З оточення виходили полем
Коли дізналася, що чекаю хлопчика, хотіла обрати для нього сильне й звучне ім'я. Назвати Георгієм вирішила в один момент. Так і залишилося. Коли ще ходила вагітна, розмовляла з ним. Називала Жоріком.
З дитинства Георгій мав характер. Коли йому виповнився рік і він почав ходити, ніколи не тримався за руку. Якось прилетіли в Москву. Ми по Красній площі йшли, прошу: "Жорік, давай ручку". Відмахнувся й побіг. Іноді навіть сперечався. Одного разу на зупинці кажу: "Поїдемо на цій маршрутці". Відповідав: "Ні, я хочу дочекатися великого червоного автобуса". Коли заходили в метро, голосно звертався до пасажирів: "Поступіться місцем мамі з дитиною".
Обожнював читати. Обов'язково брав якусь книжку, коли заходили в дитячий магазин. Захоплювався історією, географією, космосом. Пізніше став цікавитися авіацією. Хоч би в якій країні ми були, скрізь ходив на виставки та екскурсії, з нею пов'язані.
Хотіла, щоб Георгій займався танцями. Та, коли завела його до залу, він там здався смішним. Вирішив піти на тхеквондо. Спорт його дисциплінував.
Коли навчався у другому чи третьому класі, на новорічному святі підійшов до Діда Мороза і сказав: "Вам тут усі співають і танцюють, а я доповідь підготував". Відкрив папку золотавого кольору, яку напередодні в мене попросив, і почав читати про те, чого зими тепер такі теплі, чому клімат змінюється. Наприкінці були слова: "Через 100 лет все затопит. А теперь стоит задуматься почему. Предполагаю, основной причиной являются загрязнения. Все эти аварии, ЧАЭС, тонут корабли, война, а еще заводы. Именно эгоизм – основная причина всех катастроф". Коли я це почула, зрозуміла, що моя дитина відрізняється від інших.
Серйозних стосунків із кимось із дівчат Жора завести не встиг. У школі була Катя. Зав'язувала йому шнурки в першому чи другому класі. Говорив, що вона йому подобається.
На початку Революції гідності Жора був пасивним учасником – збирав інформацію, публікував відео. На Майдан їздив із друзями на кілька годин.
22 січня, близько третьої дня, приїхала додому. Сина зустріла біля під'їзду. Спитала: ти куди? А потім опустила очі й побачила пакет зі щитками і захистом, який він брав на заняття з тхеквондо. Все зрозуміла.
Просила сина не їхати. Спочатку він боком ішов від мене, а потім побіг. Стало ясно, що зупинити його не зможу.
Прийшла додому, телефонує сестра: "Де Жора? Там такі події на Майдані, ввімкни телевізор і подивись". Я так рознервувалася, що навіть пульт не могла знайти. На столі побачила записку: "Мамо, я не міг вчинити інакше. Там потрібна моя допомога. У них теж є батьки, які за них переживають. А ти за мене не переживай. Вибач і зрозумій. Твій Жорік". Внизу дописав, що повернеться вранці. Проте прийшов додому аж 5 березня.
Телефонувала до нього, але марно. Наступного дня додзвонилася, спитала, де він. Жора відповів: "Як де? Де все прогресивне людство, де найкраща половина українців – на Майдані". – "А коли ти прийдеш додому?" – "А що мені там робити? Я не буду сидіти вдома і дивитися це все по телевізору. Я буду активним учасником. Я не порушую закону, не краду нічого". Просила прийти додому, нагадала, що він ще неповнолітній. Відповів: "Про вік взагалі мовчи".
Погодився зустрітися, лише якщо нікому не скажу його справжній вік. Наголосив: як порушу домовленість, він змінить номер і залишиться на Майдані. Прийшла на Грушевського. Поряд горить автобус, бочки. Виходить мій син, переодягнений у чуже. Була вражена, як за два дні він подорослішав. Поряд жінка, яка роздавала пиріжки, спитала: "Це ваш чоловік?" – "Ні, це мій син". Відповіла: "Пишайся ним, мамо".
Жора був у перших лініях. Казав: "Знаєш, я вчив історію за книжками. А тепер вчу реальну, а не ту, що в підручниках". На третій день став розмовляти українською. Хоча був російськомовний.
Син займався і дигерством, і руферством. Знав увесь Київ. Хлопці з 31-ї сотні розповідали, що він підземеллям виходив у тил "Беркуту". Після страшних подій у ніч проти 19 лютого Жора організував свою сотню, патрулював Київ. У березні приєднався до "Правого сектора". Коли окупували Крим, сказав, що в країні все тільки починається. Кажу: "Майдан переміг, Янукович утік. Це кінець". А він: "Ні, мамо, це тільки початок".
Одного разу запитала: "Жоро, а тобі не страшно?" Відповідав: "Лише дурень не боїться смерті". Хоч отримав контузію, але носив поранених і стояв у першій лінії оборони. Він із дитинства був такий. У 5 років обмалював свою руку і підписав: "Протягиваю руку помощи". На другому аркуші – ніжка обмальована з написом "Жора готов прийти на помощь". Це він надіслав моїй сестрі на Новий рік.
Якось із сином зник зв'язок на дві доби. Поїхала на Хрещатик шукати. Зустріла знайоме обличчя, попросила допомогти. Чоловік сказав залишити номер телефону й адресу електронної пошти. Пообіцяв, син зв'яжеться ввечері. Коли зателефонував, спитав: "Чого ти мене шукаєш? Зі мною все в порядку". Він був тоді в тренувальному таборі "Десна".
