже вдома, а ми ще в гостях на цій Землі. Маєте бути мужніми, аби його душі було спокійно". На деяких це впливає. Якщо є священик, намагаюся перекласти цю роботу на нього. Атеїзм уже немодний, батюшку слухають.

Раніше нас було 50 чоловік. Залишилося 15. Приватних фірм багато, стають нам на дорозі. Нервові клітини втрачаємо. Приходили сюди хороші грамотні люди й звільнялися за місяць-два - не могли працювати морально. Жінкам снилися покійники, із серцем починалися проблеми.

Мені кажуть: "Як ти стільки років дивишся на суцільне горе?" Важко, коли молодих ховаємо. Скоріше намагаюся забути. А коли людина прожила велике життя, то не страшно. Усі там будемо. У кожного свій строк.

Дружина говорить, що маю залізобетонні нерви. Стільки років минуло, а сплю спокійно.

Робота - єдина тема, яку вдома не обговорюю. Дружина й діти мимоволі дізнаються, коли видатних людей ховаємо. Тоді ввечері мене в усіх новинах показують.

×