Іван ЧЕНДЕЙ збудував хату за гонорари
Я народилася в найважчий період для батьків. Тоді загинув брат 20-річний Мирослав, танцюрист, футболіст. Його переїхала машина.
За два місяці до того Мирослав сказав: "Мамо, я помру! Мене тут болить". І на груди показує. Лікарі обстежили – здоровий. А 10 січня 1968-го самоскид переїхав йому грудну клітку. У нас із того часу новорічні й різдвяні свята завжди були сумні. Мама на Святвечір їхала до своєї матері, щоб не бути вдома.
Батька не друкували. І він або писав у сподіваннях, що колись зможе видати, або працював у саду, рятуючись від розпачу. Його звинувачували в тому, що долучився до переправлення праці Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" у словацький Пряшів, а відтак – на Захід. Батька в КГБ якось тримали 6 годин. Нічого не розповів. Думаю, аби зізнався, підвісили б на гачок або посадили.
Далі була повість "Іван", де радянському функціонеру протиставлено священика. Чендея усунули з посади голови Закарпатської організації спілки письменників України й виключили з партії. За поведінку, "порочащую свєтлий образ строітєля комунізма", за твір, який не має нічого спільного з радянською дійсністю. Пришили мало не боротьбу із радянською владою на Закарпатті. У протоколі партзборів є цей пункт.
У Дубовому, на малій батьківщині, влаштували збори односельчан, на які покликали його батьків, родичів. Сподівалися, що почнуть відрікатися. Бо, мовляв, опорочив село. Доньці одного із прототипів казали: "Іди, плюй йому в очі!" Вона сказала, не робитиме цього. Одного з промовців запитали, чи читав твір. Він відповів: "Я таке гівно навіть у руки брати не хочу!"
Батькові твори не приймали у видавництвах. Газети не брали жодної статті. Деякі знайомі – мама згадувала – переходили на інший бік вулиці. Замовк телефон. Мама мусила працювати у дві зміни в школі.
Одного викладача університету приставили сексотом. Він приходив і сидів. Якось мама відправила батька кудись, мене взяла на руки й пішла погуляти, лишивши його самого. Може, дійде, що пора й честь знати. Каже, повернулася за годину – сидить.
Був работнік КГБ, якого батьки між собою називали "Ангел". Я потім з'ясувала його прізвище. Батькові заявив, що в них будуть періодичні розмови. Він відповів: "Я стукати не буду". – "Ні-ні, це я з вами буду говорити". Я, ще дитина, заходжу в кімнату, й "Ангел" одразу відвертається, ховає обличчя.
Якось я глянула у вікно, коли він виходив. Він так петляв, ніби п'яний. Може, остерігався стеження. Поряд – будинок багатоквартирний. Мама говорила жартома, що там на другому поверсі був "фіділемпункт" – місце спостереження, з угорської. Не встигне до нас хтось прийти, сусідка дзвонить: "Маріє Іванівно, а хто до вас?" Або сама тут як тут. Вона не винна. Її сина взяли на крадіжках, потім відпустили.
Остракізм тривав майже вісім років. Бабуся з Дубового передавала картоплю. Батька це пригнічувало. У щоденнику писав, як ішов вулицею і побачив 10 копійок. Підняв, зловивши здивований погляд художника, з яким ішов. Не став пояснювати, що це найкрупніші гроші, які за останні дні в руках тримав.
Мама поїхала до Києва. Через знайому передала листа на ім'я Валентина Маланчука (секретар ЦК КПУ з ідеології. – Країна). Мовляв, у нас важка ситуація. Якщо хотіли провчити, то достатньо. Каятися Чендей не буде. Якщо вважаєте, що він не письменник, напишіть нам офіційну бомагу. Тоді він здобуватиме якийсь фах: агронома, кочегара, інженера.
За кілька днів батька запросили до Києва на розмову. Після батькового повернення, передзвонили і сказали мамі два слова: "Хай пише".
У побуті батько був м'який. Поет Петро Скунць випив раз і каже: "Ваша інтелігентність, Іване Михайловичу, в тому, що кажете не "іди нах…", а "ідіть нах...". Однак із графоманами не церемонився. На поминках в одного літератора заявив: "Попри все, помер графоман". Мама не знала, під який стіл лізти і куди ховати очі.
У нас було дерево, на якому росли чотири сорти яблук. Батько вмів щепити дерева, пікірувати помідори – були як маленькі кавуни за розміром і такі ж солодкі. Найбільший важив 1,1 кілограма. Умів розрахувати, щоб у саду були плоди трохи не весь рік. Черешні різних сортів ми їли півтора місяця. Вишні, персики, абрикоси, виноградник. Батько казав: "У великому саду навіть у неврожайний рік щось знайдеться".
Мій дід, батьків батько, був аскетом. Не пив, не курив, смаку кави не знав. Працював у колгоспі, був фанатично віруючий. Діти тримали пости із 3-річного віку. Про його настрій судили з того, яким боком ременя лупить за провину. У гарному гуморі – тою стороною, де не було застібки. Коли мав поганий настрій, то тіло полосував пряжкою.
Я діда побоювалася. Пригадую: лає батька антихристом, грішником і мало не виштурхує з хати. Батькові на той час під 60. Відомий письменник, самодостатній чоловік. Але йде з похиленою головою, а дід стоїть у піджаку, в штанях, заправлених у кирзаки розтоптані. Розмахує костуром – він і на фронті не був через кульгавість – і навздогін сипле прокльони. Баба це компенсовувала молитвою.