Наприкінці червня після останнього іспиту вирушив в АТО. Йому було 17 років. Збрехав, що навчався у військовому училищі, з початком Майдану закинув це все, а його документи зникли в Українському домі. Тоді потрібні були люди. Якщо надійний і сильний, вмієш стріляти, воювати – годишся.
На початку липня вже брав участь у боях. Був там, де найгарячіше. З ним воювали хлопці, яких згуртував Майдан. Вони не знали, як кого звати, чим хто живе, але бачили, хто як себе вів під час Революції. Пізніше їхня добровольча група приєдналася до 40-го батальйону "Кривбас".
На мій день народження, 16 липня, Жора зателефонував о 21:30: "Мам, дзвони, кому можеш, нас розстрілюють. Ми в оточенні". Питаю: "А де ти?" Відповів, що там скрізь ростуть соняшники. Згадала нашу дитячу гру – ми ховалися в пшеничному полі, а потім шукали одне одного. Сказала, щоб заховалися серед соняшників і не рухалися. Через 2 години зателефонував і сказав, що з оточення вийшли. Тоді він брав участь у боях під Маринівкою на Донеччині.
Наступного дня дізналася, що його поранили. На день народження Жори ми поїхали з його дівчиною Тетяною в госпіталь. Хірург сказав, щоб забрала сина додому. Пояснював: "Такі вистрибують через вікно і повертаються на війну, навіть не долікувавшись".
Іноді отримувала смс-ки: "Молися, на нас ідуть регулярні війська, передай Тані привіт. Люблю, цілую".
Якось приїхав у середині серпня додому. Ми з Тетяною його зустріли. Він став заїкатися. Запропонувала поїхати до невропатолога в госпіталь. Відмовився: "Мені треба тільки поспати". Пізніше один хлопець мені розповів, що були на якомусь завданні, не очікували атаки. Жора повернув вчасно автомат, але після цього почав заїкатися.
Наприкінці серпня телефонує: "Тут починається пекло. Дзвони кудись, влаштовуй мітинги. Ми в оточенні". Тоді про Іловайськ ми не знали. Подруга порадила подзвонити на телебачення. Так і зробила. У той момент саме розпочалися мітинги – під Міністерство оборони приїхали дружини й матері військових.
Після цього знову пропав зв'язок на три доби. Коли подзвонила Тані, вона сказала: "Дізналася від друзів, що Жора вам бреше. Він не на війні, а сидить на дачі під Києвом і розважається". У мене був ступор. "Я дуже хочу, щоб мій 18-річний син зараз справді розважався, а не воював на Донбасі", – відповіла.
31 серпня Жора повернувся. Стук у двері, відчиняю. Стоїть син – погляд у нікуди, розгублений. Питає: "Ти мене пустиш?" Я не очікувала, що він приїде. Швидко пішла щось готувати, відправила його в душ. Поїв, відпочив. Наступного ранку сказав, що поїде зі своїми друзями зустрітися. Попросила, щоб був акуратніший із ними. Відповів: "Я знаю, про кого ти. Він заздрить мені ще з Майдану. Розберусь".
4 вересня він знову поїхав на війну. Потім подзвонив і сказав: "Якщо добровольців вважають незаконним формуванням, то підписуватиму контракт". На кілька днів приїжджав, щоб пройти медкомісію.
Дорогою до вокзалу Жора слухав музику в навушниках. Потім зняв їх і говорить: "Як же я цікаво живу. Колись про це книжку напишу. Багато хто 70–80 років проживають, як овочі. А мені тільки 18 – і вже стільки всього пройшов. Це круто".
16 вересня сів у потяг Київ – Дніпро, де його вбили. Міліціонери обдзвонювали всіх, до кого Жора востаннє телефонував. Другові повідомили, потім моїй сестрі. Коли сказали мені, Бог підпер якусь стіну, щоб не впала й не знепритомніла. Лише з часом стало доходити, що Жори немає.
Не хотіла відпускати його в той вечір. Між нами тоді сталася словесна перепалка. Говорила йому: "Досить уже туди їздити. Ти своє відбув. І на Майдані був, і в найгарячіших точках на Донбасі. Зупинися". Але передчуття біди не було.
Думала, Жора житиме вічно. Мріяв, коли йому виповниться 80 років, то матиме маленький будинок на березі океану, велику сім'ю, собаку. Сидітиме за столом, куритиме сигару, питиме віскі й писатиме мемуари. Ці його плани давали віру в те, що все буде добре.
Після смерті сина перебирала його зошити. В одному знайшла намальовану гру "Русский блицкриг". У ній описував російсько-українську війну задовго до її початку. Хотів зробити таку комп'ютерну гру. Наприкінці написав, що багато хто хотів поставити Україну на коліна, але їм це не вдалося. Додав: "Ми робимо історію, а її пишуть переможці".
Перший час Жора приходив уві сні. Якось снився у нашій квартирі, лише в дзеркальному відображенні. Попросила допомогти з комп'ютером. Потім благала: "Не йди, залишся". Він узяв книжку і мовчки пішов.
Часто ходжу до церкви, вдома читаю молитви. Кажуть, що не треба думати про нього постійно, потрібно відпустити. А як це зробити, коли наше минуле було таке красиве?
3 
1
Коментарі