Вірменські Прикордонники в нічному потязі Тбілісі – Єреван мають нетбуки, сканери й собак. Посеред ночі вони влаштовують нам справжній допит, ставлять одні і ті самі запитання по кілька разів, намагаючись заплутати. У паспорті нашого друга – чотири американські візи. Його допитують особливо прискіпливо. Думають, мабуть, що шпигун. Та ми на них не зважаємо, лузаємо соняшникове насіння й п'ємо вино.
На вокзалі в Єревані немає пункту обміну валют. Доходимо до найближчої заправки й міняємо в працівника 20 доларів – за вигідним курсом.
Похід у громадський туалет розтягується на півгодини. Дізнавшись, що я з України, касирка розповідає історію про хлопця з Коломиї. Він сидів на лавці в парку, розмовляв по телефону й забув барсетку з грошима й документами. В українському посольстві нічим не допомогли. Хлопець тиждень жив на автовокзалі, а жінка з туалету носила йому їжу з дому. Врешті люди порадили йому звернутися на склади, куди фури з України привозять товари. Там він домовився з далекобійником. Той у багажному відсіку нелегально довіз його на батьківщину.
Вірмени живуть бідно, в квартирах без ремонту. Але одягаються в дорогих магазинах, носять багато шкіри й золота.
Машини часто зупиняються і пропонують підвезти втридорога. З безкоштовним автостопом складно. Нас підвіз водій вантажівки, але всю дорогу наголошував, яку послугу робить. Коли ми запізнювалися на автобус, підкинула міліцейська машина. Водії міських та міжміських маршруток називають туристам у два-три рази вищу ціну.
Взяли таксі з Єревана до Горіса. 2 години чекали, доки водій знайде ще людей, щоб заповнити машину. Їхали 4 години гірськими серпантинами. Горіс – містечко в ущелині високих гір, цілком збудоване з туфу. Візуально нагадує російський П'ятигорськ. Більшість часу над Горісом нависає густий туман, і гір майже не видно.
З Горіса до села Татева недавно проклали хорошу дорогу. Водій пообіцяв допомогти недорого поселитися. По прибутті в село почав запевняти, що про наше поселення вперше чує. Довелося ходити по хатах і питати, хто здає кімнату. Село похмуре і глухе. Садиби недоглянуті. Селяни непривітні. Торгуватися за кімнату в сільській хаті немає сенсу – не спускають ні копійки. За гарячу воду треба доплачувати. Кімната з трьома ліжками та можливістю користуватися кухнею коштує 10–15 доларів з людини. Опалення немає ніде. Готують на примусах.
У Татеві спорудили найдовшу у світі канатну дорогу протяжністю 5700 метрів на висоті 340 метрів. Її занесено в Книгу рекордів Гіннеса. Ми були першими українцями, які нею проїхалися. Кабінка, що курсує над глибокими ущелинами, вміщує 25 осіб. В єдиному в селі ресторані біля канатки знайомимося з родиною з Єревана. Вони приїхали до монастиря хрестити трьох підлітків. Вірмени хрестять дітей у 15–16 років, аби ті свідомо вибирали віру. Запрошують нас до столу. Пригощають шашликом, бастурмою та овочами. Обіцяють зустріти ввечері в Єревані й безкоштовно поселити у себе вдома. Ввечері не піднімають слухавки.
В Єревані в кіоску купуємо газети з оголошеннями про нерухомість вірменською мовою. Просимо дідуся-продавця прочитати про подобову оренду. Він махає рукою і відвертається. Перехожі теж відмовляються допомогти. Знаходимо першу-ліпшу агенцію нерухомості. Наші великі наплічники викликають у її працівників шквал реготу. Почувши, що ми – з України, питають, як там "Хохляндія". Після запеклого торгу винаймаємо однокімнатку в центрі за 35 доларів на добу.
