"Нагадуємо українцям про їхній спадок, шмагаючи пісенними формами. Це батіг пам'яті"

Columbia Records писала лемківську музику ще на початку ХХ століття

Чому взяли псевдо Пиріг – зрозуміло, а звідки взявся батіг у назві гурту?

– Друзі завжди називали мене Пирогом. Тож радше псевдо вибрало мене. Пиріг поживніший за пиріжок. А в назві гурту все просто: Пиріг – це той, хто тримає батіг, тобто я. А батіг – це збатожений край нашої колишньої літературної кріпаччини. Коли створили гурт "Пиріг і Батіг", почали працювати над поезією Руданського. Сумний артефакт. Вирішили: робимо не бізнесово-розважальний проєкт, а нагадуємо українцям про їхній спадок, шмагаючи пісенними формами. Це батіг пам'яті.

 

Що сталося з вашими вусами: раніше вони здіймалися шаблею вгору, а тепер по-козацькому дивляться вниз?

– Вуса запустив через бійку. Був День студента. Випив та почав батярувати. Щось комусь доводив біля львівської "Дзиґи". Після бійки мені наклали шви і треба було якось приховати сліди мого розбишацтва. Вирішив: якщо вже матиму вуса, то хай будуть цікаві. Раніше підкручував їх догори, а тепер – пустив їх у самостійне плавання – як хочуть так і стирчать.

Музика й малювання – давні супутники вашого життя?

– Змалечку. Мені завжди були цікаві ці види мистецтва. У дитинстві батьків друг, дядя Юра, приносив мені платівки з музикою, яку я не міг почути на телебаченні. Тож я мав ширшу картину, ніж більшість моїх однолітків. Як наслідок – у школі cпівав Сосюрин вірш "Любіть Україну" на мелодію The house of a rising sun The Animals. Мама мені навіювала малярський дух. Малювати почав із дитинства. Вона розповідала про Катерину Білокур і решту відомих художників. Шевченка я теж спершу оцінив як художника. Тараса переосмислив аж у 30. У голові проспівав "Заповіт" на мелодію "Бондарівни" і зрозумів, що Шевченка нам трактували неправильно. Згодом написалася пісня "Думи мої". Хоч би де я опинявся, шукав людей, які захоплюються музикою, – і знаходив. Тривалий час писав у скриньку. Пісні ферментувалися роками, і аж тепер ви можете чути результат.

2019-го ви представили свою художню виставку "Сакральний гербарій". Чому рослини вам такі важливі?

– Це мій погляд на Святе Письмо очима рослин. Біблійні сюжети в подобі рослинного світу. Виставка складалася з трьох частин: "Хроніки ботанічних святих", "Нетлінні мощі ботанічних святих" і "Співи та казання ботанічних святих". Рослини – це симбіоз чистоти, смиренності та мудрості. Тонкі Божі створіння, крізь які проступає сенс буття. Уважний глядач може помітити перегук ідей із "Зеленою Євангелією" Антонича й віршами Тичини. Павло Григорович писав: "Молюся я в храмах струнчастого гаю,/ Там блискавок замах сліпучий без краю". Я знайшов засохлу на сонці рівну пелюстку тюльпана, якої не покрутило. Так ніби вона з книжки випала. Надихнувся й почав сушити квіти. І так усе закрутилося. Після закінчення проєкту "Гич Оркестр" я мав період аскези, коли не хотів виходити на люди. Це була моя втеча з рок-н-ролу. Захотів спокою і осмислення. Почав записувати альбом "Поетичний" за Тичиною. Ці картини й виставка були терапевтичні для мене. Я змінювався, і картини допомагали мені пережити ці зміни.

З 1997-го ви вчилися на дизайнера, але за два роки вступили до Збройних сил. Чому?

– Прийшла повістка. Інститут військової кафедри не мав. Саме хотів змінити обстановку й кудись поїхати, а тут – чудова нагода. Перевірити себе серед нових обставин і людей. Веселе панкування скінчилося, й почалася військова смиренність. Рано прокидався і виконував накази. Служив у Борисполі. Це був 2000-й. Вісім років Україна була незалежна, а кімната, де солдати писали рідним листи, ще звалася лєнінською. Коли мене відкомандирували в Калинів на Львівщині, ця сама кімната називалася світлицею. У війську збагнув важливість українського.