Тато згадував, як приїхав до батьків, вранці прокинувся, глядь – немає сорочки. А мати сидить і молиться над нею. Вважається, молитва сильніша, коли читається на річ.
Мене батько бив лише раз, коли повелася нечемно. Він каже: "Ну ти ирха мала". "Ирха" – це по-закарпатськи "зараза". А я ляпнула у відповідь: "Ирха – ваша мама". Тато остовпів: "У мене мама свята!" Далі, ніби в уповільненій зйомці, – бере з гачка шланг замашний, тоненький, що вино тягнуть із бочки. Я стала, як соляний стовп, – не знала, що треба тікати. У смугах, як зебра, тижні два ходила.
З батьками була на "ви". На мені ця родинна традиція, на жаль, зупинилася. Я намагалася відновити. Донька Марійка теж колись попробувала хамити, як усі підлітки. Я сказала – ти мені будеш від сьогодні казати на "ви". На що вона благально відповіла: будь-що – тільки не це.
Брат Михайло від мене старший на 15 років. Філолог за освітою, учитель. Був трохи мажором – перший в Ужгороді мав джинси та шкіряний довгий плащ. Був під 1,9 метра зросту і гарний. Ну, й душа компанії. Кава, сигарети, алкоголь. Із часом почалися нервові розлади. У місті всі знали, але вели в кав'ярню, наливали. Алкоголіком не був, але з роками його стан погіршувався. Помер 2016-го.
Я мажоркою не була. Обпікшись із братом, батьки дмухали на холодне. До того ж моє дитинство випало на сутужний період їхнього життя. А мажорство – це й розбещеність речами.
Я мріяла про велосипед. Натомість отримала подорож до Києва. У батьків був підсвідомий страх випускати дитину на дорогу.
Молоді літератори ходили до батька в гості. А мама дивилася, щоб вони голодні не пішли. Вони до неї, як до матері ставилися. Якось приходить поет Петро Мідянка, щасливий. Показує, що знайшов 50 рубасів. Усі в хаті раділи за нього. А мама казала: "Бог знав, кому під ноги верчи (кинути. – Країна) тоті рублі – бідному Петрові".
Хату батько будував до смерті. Почав у 62 роки, вже після опали. Тоді вийшов двотомник і кілька книжок новел. Гонорари були пристойні, як і тиражі. Я вважаю, що хата досі не завершена. Це постійний процес.
У хаті є дубові лавиці, що зробив дід. Батько – мармуровий стіл у саду, лавки. Він любив гарні речі. Шанував живопис, музику, мав прекрасну колекцію платівок класичної музики, церковних передзвонів. Обожнював Рахманінова, пісні Козловського, Гнатюка. Попсу не любив. Одного разу пішов із концерту Івана Поповича: "Кричить, а не співає".
Перед зйомками фільму "Тіні забутих предків" режисер Сергій Параджанов жив у нас місяць. Це пам'ятає Ольга, моя двоюрідна сестра, яку батько забрав із Дубового, бо там у родини згоріла хата. Параджанов водив Олю й мого брата Михайла на морозиво. Потім у сестри був кастинг на кіностудії імені Олександра Довженка на роль маленької Марічки. Доки софіти погашені, каже, текст промовляю, щойно ввімкнули – не можу слова витиснути. З нею помордувалися 2 години, і сказали: "Нє пайдьот".
Параджанов навчив мою маму робити голубці з виноградного листя – долму. А ось до сценарію він не мав відношення. Йому читати українською було важко, не те що писати. Мама, коли мова пішла про костюми, про інші деталі, питала – чи не боїтєся, що звинуватять у націоналізмі? Він відповів: "Как можно армянина заподозрить в буржуазном украинском национализме?"
Брата Мирослава Параджанов запросив до Києва. Повернувшись, Слава розказував: дім – прохідний двір, більше до нього не поїде. Батько мав образу за те, що Параджанов по селах вигрібав ліжники, прялки, ступки, м'ялки – одним словом, антикваріат.
1992 року мав вийти двотомник до 70-річчя батька. Телефонують із видавництва "Дніпро": не можемо видати, заберіть рукопис. У той час Віктор Медведчук пропонує кошти на видання. Єдина умова: логотип СДПУ (о) на палітурці. Медведчук чекав батька в номері готелю "Дружба", через дорогу від нашого дому. Він до нього не пішов.
Згодом дзвонять від мера Ужгорода Сергія Ратушняка: "Сергій Миколайович проспонсорує книжку. Єдина умова: в кінці двотомника – ваша з ним розмова на 15 сторінок. Ви придумуєте питання". Батько теж відмовився: "Про що з ним говорити?"
Батьків щоденник у мене набраний повністю. Всі записи впродовж 50 років. Не ввійшли ті сторінки, де були позначки, щоб їх не оприлюднювати. Там особисті речі. Того, що стосувалося персоналій, я не вирізала. Є запис про приїзд Хрущова на Закарпаття. Як він на балкон виходив перед облрадою. І як батько побачив на бруківці порваний черевик і подумав: приїхав Хрущов, а не прибрали. Деталь некрасива. Але лишила. Була б у батька ода Леніну – і те пустила би. Але немає.
4 
35413
Коментарі