У супермаркетах чимало російських та українських продуктів. Ціни завищені. Кілограм напівзіпсованих огірків чи помідорів коштує 40 гривень. З місцевого алкоголю варто купувати коньяк і домашню тутівку. Ціни на все треба уточнювати одразу, бо потім обдеруть як липку. Варто мати сім-карту Beeline. СМС на Україну коштує 20 копійок, а хвилина розмови – гривня. Також у Вірменії ловить Travelsim, вхідні дзвінки безкоштовні, а вихідні – 4 гривні за хвилину.
90 відсотків машин переобладнані під газ. Заправка триває 20 хвилин. У машині залишатися не можна. Водії й пасажири чекають у кафе.
Захід сонця зустрічаємо на Єреванському каскаді. Це монументальна архітектурна споруда з фонтанів, платформ та авангардних скульптур. Всередині – музей сучасного мистецтва і арт-крамниця. До нас підходить пристойно одягнена жінка. Тримає розкритий автоматичний ніж. Питає, чи ми з Росії. Відповідаємо, що з України. Жінка спльовує й говорить, що ненавидить українців. Каже, щоб ми припинили завозити до Вірменії продукти з Чорнобиля і що від нас фонить радіація.
Діліжан – гірське містечко, трохи нагадує наші Славське чи Трускавець. Вірмени кажуть, що якби був рай на землі, то це був би Діліжан. У центрі – монументальні совдепівські будівлі, пам'ятники, клумби, більша частина з яких занедбані. Хати, колись декоровані різьбою по дереві, стоять обдерті й порожні. Тільки одна вулиця відреставрована – 200 метрів краси для туристів з інфо-центром, дорогим рестораном і сувенірним магазином.
Потрапляємо на весілля в монастир VIII століття на Севанському півострові. Усі витрати на весілля покриває сім'я молодого – така традиція.
Після відвідин монастиря заходимо в ресторан біля озера. Хлопці хочуть спробувати хаш – вірменський національний суп, нагадує незастиглий холодець. Готують з яловичої гомілки з додаванням рубця. Подають несоленим. Окремо – сіль, часник і лаваш. Обов'язкова частина ритуалу – горілка. П'ють три обов'язкові тости: "Доброго ранку" (традиція велить споживати хаш вранці у зимовий сезон або з похмілля), тост за здоров'я того, хто готував хаш, і за тих, хто його їсть. За півгодини хлопцям приносять по величезній тарілці огидного смердючого варива. В тарілці плавають хрящі – м'ясом і не пахне. Хлопці, позатулявши носи, кришать туди лаваш, додають тертого часнику і випивають по 50 грамів.
У селі Гарні за 28 кілометрів на Південний схід від Єревана, розташований храм, присвячений богу Сонця Мітрі. Це – єдиний взірець давньогрецької архітектури, що зберігся на території Вірменії. Концепція прямокутної будівлі з 24-ма колонами є втіленням Космосу.
Дорога до Алаверді нагадує пейзажі Нагорного Карабаху. Просимо водія маршрутки зупинити біля стежки до монастиря Кобайр ХІ століття. Деремося вгору по скелях вздовж річки стрімкою та слизькою стежкою. Від головної церкви залишився вівтар та дві стіни. Але всередині збереглися фрески. Зі стін церкви й каплиць ростуть дерева, бігають ящірки. Люди й досі відвідують це місце, палять свічки, залишають записки з проханнями.
Алаверді – промислове гірське місто. Нас не покидає відчуття, ніби недавно воно пережило лихо. У центрі – цегельний завод, із труби валить густий сизий дим. Час від часу чути вибухи – динамітом видобувають камінь. Поряд – канатна дорога, що веде в іншу частину міста, на горі. Саме туди ми і прямуємо – до Санаїнського монастиря. Уся його підлога вкрита надмогильними плитами. Вірмени вірять: якщо напис на плиті повністю зітреться, Бог простить похованому всі гріхи.
3 
1
Коментарі