З початком великої війни не було думки приєднатися до війська вдруге?

– Виник емоційний момент страху. Захоплююся людьми, які одразу взяли зброю в руки й пішли боронити наш край. Я досі не маю такої внутрішньої звитяги. Свідомий того, що кожен українець має пройти через війну, тому маємо готуватися. Спершу психологічно, потім – навчально. Перепрошую, що так довго готуюся. Мабуть, мені треба більше часу, щоб поміняти гітару на автомат. Втім, я займаюся справами, на які здатний. 2023-го в межах "Культурного десанту" їздив на прифронтову Харківщину. Думаю, всім українцям треба пройти через певну посаду в Збройних силах. Тоді не виникатиме дискусії: "Де ти був, коли я воював?" Героям – слава і честь. Один військовий казав мені: "Твій Тичина – важливіший, ніж мій автомат". Мені було приємно, але якби не його автомат, то навряд чи я міг би музикувати.

Не було сумнівів, чи потрібна ваша музика й поезія фронтовикам?

– Були. Думали, переживали. Виявилося, що це потрібно. Музика, вірші, обмін емоціями. З нами були Сашко Ремез, Karabas і Наталка Шевченко. Військовий має вибір: піти на наш концерт чи відпочити з телефоном у спілкуванні з рідними. Збираються люди, які справді хочуть чути музику. Часу на діалоги, на жаль, не було, але після концертів наші воїни просто підходили й обіймали нас. Ті обійми були сильніші за слова.

Яку музику слухаєте, коли є час?

– Люблю класичну академічну. Передовсім бароко й Ренесанс. Це фламандський композитор Тильман Сузато. Насправді він – нотодрукар. Його партитури збереглися, бо він себе надрукував. Слухаючи його, думаю: скільки талановитих авторів не були друкарями та їхні твори не дійшли до нас. Подобаються ранні опери й мадригали Клаудіо Монтеверді. Карло Джизуальдо ді Венозо. Його семиголосний мотет Sacrae cantiones дописав Стравинський. Також – різдвяну музику народів світу. Щороку відкриваю для себе чиїсь колядки. Цьогоріч це Йоркширське Різдво від The Wotsons. Після кожної пісні місцевий житель розповідає історії, пов'язані з колядою. Імпонує гвінейська й ефіопська музика: вони комбінують сучасні течії зі своєю етнікою. Ефіопський джазовий саксофоніст Ґетатчев Мекурія – це насолода звуком і майстерністю. Мені цікаво купатись у старій музиці. Пізнавати те, що було до мене.

Як щодо українських виконавців?

– Насамперед шукаю старі українські записи. Їх є чимало в Америці. Діаспоряни лишали свій слід в історії музики. Лемківську та гуцульську музику записувала Columbia Records ще з 1915-го. Дякую людям, які їх оцифровують. 10 років тому цієї музики в мережі не було. Тепер вона потроху заявляється. Знайшов ужгородські хорові записи, які писалися в Україні часів совєцької окупації, але, вочевидь, приховувалися. Зна­йшов запис варшавського гето: хор "Сурма" співає твори Остапа Нижанківського під орудою Івана Охрімовича. Замість платівок тоді казали: "Пропонуємо вашій увазі ебонітові кружкѝ". Неймовірна розкіш це чути. Тобто музика – для мене робота. Приємна, однак потребує часу, пошуку та зусиль.

Є музиканти, на творах яких ставите знак якості?

– Це "ДахаБраха", Dakh Daughters. Незабаром матимемо з ними співпрацю. Товаришую з дніпровським гуртом "Курс валют", які грають електронну музику. Антон Слєпаков із Вгнвж. Два Євгени – Гордєєв і Касьян. MC Брехунець видав саркастичний альбом "Крисмас". Вразила пісня Олександра Ремеза "Сумую". Любов до співаної поезії мені прищепили "Плач Єремії" та "Мертвий Півень". Через них відкрив собі Чубая, Неборака, Москальця, Андруховича, Білоцерківець. Поважаю готично-­рокову Шевченкіану "Кому Вниз" і стьобну неповторність "Братів Гадюкіних".

З чого почали музичне осмислення нашої поетичної класики?

– Співана поезія в мене почалася з Тичини. Він відкрив мені музику, закодовану в його поезії. Я не читав його віршів, а одразу наспівував. Мені з'являлася мелодія, якої раніше ніде не чув. Це почалося ще зі школи. Вдосконалював гру на гітарі, розширював досвід у композиції. Мені поезія подарувала музику. Тепер я в неї відпрацьовую дароване. Не було плану: завтра заспіваю Вороного чи Чупринку. Все ставалося несподівано й без принуки. Через 15 років почав запаковувати свою творчість у певну концепцію. 2011-го з'явився "Гич Оркестр". Ми грали "Арфами" на слова Тичини. Потім додалася пісня "Любіть Україну" на текст Сосюри. Він вийшов блюзовий. Згодом почув "Плач Єремії" й побачив іще один підхід до поезії. Пробував різні музичні форми. Працював з Рильським, але не пішло. Почав читати поезію в пошуках нових музичних форм. Зрештою знайшов свою формулу відчитування віршів.

Ви взялися за омузичення української поезії від Шевченка й Руданського до Тичини та Стуса. На чиї вірші писалося найважче?

– Я не сказав би, що мав серйозні складнощі. Складним може бути текст чи форма, і їх непросто належно зартикулювати. Треба налаштуватися і правильно прочитати. Може бути поезія – проста у прочитанні, тоді можеш зробити складнішим навантаження музичне. Буває, що музика приходить швидко, але з текстовим навантаженням треба попрацювати. У альбомі "Зелений" на вірші Антонича найскладніше працювалося з композицією "Ротації". Там і музика складна, і текстова складова. Часом доводилося міняти наголоси, щоб уписатися в ритм. Вийшов своєрідний піджанр скоромовки, бо музична форма того вимагала. Текст настільки непростий, що слухачеві часом треба зазирати у тлумачний словник. Це як у Хвильового у вірші "Що нам морок!": "По підметах спорохнілих/ Коливались/ Златовіти, / Йшов новітній день!" Свої композиції називаю співаними декламаціями, бо мені важливо, щоб текст читався.

Раніше ви казали, що плануєте зупинитися на поезії Василя Стуса. Не передумали?

– Роботи є на роки. Антонич спершу навіть не був у пріоритеті. Наш гурт – освітній, передовсім хочемо відкривати поетів, замордованих совєцьким союзом. Не всі були Розстріляним відродженням буквально. Декого згноїли у в'язниці чи довели до смерті. Такими вважаю Стуса й Симоненка. На жаль, список поетів, замордованих Москвою, поповнюється донині. Так постала ідея альбому-диптиха "Замордовані кацапом". У першій частині ми звернулися до Леонтовича, Вороного, Чупринки, Плужника, Вишиваного, Бобинського та Свідзінського. У другій будуть Майк Йогансен, Микола Зеров та Євген Плужник. Стус буде присутній в обох альбомах, бо він наймолодший: Плужника вбили 1937-го, а Василь тільки народився. Він пережив старших колег і пропустив їхні долі крізь себе. Тому його буде найбільше. Другу частину закриватиме Гео Шкурупій. Третю частину альбому присвятимо новітньому Розстріляному відродженню. Вони мали би жити й писати далі, але кацапи продовжили цей сумний список. Мені важко працювати з цією поезією – це надто свіжа рана. З деякими поетами ми ще вчора читали вірші за одним столом, а тепер я маю їх омузичити.

 

Назвіть цих людей.

– Це важкий перелік. Максим Кривцов – поет, який загинув на фронті. Володимир Вакуленко з Харківщини, якого закатували московити в окупованому Ізюмі. Вікторія Амеліна, яка розкопала й видала тексти Володі, але її теж убила російська ракета. Менше знаний мій побратим Євген Голевич. Олег Клюфас, автор "Раків літеральних". Андрій Гудима – він не був поетом, але написав книжку про їжу "69 спецій для серця". Хочу здекламувати під музику бодай один його рецепт. Утім, маю назбирати сили, щоби працювати з цим матеріалом. Іще болить.

Культурно ця війна – двобій Пушкіна й Шевченка, де Тарас мусить перемогти. Бо якщо перший писав: "Мы все учились понемногу / Чему-нибудь и как-нибудь", то другий стверджував: "Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрість би була своя". Як перемогти у цій культуробитві?

– Складно. Ця перемога має бути внутрішня, свідомісна. Свідомість визначає мотивацію. Війна Пушкіна з Шевченком – це смерть ідеї Бродського. Він писав: "Будете вы хрипеть, царапая край матраса, / Строчки из Александра, а не брехню Тараса", а вийшло навпаки. Культура – глибоко внутрішня. Вона залежить від рівня національної свідомості кожного українця. Важливо її вміти передати іншому, якщо вже маєш. Запакувати в лаконічну й переконливу форму. Життєво необхідно, щоб ми збагнули: визначально важливо бути українцями без російського нальоту. Без вантажу російської культури. Вони втиснули її кирзаком нам так глибоко, що віддерти її – справа непроста, але вкрай потрібна.

Чому є люди, які бояться позбуватися російського?

– Бо відчувають пустку. Росія так винищувала й маргіналізувала українську культуру, що люди, відмовляючись від московського, нічого не мають натомість. Бо вони українського не вивчали й не хотіли знати, що воно існує. Тут маємо багато роботи. Хотів би бути оптимістом, але я не застану цих змін за свого життя. Це тривалий процес трансформації та самоповернення. Втім, починати треба з усвідомлення: російське – чуже, робимо й цінуймо своє. Українці мають стати спільнотою, а не сумою індивідів. Без загравання з Росією. У росіян є "послушание". У нас – чемність і шана до свого краю. Проявімо її.

Ви сказали, що українська мова має для вас сакральний характер і асоціюється з Голодомором: мали і примусово втратили – хліб, традиції, силу спротиву. Цю сакральність можливо прищепити українцям, які донедавна були чи й досі є російськомовними?

– Уявіть: у вас забрали дім, книжку, вишиванку. Ви стоїте голий у полі з останнім куснем хліба й умираєте. Яка у вас самоідентифікація? У вас лишаються тільки мова й пісня. Наша мова карбувалася в пісні, позаяк не завжди всі українці були письменні. Щойно ми творили освітню систему, приходила російська імперія і ламала наші потуги. З уст в уста передавалися пісня та життєві настанови. Таке собі українське конфуціанство. Коли орати й засівати, як готуватися до шлюбу, як шанувати родину й Батьківщину. Навіть інженерна схема плуга в наших піснях є. Росіяни сіють між нас тезу "не все так однозначно". Насправді діють буквально: нищать все українське. Ті українці, які досі вірять, що не все так однозначно, відчують, що все дуже однозначно, коли московська орда зайде в їхній дім.

Ви казали, що українці непотрібні росіянам ні в червоно-блакитних совєцьких прапорах, ні – в жовто-синіх. Хто їм потрібен?

– "Раби, подножки, грязь Москви", – Тарас відповів за нас. Їм українець потрібен як прислуга. Як кріпацька одиниця. Росіяни готові повністю стерти нас із лиця землі та сказати: українців не було, це вигадка. Є народності, яких кацапи винищили чи звели до жахливого мінімуму. Совєччина донищила те, що не встигла імперщина. Якщо ж етнос іще існує, то вже не ототожнює себе зі своїм корінням. Денаціоналізація – один із найжахливіших злочинів. Буряти й удмурти кажуть: "Та нє, я рус­кій". Те саме Москва хоче зробити з нами.

Музику пишете ви. А як з аранжуванням – гуртом?

– Мелодія одразу приходить мені з аранжацією. Створюю пісні не як окремі прогулянкові кораблі, а як частинки одного флоту. Одразу вибудовую концепт цілого альбому. Торік ми записали найсвіжіший альбом "Зелений" за Антоничем. Він починається з пісні "Прелюдія", далі – "Пісенька до сну". Слухач засинає й опиняється в місті, потім – у лісі, згодом настає Amen. Тобто є сюжетна й музична логіка, яка диктує стиль аранжування.

Часто ви граєте на гітарі своєрідним смичком, який одразу торкає три-чотири струни водночас. Це створює ефект багатострунної скрипки, де можна брати акорд. Чому обрали цей спосіб гри?

– Було відчуття: музика, яка мені приходить, більше скрипкова. Втім, скрипкою я не володію. Бачив, як інші музики грали на електрогітарі смичком. Але я хотів грати акордами й на акустиці. Пробував грати залізячками, дротиками та пластиком, але не досягав бажаного звуку. 2016-го зрозумів: це має бути смичок-­патичок із бамбука. Каніфолю його, щоб мати зчеплення зі струнами, – й виходить багатострунна скрипка. Згодом дійшов до того, що каніфоль треба розтовкти, розчинити й пензликом змастити патичок. Так роблять лірники. Розчинник вивітрюється, а рівномірно накладена каніфоль лишається. Її вистачає на тиждень інтенсивної гри. В холодну пору просто неба патичок стає неслухняним.

Якщо не граєш попмузики, важко бути фінансово самодостатнім. Чим заробляєте на життя?

– Годує мене Мар'ян-художник, а ллє бальзам на душу Мар'ян-музикант. Здебільшого малюю якісь картини. Дослухаюся до себе: захотілося цвяхи побити і зробити щось прикладне – роблю. Закортіло намалювати тонку графіку – малюю. Останнім часом музика займає дедалі більше мого часу. Малювання вже виступає в ролі терапії-розради.

За концерти часто маєте гонорари чи здебільшого це волонтерські виступи?

– На щастя, гонорари бувають. Якщо не маєш жодного заробітку, то не маєш змоги поїхати на гастролі, знайти ночівлю. Задарма ніхто апаратури не зорендує, навіть якщо ти збираєш кошти для війська. Якщо збираємо, то намагаємося, щоб і на хлібчик лишилося. Часом трап­ляються грантові проєкти, де ці витрати покривають. Якщо запрошують, залюбки беремо участь. На струни й каву заробляю, і слава Богу.

Ви казали: "Якщо хочеш протранслювати майбутнє, не йтимеш у ногу з часом". Чому?

– Бо не зможеш бути модним. Якщо братимеш участь у кон'юнктурі та популізмі, втратиш справжність. Не матимеш розвитку й самобутності, а тільки – уподібнюваність популярним течіям. Це буде бізнес, а не культура. Тоді наповнюєш гаманець, але не твориш майбутнього. Перед митцем завжди вибір: сподобатися нині чи подбати про післязавтра. Перший шлях – легкої слави і грошей, коли ти йдеш за публікою. Другий – ґрунтовних осмислень, коли ти ведеш слухачів за собою.

У чому секрет якісної українськомовної музики?

– У досвіді й закоханості у справу. Якщо людина побачила, що нині модно класти на музику поезію, і біжить це робити. Одначе в неї з першого разу не виходить. Треба вникнути в суть того, що робиш. Треба пожити з тією поезією рік-два, а то й десять, як я. Пропустити її крізь себе, зробити її частиною себе. Тоді є шанс на щось самобутнє. Співана поезія – не кон'юнктура: або любиш одразу, або імітація не дає результату.

Що найгіршого можуть зробити росіяни українцям?

– Окупувати, а потім сказати: ми визволили українців від них самих. Тепер вони – чудові росіяни. Були химерні, стали правильні. Так, як Ленін учив. Відібрати державу, мову й культуру. Зробити з нас безвольних біороботів.

Варто чекати нового альбому від "Пирога і Батога" 2024-го?

– Я навіть сказав би: треба. Дасть Бог, навесні подужаємо видати першу частину "Замордованих". Далі – наступні дві частини. Потім – робота над альбомом "Колядницький". А тоді, можливо, візьмемося за живих. Хочеться любити живих, а не тільки оплакувати мертвих. Головне – їх не забувати й довжити в майбутнє.

×